«Про «Народну лічницю» ім. Андрея Шептицького». Зустріч із Володимиром Семенівом

Кав’ярня «Штука», 12 грудня 201155894
«Про «Народну лічницю» ім. Андрея Шептицького». Зустріч із Володимиром Семенівом

28 листопада кав’ярня-галерея «Штука» запросила усіх охочих взяти участь у розмові із Володимиром Семенівом, директором медичної частини Шпиталю ім. Андрея Шептицького, про створення та діяльність «Народної лічниці».

«Народна лічниця» виникла у складних обставинах. У 1903 році українці у Львові становили явну меншину, були незаможними і мали дуже мало інтелігенції. «На початок ХХст. в нас було близько шести лікарів, у 1903 їх стало восьмеро». Подібні безкоштовні благочинні медичні заклади вже існували в місті і були вперше створені польськими лікарями ще в 1886 та 1889 рр.У 1901 році і єврейська спільнота міста завершила будівництво свого шпиталю на вул. Рапопорта (одним із архітекторів був І.Левинський). Тоді ж серед невеличкого гурту лікарів-українців на чолі із Євгеном Озаркевичем виникла ідея заповнення ніші і створення власного українського медичного закладу - для усіх убогих, незалежно від віросповідання та національної приналежності. Втім навіть такий невеликий проект, порівняно з уже існуючими шпиталями, все-одно потребував тривкої фінансової підтримки. І тому ініціатори звернулись до Андрея Шептицького, який лише два роки, як став Митрополитом. Він відступив безоплатно ділянку, на якій знаходилось господарське приміщення для робітників, які обслуговували Святоюрський комплекс (вул. Озаркевича, 4), новоствореному товариству "Народна лічниця", до складу якого увійшли не лише лікарі, а й священики, юристи, ініціативні представники українського громади. Установчі збори товариства відбулися в січні 1903 року.

«Впродовж першого року становлення виникли труднощі з австрійською владою, фактично - польською, адже весь адміністративний ресурс міста належав полякам, представники яких були членами сейму і визначали напрямок розвитку суспільства. Приклад таких перепон - вимога запровадження двомовних табличок у медичній установі тоді, коли ті вже були виготовлені лише українською. Як наслідок, приміщення було відкрите із запізненням - не влітку, а лише 22 вересня 1903 р. З 1 жовтня лічниця розпочала повноцінну роботу. На той момент у закладі працювало 12 лікарів, серед яких були не тільки українців, а й євреї та поляки. На момент відкриття функціонували 4 відділи: терапевтичний, гінекологічний (варто відзначити, що тут працювала перша жінка-лікар у Галичині Софія Окуневська-Морачевська), очний і хірургічний. Хірургічним відділом завідували поляки, очолював його Роман Баронч, який через місяць полишив посаду та перейшов до роботи у польську поліклініку. У 1904 році додатково було відкрито дитячий відділ. І вже тоді, після року роботи, стала очевидною потреба відкриття 24-годинного лікувального закладу, що дозволило б приймати на лікування пацієнтів з важчими недугами. У 1906 році додались ще два відділи: шкірних та ЛОР-недуг. Кількість лікарів, які працювали на той момент, скоротилася до 9 осіб. Плинність кадрів пояснювалась не так навантаженням, як волонтерними засадами праці. Тут варто згадати про одного із найбільш відданих українській медичній науці та справі особистостей - Мар'яна Панчишина. Мар'ян Панчишин, згодом професор, почав працювати в "Народній лічниці" у 1920-х роках. Це була людина, фантастично зайнята у численних громадських організаціях і медичного, і парамедичного характеру. Окрім того, він - активний член і голова Українського Лікарського Товариства. В ті часи, коли Мар'ян Панчишин очолював УЛТ (окремі роки), збори товариства могли починатись о десятій вечора, бо швидше йому не дозволяли інші обов’язки. До прикладу, в "Народній лічниці" Панчишин працював з 8:00 до 9:00, потім йшов до платної праці, відтак займався численними видами громадської праці...

Через два-три роки з’ясувалося, що кількість пацієнтів зростає чимраз більше. З’ясувалося, що слід поширювати санітарні знання серед населення, яке практично не володіло жодною медичною інформацією. На той момент Євген Озаркевич, який був першим директором "Народної лічниці", запалився ініціативою у щоденній газеті "Свобода" вести медичний блок, який іноді займав півтори або дві сторінки, із відповідями на листи. Стиль та мова того часу змушують посміхнутися: "Степанові П. у Миколаєві. У Вас, здається, немає ніякої органічної недуги, а все є лише нервове. Уживайте бром і не думайте много про недугу"…

 

 У 1908 році у Львові був створений рентгенівський інститут під управою Юлія Майсельса, розташований по вул. Січових Стрільців, де почали використовувати лікування із застосуванням рентгенівських променів. На той момент "Народна лічниця" мала настільки добре реноме, що керівник нового медцентру увійшов в угоду з дирекцією "Народної лічниці" і надав окремі години для безоплатного обслуговування пацієнтів, скерованих зі шпиталю. В цьому ж році в «Лічниці» було створено новий відділ - дантистський. Варто відзначити, що у 1908 сталась сумна подія - вбивство намісника Галичини Потоцького Мирославом Січинським. Відповідно, протистояння в Галичині між поляками і українцями дуже загострилось, його наслідком у лічниці стало припинення роботи в ній польських медиків».

Щодо фінансової сфери діяльності лічниці: лікарі працювали у шпиталі безкоштовно, даруючи щодня годину-півтора для прийому пацієнтів. Пацієнт не повинен був нічого платити, але, якщо міг, давав якусь пожертву. Ці внески були основною підтримкою шпиталю аж до 1932-33 рр. Окрім того, лічниця отримувала пожертви меценатів, кошти від проведення доброчинних концертів тощо.

У 1912 році в установі створили ще два нових відділи - новий педіатричний і новий гінекологічний, а наступного року додався ЛОР-івський. Розвиток установи до І Світової війни ішов по наростаючій: установа набувала чимраз більшого значення, більшало пацієнтів, розширювався спектр послуг. Значною мірою цей розвиток завдячений харизматичній особистості Євгена Озаркевича - видатного українського лікаря. Що ж діялося з лічницею під час І Світової війни?

«Одразу після окупації Львова росіянами вона була ліквідована, натомість тут створено невеличкий військовий шпиталь. Коли через рік росіяни відступали з міста, все було пограбовано: обладнання і білизна були вивезені, залишились лише голі стіни. Потім, коли повернулись Озаркевич та його колеги, ще кілька років потрібно було вирішувати проблему повернення шпиталю до колишнього, довоєнного, стану. Коли Євген Озаркевич через хворобу у 1916 р. повернувся до Відня, його місце зайняв доктор Сильвестр Дрималик - також висококваліфікований спеціаліст, проте менш популярний серед української громади, частково завдяки належності до москвофілів. Працював на посаді головного лікаря "Народної лічниці" до 1923р. - часу трагічної загибелі внаслідок сепсису, який розвинувся від поранення, отриманого під час операції.

Під час польсько-української війни у 1918 році робота лічниці була припинена аж до лютого 1919 р. З того місяця діяльність установи була відновлена, але не у повному обсязі, оскільки багато українських лікарів виїхали зі Львова і брали у часть в бойових діях у складі УГА. Так третій директор «Лічниці» Іван Куровець був міністром здоров’я ЗУНР. Варто відзначити, що в часи влади Австро-Угорщини шпиталь отримував дотацію в розмірі 1000 корон, до того ж рада міста надавала допомогу 300-400 корон. Це було суттєвою сумою... Коли ж землі ЗУНР анексувала Польща, усі звернення лічниці до влади закінчились виділенням допомоги у розмірі, еквівалентному довоєнним 70 коронам. Але щоденна діяльність, незважаючи ні на що, ставила знову на порядок денний необхідність створення повноцінного 24-годинного медичного закладу. Тому вже у 1921 році на зборах було піднято питання про створення при лічниці цілодобового блоку. Зважаючи на обставини, в яких було ініційовано проект, - обмеження прав та можливостей українців, повоєнна розруха, - справи рухались дуже повільно. Аж доки на допомогу знову не прийшов Митрополит Андрей.

У січні 1930 року відбулися збори спершу духівництва про створення шпиталю Андрея Шептицького як дару від української громади у зв'язку із 30-літтям перебування Митрополита на львівському престолі. Станом на 1930 рік проект будівництва 24-годинного медичного закладу став дуже реалістичним, оскільки два роки перед тим, щоб поширити діяльність лічниці, Андрей Шептицький вирішив подарувати їй ще одну земельну ділянку на вулиці Петра Скарги, 4 (сучасна Озаркевича, 4). Після дворічної паперової тяганини з міською радою було погоджено проведення конкурсу серед інженерних організацій, у підсумку якого до роботи взялася фірма О.Пежанського, архітектор - Є. Нагірний. Наріжний камінь було посвячено 14 вересня 1930 року, а вже до 6 грудня було зведено коробку і накрито будівлю дахом. Постійно і гостро стояло питання фінансування: лунали заклики і до діаспори, були спроби продавати портрети Митрополита Шептицького, випускалися образочки комітету будови шпиталя. Хорошою ідеєю було фінансування т.зв. "іменних" ліжок. У 1932 році Львівська архиєпархія зробила щедрий внесок у сумі 10 000 дол. для облаштування 2-х ліжок, де могли б у майбутньому лікуватися дві духовні особи. Станом на 1938 рік було вже профінансовано близько тридцяти ліжок як окремими фізичними особами, так і установами. Святкування тридцятої річниці з дня заснування шпиталю планувалося провести уже в новому приміщенні, але через бюрократичні перепони влади довелось трохи відтермінувати урочистість - до 19 листопада 1933 року. Освячення першого поверху Шпиталю здійснив архієпископ Іван Бучко… З того моменту частина амбулаторії "Народної лічниці" була перенесена у нове приміщення. Тут уже працювали рентгенівський відділ, гінекологічна, дерматологічна лабораторії для фізіотерапевтичного лікування. Електричну частину шпиталю робила поважна фірма "Сіменс", яка втім не виконала укладених умов співпраці і згодом мусила дирекції «Лічниці» виплачувала грошову компенсацію.

 

 У 1930-х роках до роботи медичного закладу долучилося нове згромадження - сестер Святого Вікентія з Паульо. Митрополитом Андреєм було запрошено черниць з Бельгії римо-католицького чину, покликанням яких є догляд за потребуючими у медичних закладах, аби створити у Львові його греко-католицьке відгалуження. Черниці, які згодом працювали у "Народній лічниці", проходили вишкіл не лише у Бельгії, а й специфічних лікарнях тогочасної Польщі. Керівником цього згромадження в Україні стала бельгійка сестра Аліція Поппе. Коли закінчилась Друга світова війна й іноземці виїжджали додому, вона відмовилась, розділивши долю сестер, яких очолювала, і прожила у Львові до 1970-х. На початках своєї роботи сестри займали всі основні посади в шпиталі, в бухгалтерії, адміністрації. У 1939 році їх усунули з керівних посад, але вони продовжували працювати у цивільному вбранні аж до 1970рр. За радянських часів мешкали ці сестри у 8-кімнатному будинку на вул. Огієнка невеличкою спільнотою, час від час зазнаючи обшуків та інших переслідувань.

У 1936 році будівництво шпиталю призупинилось: на добудову бракувало близько 150 000 злотих. Стояло питання, що робити: роками потрохи добудовувати шпиталь чи ризикнути, взявши велику позику. Кредит вдалося взяти у державної позикової установи в сумі 125 000 злотих під 6% річних, гарантом виступив Митрополит Шептицький. У 1937 році згромадження сестер Святого Вікентія з Паульо дало ще одну невелику позичку 20 000 злотих і, фактично, до кінця 1938 року лікарня була готова до роботи: модерна установа на 100 ліжок, три відділи - хірургія, терапія, гінекологія, найкраще обладнання. Впродовж першого року роботи лікарі все ще працювали на волонтерних засадах, окрім кількох посад, які вимагали постійної присутності персоналу. Це дозволило частково розрахуватися з боргами лікарні. За перший рік роботи заклад приніс 30 000 доходу. Адже амбулаторія працювала безоплатно, як і раніше, а лікування у новій клініці коштувало 5 або 10 злотих за добу, залежно від класу палати, що відповідало тодішнім державним розцінкам. Кількість пацієнтів у 1938 році склала близько 50 000 осіб, тоді як, для порівняння, у перші роки роботи вона становила 3-5 000 осіб...

Ідилія завершилась у 1944 році, коли знову прийшла радянська влада і відновила в Шпиталі 3-тю радянську лікарню. Вона функціонувала як державний медзаклад, стала базою медичного університету - кафедри гінекології, ЛОР і хірургії. У 1980 році з відкриттям лікарні на вул. Топольній дві кафедри - ЛОР і гінекології – звідси усунули, залишивши в лікарні тільки хірургічне і терапевтичне відділення.

У 1990р. почалися спроби відновлення діяльності "Народної лічниці". Спочатку важко було допасувати цю установу до нових реалій. Адже установа мала виразний доброчинний характер для убогих пацієнтів, тоді як у пострадянській країні вже було сформовано потужну державну мережу медичних закладів, яка добре забезпечувала всі наявні потреби. У червні 1990 року відбулись установчі збори товариства відновлення «Народної лічниці», яке ініціювало повернення їм приміщення на вул. Озаркевича, 4. Влада пішла назустріч. У 1991 році вдалося відселити гінекологічне відділення,  проведено ремонтні роботи. 4 січня 1992 року лікарня Український Шпиталь ім. Митрополита А.Шептицького почав свою діяльність у режимі 24-год стаціонару на 80 ліжок для терапевтичних і неврологічних хворих.  Через півроку стало зрозуміло, що товариство немає змоги долати галопуючу інфляцію і підтримувати нормальне функціонування лікарні, тому звернулись до Церкви, яка певний час спонсорувала діяльність закладу. Кошти в той час надходили в основному від Американської католицької конференції єпископів. Але згодом ця конференція відмовилась виділяти кошти на проект, який юридично не був церковною власністю. Тому у 1995 році громадське товариство "Народна лічниця" відмовилось від своїх прав на приміщення, яке було передане міською владою у відання Львівської архиєпархії УГКЦ. У липні 1995 року шпиталь відкрився знову вже як церковна структура у режимі денного стаціонару. Пошуки спонсорів не увінчались успіхами, тому лічниця стала перед необхідністю самоокупності та віднаходження свого місця в існуючій системі медичних закладів. Так шпиталь обрав своїм профільним напрямком опіку та медичну допомогу людям похилого віку. На його базі з 1999 року працює амбулаторний відділ домашньої опіки, створений за зразком німецької благочинної організації "Карітас": пацієнтами цього відділу є матеріально неспроможні особи - самотні або такі, що хоч і мають родичів, але не отримують належного догляду і підтримки. Шпиталем було здійснено перевидання кількох німецьких підручників по догляду пацієнтів та серії буклетів для членів родин з догляду за пацієнтами, зокрема з хворобою Альцгаймера. Цей відділ також забезпечує прання білизни своїх пацієнтів (близько 150 осіб).

У грудні 2004 року в шпиталі створено новий відділ - паліативний. Він є першим в Україні, подібних структур в країні до того часу не існувало. Його пацієнти - старші люди, які вже не ходять, потребують допомоги доглядового характеру. Ліжок для таких пацієнтів у шпиталі зараз є 28, послуги надаються на платній основі. Також в "Народній лічниці" функціонує потужний діагностично-консультативний відділ та існує невеличкий хірургічний, де здійснюються операції т.зв. "малоінвазивної хірургії" - ЛОРівського, гінекологічного напрямку та операції на судинах із застосуванням лазера. Ці послуги надаються здебільшого на комерційній основі, аби мати можливість утримувати решту сфер, що мають більш харитативний характер».

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter

Дискусія 4

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • kresliarer 15 травня 2014, 00:22

    а перший шпиталь в руїні, п.Семенів?.. чи є тоте лікарське товариство?.. чи мо' під церковних лікарів прогнулося?..

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Олексій 19 лютого 2013, 22:13

    Відвідував невропатолога у цій поліклініці - після 3 років лікування головного болю та купою аналізів в інших поліклініках, лише вона поставила правдивий діагноз оскільки після прийому лікарств за 10 чи 15 гривень вже як 2 роки не турбують мігрені. Велике спасибі!

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Гість 21 січня 2012, 00:07

    Це справді чудовий лікувальний заклад з історичним корінням..мала змогу відвідувати літніх людей в паліативному відділі(на волонтерських засадах)..чуйний персонал,хороші умови..і до речі,оті старші люди такі милі і хороші,як діти :))

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук