Приїхати в Грузію без грошей

Якось, трохи менше року тому, я приїхала в Грузію без жодного ларі в кишені, що цілком логічно. Однак в кишені в мене не було ні євро, ні доларів. Лише гривні.

Свято вірячи в те, що я зможу обміняти нашу валюту на грузинську прямо в аеропорту Кутаїсі, я попрямувала до обмінника. І тут був шок - міняють долари, євро і навіть рублі. Однак не гривні.

Ледве не сивіючи, підійшла до дівчини, яка продавала квитки з Кутаїсі до Тбілісі. Дізнавшись про мою біду, вона відвела мене до першої маршрутки на столицю, посадила спереду біля водія, пояснила ситуацію і сказала: «Ничего. Друзья вас встретят в Тбилиси и заплатят. Все будет хорошо».

Запевнення дівчини мене не переконали, але заспокоїли. Я написала смс подрузі з Тбілісі і вона обіцяла мене зустріти. Тим часом водій, сивий чоловік років 50-60, лиш флегматично докурив цигарку, одним словом загнав туристів до маршрутки і помчав 120 км/год крутими грузинськими трасами. До Тбілісі залишалось більш ніж 5 год дороги.

Ми зупинились десь між горами. По обидва боки від дороги були дивні дерев'яні палатки і два, так би мовити, кафе. Це мало нагадувало світ зразка 2014 року і легко могло б стати антуражем для фільму «Кавказская пленница». Навколо метушились і щось ґелґотали інші водії, туристи пішли роздивлятись ціни і сяку-таку продукцію, я ж пішла шукати WC.

У віконечку ще однієї не менш дивакуватої дерев'яної конструкції сиділа старшого віку грузинка. Ні російська, ні англійська, ні мова жестів не допомагали мені пояснити, чому я хочу зайти в туалет на шару. Вона лиш показувала на ціну - 30 тетрі і співчутливо розводила руками.

«Что случілас?», - надійшов до нас водій маршрутки. «Аааа, ну іді», - сказав він і пояснив щось своїй землячці. Коли ж я вийшла, грузинський дядько чекав на мене під кафе і запросив зайти всередину. Я відмовилась. «Я знаю, ти гальодний, ти должен пакушать. Їщьо долгая дарога впєрєді», - не залишив мені шансів дядечко.

У старому кафе з клейонками на столах смачно пахло тісто, галасували кухарки і за кожним столом сиділи якісь люди. Ми підійшли до накритого столика, де вже порозставляли невідомі мені страви, і водій сказав: «Садісь». Тільки ми присіли, як жінка з кухні принесла велику тарілку щойно спеченого хачапурі. Дядько безцеремонно поклав мені три великі шматки. На мої зауваження лиш лаконічно кивнув: «Кушяй».

Підкріпившись, водій замовив собі каву і спитав, чи часом я чого не хочу. Коли ж він швидко справився зі своєю маленькою кавою, а я ще сьорбала з великого горнятка чай, він подивився на годинник. Я перепитала, можливо, нам пора? На що чоловік абсолютно спокійно відповів: «Нє спєши. Без меня всьо равно не уєдут».

Вже у Тбілісі мене зустріла моя подруга Кхатія, яка віддала водію 20 ларі за квиток і подякувала. Тоді в кишені я намацала вервечку з Майдану, підійшла до водія і віддала йому, пояснивши, що це зі самого серця Києва, де український народ змагався за свою свободу. Флегматичний дядько, скупий на емоції та слова, раптово розцвів в усмішці, притулив вервичку і обняв мене.

Так я познайомилась з Грузією.