Презумпція винності

Головною подією тижня у військовому конфлікті між двома «колишніми братніми народами» (до речі, уже одне це формулювання, яке час від час використовують російські пропагандисти, є великим успіхом України; втім, мова не про це) став інцидент з військово-транспортним літаком Іл-76, який упав у Бєлгородській області, на північному сході від обласного центру.

І отут відразу – як часто буває в подібних історіях – з’явилися варіанти. Причому з усіх сторін. І поговоримо ми зараз про російську сторону, яка цього разу спрацювала досить чітко й оперативно – виклавши на стіл версію про збиття літака українською ракетою. Звісно ж, не обійшлося без ляпів та ексцесів (то в Сімоньян «список полонених», які нібито перебували на цьому літаку, виявився не дуже реалістичним, то в конкретному ударі по Іл-76 звинуватили німецьку систему IRIS-T SLM, ракета з якої просто фізично не змогла б долетіли туди, куди вона, за словами російських пропагандистів, долетіла), та загалом російська позиція є зрозумілою і очевидною.

В принципі, якщо говорити про російсько-українські відносини у глобальному сенсі, ця позиція з’явилася не 24 лютого 2022-го і навіть не 20 лютого 2014-го. У всіх інцидентах, починаючи ще, мабуть, з 21 липня 1992-го, коли сторожовий корабель СКР-112 підняв у кримському Новоозерному український прапор і пішов до Одеси – Росія займає одну й ту саму позицію: «У всьому винна Україна».

І все б нічого. Врешті, подібних прикладів непримиренності сусідів на планеті вистачає – починаючи від ядерних країн, Індії та Пакистану, до зовсім дріб’язкових на глобальному рівні конфліктів (скажімо, ви чули про анексію Королівством Тонга невизнаної мікродержави Республіка Мінерва, розташованої на однойменних коралових рифах?). Україна в такому ставленні до себе не унікальна. І нам із цим жити надалі, навіть якщо Росія розвалиться на шматки. Бо щонайменше в нас під боком є орбанівська Угорщина, де не помітно хоч якихось змін у бік здорового глузду у відносинах з нами і не тільки з нами.

Головне в цій історії, що частина українців довгий час вірила і навіть продовжує вірити російській пропаганді. Причин тут декілька. Це і класична логіка «Ну не можуть же вони у всьому брехати» (тут варто визнати, що подібним страждають не тільки українці, а й західні суспільства, які вперто не хочуть помічати очевидне – у них під боком, причому не без їхньої допомоги, виріс справжній людоїд), і недовіра до власної влади, недовіра, виплекана якраз кремлівським режимом.

І в цьому аспекті 2019 рік, який в історії України можна і варто назвати ключовим, такою собі точкою біфуркації – нічого особливо й не змінив. Просто прізвище «Порошенко» замінили на «Зеленський», а загальна логіка залишилася такою ж: наш президент бреше, значить, деякі російські заяви (які насправді є нічим іншим, як вкидами, елементами інформаційно-психологічних спецоперацій) можуть виявитися й правдою. Чи то в історіях зі «спеціальним статусом Донбасу», чи то у випадках з невдачами на фронті повномасштабної війни.

Це прозвучить дивно, але Росія справді веде проти України не війну, а спеціальну військову операцію. Просто більшість не розуміє, у чому саме її «спеціальність». А вона, ця літера «С» у відомій абревіатурі «СВО» – означає саме інформаційну, точніше, дезінформаційну складову. І, треба визнати, на цьому напрямку окупанти мають значно більші успіхи, ніж на театрі воєнних дій, де за 2023 рік не змогли захопити нічого більш-менш значущого – а те, що захопили, є не більше ніж руїнами, та й вони є настільки нікчемними в масштабі всієї війни, що Владіміру Путіну навіть похизуватися нічим.

В українському суспільстві побутує така думка, що Росія так чи інакше підтримує в Україні якісь політичні сили, якихось політиків. Умовно названі порохоботи вважають, що Кремль стоїть на боці (чи навіть контролює) Зеленського. Протилежний табір, використовуючи слабенькі аргументи на кшталт легендарного вже «жму руку, обнімаю», стверджує протилежне. Насправді Росія підтримує в Україні саму себе. Намагаючись використовувати – переважно «втемну» – різні політичні і фінансові структури. Дискредитуючи, коли випадає нагода, і їх самих. І це, до речі, також не новина – згадайте вибори-2020 у Білорусі, де полум’я протесту проти підконтрольного Кремлю Лукашенка роздмухували саме на російському телебаченні (теж, що характерно, підконтрольного Кремлю).

Тому українцям врешті важливо зрозуміти, що будь-які заяви, будь-які дії Росії спрямовані винятково на те, щоб втопити в інформаційному полі Україну та будь-яку її владу. Будь-яку. Це не означає, що прихильники Порошенка мають тут же пробачити усі свої образи Зеленському і полюбити його, зовсім ні. Здорова конкуренція – це основа демократичного суспільства, а одноголосність буває тільки в диктатурах, на кшталт Китаю, Росії чи Ірану. Але вони мусять зрозуміти, що коли кремлівські пропагандисти звинувачують у падінні Іл-76 Україну – це не тому, що Зеленський, Залужний чи хтось інший справді віддав наказ збити літак з українськими полоненими. А тому, що Росії потрібна слабка українська влада (хай хто стоятиме на її чолі), потрібне дезорієнтоване українське суспільство. Суспільство, яке ні-ні, та й замислиться – а можливо, не так вже росіяни і неправі, можливо, є в їхніх словах зерно правди…

І саме в цей момент українське суспільство починає програвати інформаційну війну. І неминуче її програє. Бо досить лише одного разу повірити потужній пропагандистській машині, яку вибудовували десятиліттями (і не найдурніші люди тієї країни, будемо відвертими) – надалі людина неодмінно почне вірити різним російським вкидам. І що далі, то неймовірнішим.

Тому єдиною логікою, з якою українці мають підходити до всіх цих заяв з того боку лінії фронту, повинна стати «презумпція винності». Росіяни щось сказали? Значить, вони збрехали. І тільки так. Тільки повна відмова від інформації з Росії як хоча б частково достовірного джерела є гарантією інформаційної безпеки українців. І не тільки інформаційної, між іншим.

Бо інакше – якщо кейс із «полоненими на борту Іл-76» таки отримає свою підтримку в українському суспільстві – росіяни почнуть використовувати таку ж логіку щодо будь-яких уражених українською армією об’єктів. Прилетів дрон на пороховий завод – хто їм завадить сказати, що постраждав склад, у якому (з якогось дива) тримали полонених українців? Своя аудиторія завжди підтримає будь-яку антиукраїнську брехню. А якщо й українська долучиться…

До речі, однією з успішних реакцій на російські вкиди можна вважати історію з ядерним шантажем – заявами країни-агресора про те, що ЗСУ чи то планують влаштувати теракт на ЗАЕС, чи то готуються використати на фронті «брудну ядерну бомбу». І Україна, і колективний Захід настільки чітко й однозначно відреагували на цю маніпуляцію, що Кремлю не залишилося нічого іншого, як припинити натравлювати на світ один з найодіозніших пропагандистських інструментів – Telegram-канал, який ведуть від імені третього президента РФ Дмітрія Мєдвєдєва.

Отакою й має бути реакція українців на всі наступні російські інформатаки. Звісно ж, і українська влада має займати так само чітку й однозначну активну позицію в подібних історіях, щоб не було такого, як у випадку з Іл-76. Втім, про це ми вже говорили.