Поразка в Україні – це не кінець проблем Путіна

У ніч з 12 на 13 вересня азербайджанська армія розпочала атаку вірменських позицій у кількох пунктах кордону. Цілями артилерійського обстрілу, ракет, запущених з дронів і циркулюючих снарядів, був не захист залишків Нагірного Карабаху, значною мірою окупованого Баку внаслідок переможної війни 2020 року, а зенітно-ракетні батареї та вірменські прикордонні пости. У заявах Єревана йдеться і про героїчну оборону, і про сотні вбитих і поранених бійців.

Є кілька причин, чому Баку зважилося на атаку. По-перше, тому що могло. Неважливо, чи йшлося про коригування кордону, чи про контроль коридору до Нахічевані – азербайджанського ексклаву. Ніхто, окрім тих, хто претендує на лідерство в регіоні – Азербайджану та Туреччини, – краще не відчуває послаблення Росії. Вони вже давно порушують російські інтереси на території колишнього СРСР. Два роки тому, на останньому етапі нагірно-карабахської війни, вони мали військово-політичну ініціативу. Росія посприяла припиненню вогню, але ніхто його не дотримуватиметься, якщо її імперські зуби вибиває армія країни, яка в рейтингу військової потуги перебуває на 23 позиції нижче за Росію.

По-друге, Кремль вкотре демонструє себе ненадійним захисником своїх держав-клієнтів. І йдеться не просто про те, що Росія не здатна ефективно захистити Вірменію, набагато ймовірніше, що вона взагалі не має наміру виконувати свої гарантії безпеки. Два роки тому Москва знайшла відмовку, щоб не допомагати своєму союзнику. Вона допустила принизливу поразку вірмен лише тому, що війна велася на спірних територіях, а не в офіційних кордонах Вірменії. На думку Сергія Сумленного, експерта зі Східної Європи та колишнього голови київського офісу Фонду Гайнріха Бьолля, висновок один: «Ніколи не дозволяйте перетворити себе на васала Росії. Ви будете принижені, виснажені та викинуті геть», – написав він у твіттері 13 вересня.

Невипадковим виглядає час нападу – через кілька днів після вражаючого успіху українського контрнаступу, який розбив російські війська в Харківській області. Детальний рівень поразки поки що невідомий, тим паче, що росіянам вдалося відвести більшу частину своїх вояків, але ціною покинутої зброї та боєприпасів. До рук українців потрапили буквально гори артилерійських боєкомплектів, сотні танків та різних бойових машин у різному стані, і навіть така дорога та рідкісна техніка, як радіолокаційна система «Зоопарк-1», яка допомагає знищувати артилерію супротивника. У результаті 1-а гвардійська танкова армія Росії, яка мала захищати Москву в разі війни з НАТО, практично перестала існувати як повноцінне оперативне з'єднання.

Інформаційна дисципліна українських військових у поєднанні з типовою «імлою війни» означає, що подальші дії Києва, не кажучи вже про цілі, невідомі. Однак це не змінює того факту, що світ із подивом дивиться, як українці вкотре перемагають «другу армію світу». Навіть нестачу обладнання й технологій Кремлю доводиться заповнювати за кордоном, про що свідчать закупівлі зброї в Ірані та використання в Україні безпілотників «Шахід-136», поставлених Тегераном. Атаки у відповідь на цивільні об'єкти, такі як обстріл теплоелектростанції в Харкові, справляють враження не демонстрації сили, а відчайдушної помсти і приреченої на провал спроби залякати українців.

Від оперативної поразки до глобального провалу

Поразка Кремля в Україні та відхід з Харківської області (як кілька місяців тому з Київщини, Чернігівщини та Сумщини) поки що є оперативною поразкою з обмеженим впливом на глобальну політику Росії щодо України, Європи та світу. Проте за поразками Москви уважно стежать союзники та клієнти Кремля, від Вірменії до Ірану, Сирії та Ємену, до Лівії та Центральноафриканської Республіки, а також суперники і вороги, зокрема Китай, Грузія, Азербайджан та Туреччина.

Напад Азербайджану на Вірменію можна вважати наслідком констатації того, що слабкість Москви означає беззахисність її клієнтів. Якщо Баку вдасться здобути успіх, то незабаром приклад Азербайджану можуть наслідувати інші країни, організації та диктатори, які функціонують або залишаються при владі завдяки підтримці Кремля. Їх список можна продовжувати нескінченно. Прикладом є президент Сирії Башар Асад, режим якого врятувало втручання Москви у 2015 році. Завдяки цій війні росіяни випробували тактику примусу до капітуляції міст шляхом нещадного бомбардування цивільних об’єктів, особливо лікарень, водозаборів та електростанцій. Метод, апробований в Алеппо, потім застосували в Маріуполі. У результаті жорстокої облоги, в якій, ймовірно, загинуло понад 100 тис. мешканців, росіяни захопили руїни, але не зламали опору українців так, як вони допомогли зламати спротив антиасадовських повстанців. Зараз, внаслідок невдач в Україні, Москва почала виводити частину своїх військ, зокрема системи ППО, зі Сирії.

Те саме стосується групи «Вагнера», приватної армії, навченої та оснащеної Міністерством оборони Росії, яка реалізовує політику Кремля в Сирії, Лівії та Центральноафриканській Республіці. Оточені міфом про нещадних та дієвих суперсолдатів, вагнерівці також зазнають величезних втрат в Україні, а їхня участь у бойових діях не переважує терезів на користь Москви.

Заморожені конфлікти, такі як відірване від Молдови Придністров’я чи контрольовані проросійськими сепаратистами території Грузії, роками вважалися активами Москви. Росія може в будь-який момент розпалити заворушення, щоб вплинути на політику в Кишиневі та Тбілісі або дестабілізувати цілі регіони. Тепер може виявитися, що ці місця є точками слабкості, пасивами, які Кремль має зберігати, незважаючи на брак довіри та військовий й економічний колапс. Союзники і симпатики Росії в Європі також можуть почати задавати собі питання про майбутнє, від Марін Ле Пен у Франції до Маттео Сальвіні в Італії та Віктора Орбана в Угорщині. Якщо це станеться, оперативна поразка в Україні перетвориться на глобальний стратегічний провал, який можна порівняти з розпадом Радянського Союзу та закінченням холодної війни 30 років тому.

У який спосіб Путін «подасть у відставку»

Напад на Україну може бути одним з останніх пароксизмів російських імперських фантомних амбіцій і водночас останнім актом, який завершує тридцятирічний процес розпаду СРСР. Цикл завершиться, коли Росія програє в Україні, а військова поразка спричинить лавину незворотних змін і ззовні, тобто навколо Росії, і всередині країни.

У Росії наростає політична напруга, і це створює підґрунтя для змін. З небагатьох сценаріїв зміни верхівки влади – військового путчу, палацового перевороту чи масової революції – жоден не виглядає високоймовірним. Хоча військових дратує відсутність загальної мобілізації, погане озброєння, втручання в оперативні плани президента – безсумнівно, цивільного, оскільки офіцер ФСБ не має уявлення про мистецтво ведення війни – вони не мають можливості не підкорятися головнокомандувачу.

Коли востаннє військовики спробували взяти державні справи у свої руки, це закінчилося повним провалом. У 2005 році генерал Володимир Квачков, ветеран воєн в Афганістані і Чечні, який поділяв популярні серед військовиків імперські погляди, скоїв замах на Анатолія Чубайса. Його бійці підірвали вибухівку біля дороги та обстріляли з автомата автомобіль, у якому був політик. Спроба виявилася невдалою, і Квачков потрапив за ґрати. Сьогодні він нарікає на неефективність спецоперації України, але військовики слушно йому відповідають, що «він не має права критикувати армію, якщо він провалив простеньку засідку».

Зрештою, палацовий переворот мали б здійснити нелояльні до Путіна співробітники, які мали прямий доступ до президента. А тим часом «політбюро» – найвужче коло довірених людей –виселекціоноване й перевірене роками та ще й матеріально залежне. Сергій Шойгу не стане Брутом, хоча про це спекулювали в перші тижні війни. З Путіним його об'єднує дружба, спільна рибалка і любов до шаманства. Якщо Шойгу позбудеться посади за поразки на фронті, то Путін просто переставить його на інший напрямок, не завдавши шкоди. У всякому разі, на лояльність решти «політбюро» – керівників служб Сергія Наришкіна (СВР) й Олександра Бортнікова (ФСБ), а також колишнього голови ФСБ та Ради безпеки Миколи Патрушева – він також може розраховувати.

Найімовірнішим сценарієм у нинішніх умовах є передача влади. Це не буде нагадувати дует Путін-Медведєв, коли Путін очолював уряд у 2008–2012 роках. Швидко виявилося, що за ним також збереглася реальна влада, а Дмитро Медвєдєв мав бути «ліберальним обличчям», яке мало приспати Захід після війни з Грузією. І він, треба визнати, попався на цю хитрість. Сьогодні Медведєва вже не сприймають серйозно. Незважаючи на те, що він намагається бути більшим яструбом, ніж турбопатріоти, своїми публічними коментарями він лише викликає сміх і спонукає ставити зловмисні запитання про його тверезість.

Модель, яка може бути використана, вже реалізовувалася самим Володимиром Путіним, а точніше – службами, які стоять за ним. У 1999 році Борис Єльцин пішов у відставку, отримавши гарантію безпеки для себе та своєї «сім’ї» (тоді не було точно відомо, чи була це буквально його сім’я, чи олігархи, про яких так говорили). Якщо Росія зазнає військової поразки в Україні і не зможе її прикрити пропагандою, то, з погляду правлячої еліти, це буде найкращим рішенням. Це лише дозволить режиму вижити за рахунок відсунення на задній план Путіна, на якого й спихнуть цю поразку. Завжди знайдеться виправдання, наприклад, за станом здоров'я. Громадськість, напевно, почує, що Володимир Володимирович вирішив поправити здоров'я де-небудь на затишному курорті, цілком можливо, в його улюблених околицях Сочі.

Запізнілі напівзаходи

Путін піде у відставку, але перед цим може призначити свого наступника, як він сам до виборів 2000 року виконував обов'язки президента Росії. Кермо управління може взяти Микола Патрушев, яструб серед кремлівських яструбів, той, хто нашіптував Путіну антизахідні теорії змови, і чекіст, на тлі якого Путін виглядає лібералом. Патрушевізм був б дуже поганою новиною для Заходу, оскільки означав б ще більш конфронтаційну політику Кремля, правління справжніх твердолобих і щиру ворожість до англосаксів.

Однак передача влади Патрушеву могла б заспокоїти зростаюче розчарування російських мас і в такий спосіб нейтралізувати ризик виходу мільйонів на вулиці. Сьогодні обурення недолугими генералами і політиками в Кремлі стиха висловлюють військовики, а дуже голосно про це говорять турбопатріотичні кола. Тобто імперіалісти, монархісти, турбослов’яни, російські фашисти та неонацисти, а також ветерани війни (так звані афганці і чеченці). Політолог Андрій Піонтковський оцінює їхню кількість у 15% населення Росії, що досить багато. Тож незалежно від репресій, якщо мільйони розлючених росіян вийдуть на протести, вони вимагатимуть не припинення війни та демократичних реформ, а покарання винних за поразку матінки-Росії.

Путін упевнений, що оголошення загальної мобілізації може призвести до масових соціальних протестів. Одна річ – відправити на фронт бурятів і бідних хлопців з російської глибинки, контрактників, тобто добровольців, а зовсім інша – змусити всіх піти на фронт.

Загальна мобілізація дозволяла б забирати до армії прямо з вулиці, університету чи роботи і силою витягувати з дому. Крім того, вперше після закінчення Другої світової Росія перебувала б у стані війни. Тому Путін всупереч рекомендаціям Генштабу та його радників уперто вдається до напівзаходів – додатковий призов, вигідні умови військового контракту, примушування губернаторів залучати свої регіональні підрозділи та навіть вербування засуджених у виправних колоніях.

Нинішня ситуація вперше створює дуже серйозний ризик для влади Путіна. Економіка дедалі більше паралізується санкціями, запровадженими Заходом, що повертає її розвиток назад принаймні на одне покоління. Гірше того, намагаючись врятувати ситуацію, Кремль погоджується стати васалом Китаю. Не випадково ще до літніх відпусток і нещодавно, коли українці почали витісняти росіян з Донбасу, Путін через Сергія Лаврова сигналізував про готовність розмовляти з Києвом. Уже тоді він усвідомлював, у якому напрямку розвивається ситуація.

Те, що Путін дедалі більше втрачає контроль, демонструють частіші прояви відкритої критики. Існує підозра, що його, як стверджує джерело кремлівських витоків, телеграм-канал «Генерал СВР», озвучують безпосередньо офіцери Генштабу. А члени місцевої влади Москви та Санкт-Петербурга публічно закликають до відставки Путіна. Кількість сміливців може зрости, а акцій громадянської непокори побільшає. Проте все залежить від того, як Кремль відреагує на ситуацію, що склалася. Можна затягнути репресивні гайки. Путін також може спробувати зіграти на часі, замаскувати поразку на фронті пропагандою, ядерним шантажем, фальшивою атакою на Красній площі, що дозволить Кремлю дожити до зими, сподіваючись, що тоді замерзлий Захід почне покірніше дивитися на Москву.

Він може нарешті пом’якшити свою політику, але це малоймовірно. Путін прекрасно пам'ятає, чим закінчилося послаблення віжок – перебудова, а це розвал імперії. Також є ймовірність, що лавина вже рушила і процес кінця путінізму не зупинити. Путін, як колись Горбачов, мав час відреагувати кілька місяців тому, тобто оголосити мобілізацію щонайпізніше до літа і наповнити фронт Донбасу півмільйоном додаткових солдатів. Сьогодні вже пізно повертати лінію фронту на свою користь.

Яку карту розіграв Путін

Путін легко міг і не почати війни, але розхитати Україну зсередини, розбестивши олігархів прибутковим бізнесом, фінансуючи послідовні проросійські партії, сочити «русский мир» через російськомовне телебачення і підтримувати міф про братські народи. Він міг дочекатися, поки газогін «Північний потік-2» запрацює і німці ще більше узалежняться від нього. Нарешті, він міг втручатися нахабно в президентські вибори в США, у Brexit Британії та не підірвати склад зброї в Чехії. Фіни і шведи не вибрали б вступ до НАТО, Польщу та країни Балтії все ще вважали б антиросійськими істериками, а Західна Європа залишалася б у зоні комфорту, так само як і Путіна ніхто не турбував би в Кремлі. Утім він поставив усе на одну карту. А вона йому не пішла.

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут

Оригінальна назва статті: Klęska w Ukrainie to nie koniec problemów Putina