Російський опозиційний ренесанс і українське відлуння

IQПетро Герасименко, 9 лютого 2012477878
Російський опозиційний ренесанс і українське відлуння

Останні події в Росії стали для багатьох несподіванкою. Після 12 років громадянського політичного сну та авторитарного правління Путіна в країні розпочались динамічні процеси пробудження активності суспільства.

Їх наслідки наразі важко спрогнозувати. Але вони цілком можуть похитнути штучно законсервовану путінську систему та кардинально змінити політичний ландшафт Росії.

 

Російський опозиційний ренесанс

Російський опозиційний ренесанс розпочався фактично з того, як  у вересні 2011 року Владімір Путін заявив про своє бажання знову йти у президенти. Реакція суспільства не змусила себе довго чекати. Однак епіцентром формування активної опозиції стало специфічне середовище – Інтернет. Саме його активні користувачі зробили те, чого раніше не вдавалося пасивним і апатичним громадянам РФ. Звідти й розпочався процес делегітимізації режиму Путіна, який швидко вийшов за межі віртуального світу і полонив думки реальних громадян.

Створена 12 років тому авторитарна путінська модель на перших порах забезпечувала Росії певну стабільність і економічний ріст. Щоправда, останній відбувався завдяки стрімкому подорожчанню енергоносіїв. Як відомо, російський бюджет на 50% формується з доходів від продажу нафти та газу. У 1990-х роках середня ціна нафти була всього 17 доларів за барель. Сьогодні ж вона перевищує 100 доларів. А 2008 року взагалі сягала позначки понад 140 доларів.

Зрозуміло, що основна частина прибутку від продажу нафти і газу осіла в кишенях олігархів і чиновників, зокрема представників клану Путіна. Але дещо перепало й простому населенню. В країні виник певний суспільний договір: покірність владі в обмін на частку доходу від експорту сировини. Однак економічна криза суттєво звузила соціально-економічні можливості Кремля і показала всі хвороби російської соціально-економічної моделі. Бо лише висока ціна нафти і газу, а не динамічна ефективна економіка і соціальна справедливість дозволяла Путіну тримати своє населення у стані політичної пасивності.

Проте Владімір Путін зробив велику помилку, яка, можливо, у майбутньому матиме для нього катастрофічні наслідки. Він тотально проігнорував зміни, які відбулись у соціально-економічній структурі населення великих російських міст та інформаційну революцію останніх років. Його політика, ініціативи, слова та поведінка так і залишились на рівні співробітника радянських спецслужб і сьогодні дедалі більше відстають від реалій ХХІ століття. Для значної частини громадян Російської федерації стало очевидно: Путін просто не здатний бути іншим та адекватно реагувати на нові обставини.

Непомітно для себе Путін став уособленням стабільності, яка пронизана свавіллям влади, нехтуванням закону, корупцією, невисоким рівнем життя більшості громадян та казково багатим – олігархів і окремих посадовців. І цю «стабільність» росіянам пропонують обрати на найближчі шість, а то і дванадцять років. Це і спровокувало опозиційний ренесанс в сусідній державі.

Кремль помилково вважає, що забезпечувати лояльність режиму можна просто, купуючи прихильність у своїх громадян. Тому для Путіна не зовсім зрозумілий протест людей, які виступають за позбавлені виразного матеріального змісту права і свободи: вільні вибори, прозорість і відповідальність влади, чесне правосуддя, боротьбу з корупцією.

Учасники акцій за чесні вибори незалежні від держави і нерідко мають досить високий матеріальний рівень. Цю нову опозицію неможливо купити продуктовими пайками чи залякати погрозами звільнення з роботи. Це дратує російську владу і звужує можливості для маневру. Адже Путін і його оточення звикли ділитись з народом хіба що крихтами доходів з експорту сировини, але тільки не владою і тим більше – контролем за прибутками державних монополій.

За даними «Левада-центр», 62% тих, хто взяв участь в мітингу 24 грудня 2011 року на площі Сахарова в Москві, мають вищу освіту, 79% мітингуючих - мешканці Москви.  31% опитаних повідомили, що їм від 25 до 39 років. Близько 25% - від 18 до 24 років, 23% - від 40 до 54 років, а 22% - від 55 років і більше.

56% опитаних дізналися про мітинг на проспекті Сахарова з Інтернет-видань. 33% - з інших джерел у мережі. При цьому 27% почули про мітинг «За чесні вибори» по радіо, а 18% - по телевізору.

73% опитаних серед мотивів своєї участі в мітингу назвали «прагнення висловити своє обурення фальсифікацією виборів» і «накопичене невдоволення станом справ у країні і політикою влади». 52% прийшли на мітинг, щоб висловити невдоволення тим, що основні рішення в країні приймають без їх участі. Найбільша кількість опитаних назвали себе демократами – 38%. Ще 31% вважають найближчими політичні погляди лібералів. Комуністів підтримали 13% опитаних, а соціал-демократів - 10.

Найбільшою довірою серед громадських діячів і лідерів опозиції в учасників опитування користуються журналіст Леонід Парфьонов – 41%, блогер Олексій Навальний – 36% і письменник Борис Акунін – 35%. При цьому на президентських виборах серед опитаних лідирував би Навальний – 22%. На другому місці - Григорій Явлінський – 21%.

Аналіз соціологічних даних свідчить про те, що ядро нової російської опозиції становлять люди з переважно високим рівнем освіти та не надто низькими доходами. Вони є активними користувачами Інтернету, і їхнє невдоволення Путіним має системний характер. Російський прем’єр для них не просто політичний опонент, а й уособлення всіх вад сучасної російської дійсності. Нове президентське правління Путіна для цієї опозиції ставить нездолані бар’єри власної самореалізації, яка безпосередньо не пов’язана з «покращенням життя вже сьогодні», а охоплює трохи інші категорії. Задовольнити потреби цих людей Путін та російські олігархи просто не в змозі через дефекти свого світогляду і системи цінностей.

 

Варіанти розвитку подій

Однак нинішнє відродження опозиційного руху в Росії ще не гарантує реальні зміни у суспільно-політичному житті. У сучасної російської опозиції існує безліч проблем, які заважають їй вирвати перемогу у дискредитованого, але ще впливового Владіміра Путіна. Серед основних чинників, які діють проти опонентів влади, як зовнішні, так і внутрішні.

Масова підтримка нової російської опозиції спостерігається переважно у великих містах з високим рівнем поширення Інтернету та відсутністю інформаційної блокади. І навпаки, там, де основним джерелом інформації залишаються контрольовані владою ЗМІ, рівень підтримки Путіна досить високий. Соціальною базою активної частини російської опозиції є люди, які презентують так званий «середній клас» або ж відрізняються світоглядно від стандартних споживачів. Невисокі доходи або надмірна залежність від чиновників з владної піраміди також допомагають підтримувати віру у режим, знижують рівень громадянської ініціативи та сприяють політичній пасивності. Ситуація у країні дозволяє Путіну розраховувати на підтримку мешканців провінції, села чи національних республік, умови голосування у яких взагалі доволі специфічні і далекі від міжнародних стандартів.

Однак не лише зовнішні чинники суттєво знижують шанси на перемогу опозиції. Ще більш відчутним є вплив внутрішніх чинників. Російська опозиція надто розпорошена, позбавлена визнаного лідера, дуже різнопланова ідеологічно. Крім того, існує поділ на системну і позасистемну опозицію. Представники парламентської системної опозиції, яку сьогодні презентують три партії – КПРФ, ЛДПР і «Справедлива Росія» - по суті є додатковими елементами путінської керованої «демократії». Їх, схоже, цілком влаштовують поверхові зміни і власна псевдоопозиційна роль. Недаремно вони відмовилися, на заклик інших опозиціонерів, скласти свої депутатські мандати, чимось нагадуючи українську парламентську опозицію.

Позасистемна опозиція налаштована більш рішуче. Однак вона складається з конгломерату різноманітних рухів, політичних сил, громадських об’єднань. Умовно у її складі можна виокремити три основні табори: лівий, ліберальний, націоналістичний. І навіть у складі цих груп йде взаємна боротьба за лідерство. Декого з відомих лідерів опозиції, того ж Алексєя Навального, взагалі важко зарахувати до певного табору. У його поглядах присутня суміш різних ідеологій. Те ж можна сказати про інших.

У членів опозиції немає високого рівня довіри один одному. Навіть на антипутінські заходи вони збираються окремо. Це вдало використовує влада, поширюючи компромати і сіючи в росіян синдром підозри.

Роз’єднаністю і відсутністю чіткого плану дій в опозиції прагне максимально скористатися влада. Після грудневих подій Путін пішов у контратаку на всіх фронтах. Очевидно, що влада не зупинятиметься ні перед чим. Кремль навіть спромігся вдало зіграти на природній неприязні до «забезпечених столичних мажорів», яка побутує в досить широкому середовищі мешканців російської провінції. Цим самим уряд посилає в суспільство сигнал: проти Путіна виступають багаті москвичі, а прості робітники, селяни, пенсіонери  - це його опора.

Останні соціологічні опитування свідчать, що рейтинг Путіна знову повзе вгору, і йому бракує буквально кількох відсотків до перемоги у першому турі. Звісно, соціологія у путінській Росії має власну специфіку. Але ці, скоректовані Кремлем цифри, відображають справжні задуми кремлівських вождів: спробувати забезпечити перемогу кандидата від влади вже 4 березня 2012 року. Це потрібно для того, щоб нав’язати країні образ національного лідера. Саме він наділяє президента особливим статусом та ореолом царя-самодержця. Саме він дає можливість Путіну бути Путіним, а не простим президентом, якому, чого доброго, можуть висловити і недовіру.

Вже сьогодні Кремль розпочав активну пропагандистську кампанію та спробував нейтралізувати своїх опонентів, зіштовхуючи їх між собою і закидаючи в суспільство зерна недовіри до опозиційних вождів. Така тактика приносить результати: значна частина росіян, не маючи особливих симпатій до прем’єра, також не бачить йому чіткої альтернативи. Можна стверджувати, що Путін все одно виграє вибори. Проте невідомо коли: у першому чи другому турі.

Офіційні опоненти Путіна та кандидати у президенти – Зюганов, Жириновський, Міронов та Прохоров – нездатні виграти у ослабленого, але все ще могутнього творця системи. Частково тому, що самі є представниками системи. Бо основна загроза Путіну сьогодні йде не від своїх суперників, з якими він навіть не збирається дебатувати, а від громадян і лідерів позасистемної опозиції. Тільки у випадку серйозного падіння рейтингу та високого ризику масових акцій протесту Путін не наважиться на 50% вже у першому раунді.

Проголошене тактичне завдання російської опозиції на черговому мітингу 4 лютого 2012 року зводиться до того, щоб не дозволити Путіну виграти вже у першому турі і максимально обвалити його рейтинг. Схоже, опозиція налаштована на тривалу і виснажливу боротьбу з режимом і поки що не планує якихось насильницьких дій. Влада теж не наважується застосовувати силу до багатотисячних мітингів опозиції. Але незрозуміло, що буде після перемоги Путіна у 1-му чи 2-му турі.

Наразі жодна із сторін немає ресурсів для вирішальної перемоги над опонентом. Або просто не ризикує йти на активні дії. Цілком можливо, що перманентне протистояння у російському суспільстві триватиме і після виборів-2012. Однак наявність акцій протесту суперечить самій суті путінського правління. Тому ми спостерігатимемо подальшу легітимізацію режиму, або ж спробу президента Путіна розправитись з опозиціонерами та відновити у країні порядок, який існував раніше. Бо віри у те, що Путін проведе системні реформи у Росії не більше, ніж віри у реформатора-Януковича в Україні.

 

Впливи на Україну

Політичні процеси, які розгортатимуться в Росії, у будь-якому разі матимуть вплив на ситуацію в Україні. Ці впливи особливо посилюються з огляду високий рівень делегітимізації нинішньої вертикалі влади на чолі з Януковичем та Партією регіонів серед українців, невирішення і поглиблення соціально-економічних проблем та парламентські вибори 28 жовтня 2012 року.

Відродження російської опозиції та серйозне падіння рейтингу тандему Путіна і «Єдиної Росії» свідчить про те, що Януковичу варто поховати останні надії на побудову моделі системи влади, аналогічної російській. Як показали нещодавні події, нафтогазові вливання у суспільство і навіть московська ментальність не є запорукою вічного правління та любові до влади. «Єдина Росія» і її представники мають хоча б нафту і газ та суспільство, значно лояльніше до самодержавних методів правління. Партія регіонів позбавлена таких потужних ресурсів. Масштабні мітинги в Москві після виборів у Держдуму, безперечно, стали неприємною несподіванкою не тільки для Кремля, а й для української влади. Вірогідність повторення аналогічних подій в Україні після проведення виборів до Верховної Ради існує, і їх наслідки можуть мати катастрофічні результати для Януковича і його команди.

Очевидно, що Партія регіонів не може не мріяти про більшість у парламенті і готова заради цього на все. Однак, чи готове до цього українське суспільство і чи здатне воно миритися із фіктивною, а не справжньою політичною перемогою?

Акції протестів у Росії надихають українську опозицію. Якщо навіть зомбовані тривалим правлінням нащадків інтернаціонального радянського КДБ росіяни здатні виходити на вулиці у разі фальсифікації волевиявлення народу, то українці тим більше не мають мовчати. Пробудження опозиційних сил в Росії у короткочасовій перспективі позитивно вплине на ситуацію в Україні. Приклад громадян, які вийшли на вулиці в боротьбі за власні права, все ж надихає. А зважаючи на можливе протистояння у енергетичній сфері та перманентні спроби втручання в українські внутрішньополітичні питання, мати справу з владою країни, яка не має довіри і авторитету серед своїх громадян простіше.

Ослаблений режим Путіна, в якого багато проблем всередині країни, не матиме можливості активно тиснути на своїх сусідів. Так, він теоретично ще може спробувати консолідувати росіян пошуком зовнішнього ворога. Але на цей раз шанси в Кремля на успіх такої тактики не дуже великі. Завдяки Інтернету російські опозиціонери чудово знають, що Путін і його клани сконцентрували у своїх руках великі багатства, тримають свої фінанси на Заході, там же вчать своїх дітей і купують нерухомість. Через руки корумпованого владного апарату проходять нафтогазові доходи, які успішно осідають на рахунках владної кремлівської еліти. Інша річ, що і українська еліта дуже схожа на російську. Тому ми побачимо не стільки міжнародні відносини, скільки нерідко таємні ігри представників псевдоеліт двох країн.

З іншого боку, у разі продовження процесів падіння рейтингу Путіна, масових фальсифікацій на президентських виборах та посилення суспільного протистояння в Росії не виключено, що Янукович волітиме формально дистанціюватись від Кремля, боячись підхопити шкідливий для себе вірус. Та й будь-які асоціації з режимом, який ось-ось може впасти, невигідні для влади. Ще одна причина зменшення дружнього потягу до Росії: особисті відносини між Януковичем і Путіним. Президент Путін навряд чи приховуватиме своє зверхньо-зневажливе ставлення до українського колеги.

Прагматично мислячи, внутрішньополітичне ослаблення Москви вигідне Україні. Однак неконтрольовані процеси в сусідній державі можуть мати непередбачувані наслідки. У разі зміщення нинішнього путінського режиму до влади в Росії можуть прийти сили більш антиукраїнські, які чітко мислять в руслі російського неоімперіалізму. Це стосується і представників так званої системної російської опозиції, і позасистемних. У більшості з них виразно простежується курс на нове збирання колишніх колоній, а багато хто прямо заперечує існування української нації. Та й не секрет, що російська демократія закінчується там, де починається українське питання.

Нова влада у Кремлі буде самоутверджуватися і коштом перемог на зовнішньополітичній арені. Тоді Україні варто чекати на різке посилення російського тиску. В умовах панування нинішньої псевдоеліти, яка дбає про власний матеріальний добробут та інші меркантильно-егоїстичні інтереси, дати гідну відсіч новому натиску Кремля буде надзвичайно важко. Тому для України, як це не цинічно звучить, вигідно, щоб процеси внутрішньополітичної кризи в Росії тривали якомога довше. Тоді Кремлю і особисто Путіну без самодержавної корони буде не до Києва. Можливо, це дозволить нам зберегти елементи економічного та енергетичного суверенітету. А потім влада може змінитися.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 78

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук