Розраховувати на себе

Тема передачі військової техніки Україні, а також надання їй допомоги в боротьбі проти російської агресії не втрачає актуальності. Мало того, не перестають з’являтися нові факти і спекуляції. Тим часом Кремль робить ставку на дестабілізацію України зсередини, він хоче, аби та загрузла у політичному хаосі.

Москва будь-якої миті готова вдатися до військових засобів. Водночас вона плекає надію, що нарешті вдасться домовитися щодо Києва з Вашингтоном. А що Москві залишається? Мінський формат перемовин і так від самого початку вів у глухий кут, але в момент, коли в лютому цього року росіяни визнали документи «ДНР» і «ЛНР», він був остаточно похований. Водночас на сході України досі триває позиційна війна, гинуть солдати.

Багатозначна допомога

Українська армія отримує нині допомогу від Заходу, яка, хоч і є дуже обмеженою, та все ж систематичною. Допомога обростає великою кількістю чуток, однак цілком впевнено можна стверджувати, що Київ отримав на цей час контрбатарейні радари, прилади нічного бачення, мобільні шпиталі та інше медичне обладнання, системи зв'язку, амуніцію. Не варто також забувати про підтримку у справі вишколу особового складу Українських збройних сил і Національної гвардії. Отримана допомога не відіграла, звичайно ж, ключової ролі в зусиллях зупинити росіян, але її значення не можна недооцінювати. Складно, проте, позбутися враження, що, з огляду на актуальне геополітичне суперництво, можна було б допомогти трохи більше...

Київ, однак, повинен розуміти, що надання йому тої чи іншої військово-технічної допомоги зі Заходу передусім є інструментом політичного тиску на Кремль. І лише наступним у черзі стоїть бажання схилити ситуацію на фронті на користь України. Важко собі уявити, щоб Захід міг надати Україні військового спорядження в такій кількості й такої якості, щоб українська армія була в змозі організувати повноцінний збройний опір Кремлю. Потенціали України та Росії в цій царині відрізняються докорінно. Інша справа, що той факт, що Київ в цьому випадку не дотягується до Москви, не означає, що він не має готуватися до повноцінної війни.

Реформи сектора безпеки

Показовою для цієї ситуації є справа з американським переносним протитанковим ракетним комплексом Javelin. Від самого початку бойових дій на сході України триває дискусія довкола питання про те, щоб американці передали його українцям. Після приходу до влади Дональда Трампа – незалежно від заяв членів його адміністрації, котрі запевняють про подальшу підтримку Києва – перспектива отримання українською армією цього обладнання стає щораз примарнішою. Без сумніву, Javelin є ефективною зброєю, і навіть сотня таких пускових установок значно зміцнила б українську армію.

Проте виникає запитання: а навіть якщо б Сполучені Штати ухвалили рішення передати таке обладнання, чи Кремль відмовився б від претензій на Україну? Коротше кажучи, американський Javelin – якщо він не супроводжуватиметься іншими заходами – не відіграє вирішальної ролі у цій війні. Україна значно більше ваги, ніж до американських протитанкових ракетних комплексів, мала б приділяти рідним їх відповідникам – «Стугна-П», який розробило Київське конструкторське бюро «Луч». Рівно два роки тому директор державного концерну Укроборонпром Роман Романов оголосив про запуск цих ракетних комплексів у «масове виробництво». Сьогодні можна з’ясувати, що вдалося за цей час: чи стало виробництво масовим? Чи відповідає комплекс потребам армії? Як цю військову техніку оцінюють фахівці. Чи оновлюється ракетна система? Зробити самим можна значно більше. Або візьмімо інший приклад: чи підготувався Київ на випадок атаки на Чернігівському напрямку, тобто з півночі? Коли ми дамо собі раду з цими та іншими проблемами в тій мірі, в якій дозволяють наші власні ресурси, то станемо ближчими й до отримання комплексів Javelin, а може, вони взагалі перестануть бути нам потрібними.

Київ має зосередитися на реалістичних цілях у військово-технічній сфері. Він повинен робити ставку передусім на реформу сектора безпеки, а особливо – на реформу військово-промислового комплексу. Українські урядовці не мають водночас забувати, що залякування привидом війни залишатиметься тим інструментом, за який Кремль хапатиметься ще упродовж тривалого часу, щоб чинити тиск на Київ. Тому Україна повинна ангажуватися у співпрацю з партнерами на Заході, і вона може багато чого їм запропонувати – особливо останнім часом, в умовах війни з Росією, наш військовий сектор значно розвинувся. З одного боку, Україна має реалізовувати двосторонні проекти з країнами-членами Альянсу (без парасольки НАТО). З іншого боку, необхідно створювати умови для того, щоб західні компанії забажали вийти на український ринок, забезпечити чіткі й зрозумілі правила для залучення західних інвестицій. Ми досі маємо з цим проблеми, зрештою – не тільки в царині безпеки.

***

Ще на початку 2014 року в Центрі досліджень армії, конверсії та роззброєння (ЦДАКР) у Києві ми сформулювали три умови, потрібні для того, щоб українська держава не зазнала російського тиску. Ці умови були такими: готовність України до реальної війни і захисту своєї незалежності в усіх сферах; допомога і підтримка Заходу; фундаментальні зміни у внутрішній ситуації в Росії внаслідок війни в Україні.

Всі три пункти є надзвичайно важливими. Проте другу і третю умову неможливо реалізувати доти, допоки не буде виконана перша. Україна має покладатися насамперед на себе. Це звучить банально, але тільки тоді ми можемо очікувати, що в гібридній війні з Кремлем серед гібридних партнерів нас оточуватимуть реальні союзники.

Текст опубліковано у межах проекту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia. Попередні статті проекту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів,Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом,Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході,Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут.

Оригінальна назва статті: Liczyć na siebie („Nowa Europa Wschodnia”)