Скажи, хто твій друг…
IQ

Скажи, хто твій друг…

Завдання українського суспільства – не допустити ескалації конфлікту до сирійського рівня та побудувати країну на зразок Ізраїлю

Назар Кісь, 28 липня 2014 1117 9

Війна війною, а фестивалі за розпорядком. От звернімо увагу на рекламу заходу, що нещодавно відбувся: «З 19 по 20 липня у селі Свірж, що за 40 кілометрів від Львова, відбудеться фестиваль-ярмарок «Легенди Свіржа». Організатори обіцяють занурити учасників в час, коли на Свірзький замок нападали поляки, а українські козаки мужньо відвойовували рідну землю… Ми перенесемо вас у далекий 1648 рік, у період українсько-польського протистояння, коли Свірзький замок намагались взяти в облогу, а його мужніх захисників забрати в полон...»

Не будемо заглиблюватись в історичні нюанси і розчаровувати костюмоване галицьке козацтво ХХІ ст., яке вірить, що 1648 року саме поляки напали на цей козацький замок. Згадана реконструкція, як і нещодавній виступ одного з дитячих колективів навпроти головного корпусу ЛНУ ім. І. Франка (діти танцювали «Яблочко» в костюмах морячків із написами «Одесса»), є всього лише свідченнями тої феєричної каші в головах, про яку так люблять нагадувати жителям Донбасу. Тої каші, непомітної для власника, яка повністю дезорієнтує в системі координат «друзі-вороги» і змушує численних «експертів» та «небайдужих» писати, що Європа «прогнила», Захід нас «здав», а євреї «наживаються» на наших проблемах.

Сказати, що поляки підтримували нас до, під час і після Майдану – не сказати нічого. І тішить те, що для більшості нашого суспільства дружня Польща – це вже аксіома. Хочеться вірити, що інтерпретація «оборони Свіржа» – прикре непорозуміння від незнання. З «єврейською змовою» – цікавіше. Попри те, що Україна та Ізраїль перебувають в дуже схожій ситуації (проти них – «війна з невірними», проти нас – «російська весна» і «вставання з колін»), а українці та євреї протягом ХХ ст. пережили колосальні національні трагедії, середньостатистичний український «знавець» дивиться на єврейський приклад не як на зразок перемоги народу, який бореться, а крізь призму пострадянських ксенофобських стереотипів.

Із «гнилою Європою» (вона ж «загнивающий Запад») – взагалі пісня. Ми вимагаємо від них ввести санкції вже більше трьох місяців, тоді як наш уряд дозрів до такого рішення лише днями. І взагалі, вимагаємо рішучих дій від тих, кого вважаємо м’якотілими. За іронією долі, Україну підтримують якраз найбільші «ліберасти»,  тоді як так звані європейські праві (зокрема друзі Парубія, Тягнибока та інших колишніх членів СНПУ з французького Національного фронту Марін Ле Пен) готові здати нашу країну Путіну, як «мирні жителі» – залишки Боїнга на металобрухт.

Так, тривале життя в радянському суспільстві не минуло намарно. І лише тоді, коли ми позбудемося власних «ментальних шпаків» у головах, визначимося нарешті, хто такі «наші», можна буде сподіватися на ефективний діалог зі Сходом. Бо там набагато цікавіше.

Для початку варто зауважити, що для сепаратистів (ідейних, себто адептів вчення Гіркіна-Гундяєва), які хочуть відокремитись від України, самі українці є сепаратистами, оскільки відокремилися від «Великої Русі». Про амбівалентність термінів «русский» чи «родина» і говорити годі. Можна нарахувати більше десяти варіантів пояснень, за кожним із яких – свої смертники.

Це для нас трейлер до фільму «Світанок планети мавп» може вважатися вдалою ілюстрацією до «мітингу» Пономарьова і Штепи, для «новоросів» же все навпаки. Підозрюю, що навіть наявність на російському кордоні загороджувальних загонів не викликає якихось особливих емоцій. Це ж також частина їхньої «героїчної» історії.

Взагалі, для тих, хто плекає примарну надію зрозуміти, що ж робиться в головах прихильників «російської весни», варто почати з аналізу творчості улюбленої групи ВВХ «Любе». Тут є оспівування і «білих», і «червоних», романтика безглуздих жертв. І «отдавай нам Аляску Америка». Ця гримуча суміш продовжує визначати поведінку значної частини українського суспільства, в якому більше третини людей досі вбачають в НАТО «агресивний блок». Але там принаймні знають, хто «свої» (всі орієнтовані на Москву), а хто «вороги» (решта світу).

Сподіватися в таких умовах, що АТО закінчиться, і в країні настане мир та спокій – вершина наївності і класичний приклад персонального оптимізму. Люди часто живуть за принципом «зі мною це не трапиться». За цим принципом, здається, досі намагається жити ціла Україна, дарма, що її армія і спецслужби інфільтровані фахівцями сусідньої, як дехто вважав донедавна, братської країни.

Ніби не ця країна систематично створювала по всьому світові вогнища конфліктів, а в останні роки методично формувала довкола своїх кордонів пояс нестабільності. А оскільки війна вже почалася, суспільство мусить призвичаїтись до думки, що з цим конфліктом ми житимемо не один рік.

Прикладів, коли Москва «допомагала своїм» в історії безліч: Корея, В’єтнам, Афганістан, Югославія, Близький Схід, Молдова, Сирія, Грузія… Вже зараз зрозуміло, що югославський сценарій не пройшов, братовбивчої війни не вийде (з огляду на мізерну кількість «братів», готових гинути в боротьбі з «хунтою»), з цієї ж причини в’єтнамський та корейський досвід теж не підходить, оскільки жодні чеченці не замінять підтримки місцевого населення в 45-мільйонній країні. Від’єднання ДНР, ЛНР, не говорячи вже про Новоросію, теж не передбачається (як це сталося із Абхазією та Осетією).

Виглядає на те, що Кремль прагне повторити в Україні сирійську «війну заради війни», яка б перетворила країну на велетенську сіру зону за підтримки російської зброї і військових фахівців. Завдання українського суспільства – не допустити ескалації конфлікту до сирійського рівня та побудувати країну на зразок Ізраїлю. Адже наразі все складається саме в цьому, не найгіршому, до речі, руслі: урядові війська воюють проти терористів, яким допомагає сусідня країна – спонсор тероризму. Наша країна – союзник США і ЄС (при цьому останній традиційно висловлює стурбованість і закликає до діалогу). Місцеве населення прагне передовсім спокою, але з нього надзвичайно легко рекрутуються нові терористи, зважаючи на бідність, неосвіченість і  податливість до пропаганди країни-агресора.

Є потреба побудувати стіну на кордоні і посилити заходи антитерористичної безпеки за межами зони АТО, зважаючи на численні спроби терактів у різних областях від Одеси до Харкова, і ще більш поширений «телефонний тероризм». Але є і одна важлива українська особливість: терористи із Сектора Ґаза не вважають євреїв «зрадниками», які продалися «піндосам» і забули їхню спільну колиску. Ізраїльтяни натомість не вважають арабів братнім народом, не дивляться масово арабські серіали і розважальні програми тощо. У нас же, зважаючи на амбівалентність термінів і понять, дуже важко провести межу між «своїми» і «ворогами».

А провести цю межу доведеться. Рано чи пізно Україна або стане частиною «русского мира», або нарешті розірве із ним ментальну пуповину. Не можна (тобто теоретично можна, але навіщо себе змушувати й морочити іншим голову) очікувати військової допомоги від США і на російський манер називати американців «піндосами». Так само тупо прагнути в ЄС, в якому  заправляють розніжені «гейропейці». Про те, що антисемітизм не сприятиме перейманню досвіду в держави Ізраїль і говорити зайве, можна хіба що відправляти на лікування поранених…

Як має оцінювати ситуацію на Сході України людина, для якої більшовицька агресія проти УНР на початку ХХ ст. – громадянська війна, а суть козацтва зводиться до оборони православ’я від агресивної політики Ватикану? Як можна боротися з Росією, коли в голові рефреном звучить «Комбат» від «Любе» і «русские не здаються»? Не дивно, що при такій захмарній кількості силовиків у країні (МВС, СБУ, прокуратура, податківці і т.д. і т.п.) доводиться проводити мобілізацію, інакше можна озброїти і доставити в зону бойових дій ворогів.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук