Обережно! Формується ідентичність
IQ

Обережно! Формується ідентичність

«Русский мир» доводиться будувати руками кадирівських найманців і в надії на примарну дружбу з Китаєм

Назар Кісь, 16 червня 2014 1319 3

Сучасна Україна нещодавно стала полем бою справжньої війни. Цьому передували довгі роки воєн інформаційних, в яких брали участь гравці різних вагових категорій та з різними планами на цю країну. Довгий час ми не усвідомлювали величезної небезпеки від того, що вони вкладали у голови нашим громадянам. Зважаючи на те, наскільки безпроблемним і пацифістським був галицький «привид сепаратизму», схожі ідеологічні маневри на Сході теж сприймали як дитячі забавки.

Доки не виявилося, що «Наш Крим» – це російське, а не українське гасло, а «Новоросія» – не лише історичний термін. Ба більше, багато людей вірять у такі ідеологічні конструкції й готові ставати «живим щитом» на захист «нашыхребят» без розпізнавальних знаків. «Русский мир» як спосіб контролювати Україну за допомогою «духовних скреп» російські спеціалісти після втечі до Ростова-на-Дону «головного афонського паломника» перепрофілювали на інструмент розколу країни, тим самим фактично знищивши європейську систему безпеки останніх десятиліть.

Як свідчать події останніх днів на Донбасі, ідеологічну війну так само легко розпочати і так само важко зупинити, як і війну класичну.

Проблема в тому, що, експлуатуючи ідею, самі «експлуататори» стають заручниками ситуації і змушені плисти за течією. А якщо врахувати той факт, що ідеї мутують у головах неофітів не завжди за сценарієм своїх авторів, найближчим часом нас чекатимуть «одкровення» навіть цікавіші, ніж «Союз республік Новоросії».

Першою жертвою власної інформаційної «політики» стали представники «донецьких». Роками вони втовкмачували своєму електорату байку про особливий донецький характер, протиставляли решті населення України, берегли пам’ять про «совок» як час достатку, стабільності і поваги до працівників. І їм таки вдалося переконати частину населення підконтрольних регіонів, що вони і «западенці» – це щось прямо протилежне і взаємовиключне.

А от із формуванням власного «я» не склалося, а може, і завдання такого не було. Результатом стала поява ідеологічного гібрида – суміші радянського минулого, імперських амбіцій, російського шовінізму і специфічного різновиду державного православ’я. Порівняно з цим навіть кучмівське «православний атеїст» виглядає зразком класичної логіки. Не виключено, що портрети Сталіна із німбом на голові стануть новим символом для «новоросіян», а день «Йосифа-буржуєборця» – релігійно-державним святом.

У цьому контексті заяви так званих лідерів так званої ДНР про «розкуркулення» стали несподіванкою хіба що для самих «куркулів», які довший час якщо і не фінансували напряму ці середовища, то принаймні не протидіяли їм в надії виторгувати у Києва чергові привілеї. На що сподівався колишній «господар Донбасу», коли спостерігав за ростом пролетарсько-православного руху, зважаючи на свій далеко не пролетарський, а тим більше не православний статус? Невже повірив, що підконтрольні йому медіа в умовах благенької, та все ж конкуренції зможуть сотворити у головах «донеччан» таку саму феєричну кашу, яку вдалося зліпити російським ЗМІ у сусідній державі за умови їхнього тотального панування? Тим більше, що російське ТБ має явно більше шансів встановити контроль над умами «востока», аніж ТРК «Україна».

Російська офіційна ідеологія за останні роки теж зазнала величезних змін, при чому, як виглядає, не завжди ці зміни були продиктовані стратегічними розрахунками «кремлівських мрійників», а радше стали результатом гарячкового намагання зберегти хорошу міну при поганій грі. Звідси і перехід від риторики «ми і українці – один православний народ», до «на Південному-Сході України живуть етнічні росіяни, це Новоросія». Адепти «Русского мира» після Майдану різко перестали любити українців попри «спільну православну колиску» і почали ненавидіти «хохлів, які вбивають росіян за наказом київської хунти». Російський світ тепер доводиться будувати руками кадирівських найманців і в надії на примарну дружбу з Китаєм.

Після багаторічних інтеграційних потуг Кремля, результатом яких стало чергове підписання угод між РФ, Білоруссю і Казахстаном, говорити про «слов’янську єдність» в умовах руху України в ЄС вже не випадає. Як і плекати кишенькові ультраправі молодіжні рухи в самій Росії. Адже навіть перед цими високочолими «арійцями» постане закономірне питання: як це так, воювати проти православних пліч-о-пліч із кавказцями? Відповідно, спецслужби займуться формуванням нових неформальних, тепер уже євразійських «молодіжок», відповідно до потреб часу і нового зовнішньополітичного курсу, антизахідної політики Кремля і дружби з Китаєм та Середньою Азією. Що робити тепер з різними расистськими групами, для яких Путін з великого вождя раптом перетворюється на того, хто заполонив Росію кавказцями і продав Далекий Схід китайцям? Не варто забувати також і про самих кавказців, які не будуть вічно йти у фарватері політики Кремля, а спробують відновити боротьбу за незалежність від «невірних», як тільки відчують слабкість нинішнього союзника.

Водночас, за більш ніж двадцять років незалежності українська державна пропагандистська машина (якщо цю неміч можна так назвати) кілька разів різко міняла курс, ніби намагаючись догодити всім (і в Україні, і за кордоном), але не одразу, а по черзі. Результатом стала строката різноманітність думок, ідей і поглядів, які свого часу тішилися особливою підтримкою влади: від «шедевру» Леоніда Кучми «Україна не Росія» до серії телепередач імені Петра Ющенка з циклу «як трипільці з козаками навчили Європу хрестиком вишивати». Справедливості заради варто зазначити, що були і вдалі проекти, зокрема питання пам’яті про Голодомор постало на справді новому рівні. Однак загальна картина українського офіційного «я» все одно нагадує радше випадкову картинку в калейдоскопі, ніж ретельно підібрану мозаїку.

Той, хто перебуває у полоні міфічних уявлень, рано чи пізно буде неприємно здивований. Так, наприклад, неприємним сюрпризом для багатьох «новоросів» на Сході стала поява озброєних чеченців в ролі їхніх захисників. Вони ж чекали своїх, «русских», які поважно осінятимуть себе «крестным знамением», а не волатимуть «Аллах Акбар» перед тим, як випустити в повітря автоматну чергу. Напевно, схожі емоції мали відчувати галицькі русофіли сто років тому під час Першої світової війни, коли чекали приходу «Білого царя» на чолі з широкобородими православними визволителями, а дочекалися екзотичних калмиків.

Що більше у міфі є зв’язку із реальністю, то менше шансів бути розчарованим у майбутньому. Янукович, наприклад, користувався послугами цілої когорти «політологів» та «іміджмейкерів», які створили не лише міф про його непохитність, силу і так далі, але й сприяли утвердженню ідеї України як частини «Русского мира». Малювали «вектори розвитку» із не меншим запалом, ніж «путінські уми» креслять на мапах лінії «цивілізаційних розламів».  З міфом про «Залізного хазяїна» все вже зрозуміло, на черзі – вивітрення «русского духа» з Печерських пагорбів.

Щось має з’явитися на тому місці, де ще вчора нероздільно панували «православна колиска східних слов’ян» і «победа деда», позавчора – Трипілля і «реєстрові козаки», а ще раніше – аморфна багатовекторність в стилі «Україна не Росія». І це щось має максимально відповідати і реальному станові речей, і намаганням України стати членом європейської спільноти. Після трагічного Євромайдану канонічна націоналістична ідея про стояння «на грані двох світів» виглядатиме як повернення до тупикової багатовекторності. І не сприятиме входженню України до європейської сім’ї народів. А що означає буферна зона на кордоні із Росією – вже відомо не лише осетинам і абхазцям, але й мешканцям Донбасу. Не вийде вже й користуватися радянським спадком, який фактично став власністю Кремля.

Антипутінська позиція значної кількості  російськомовних громадян України та етнічних росіян, як і їхня участь у революційних подіях останніх місяців, багатьох змусили говорити про народження нової політичної нації – двомовної, багатоетнічної. Цей проект виглядає сучасно і привабливо, але є одне але – агресивний північний сусід. Поки існує Росія в її сьогоднішньому вигляді або подібному на цей (а про зменшення імперських амбіцій серед «братнього народу» в недалекому майбутньому мова не йде) особливий статус російськомовної частини нашого суспільства означатиме постійну небезпеку продовження «російської весни». Зрештою, ті українські силовики, які ще півроку тому хизувалися у соцмережах своєю належністю до «русского мира» і розгону студентського Євромайдану, сьогодні активно інтегруються в правоохоронні органи РФ або «працюють» проти сил АТО на Донбасі. Крім того, існуватиме небезпека перетворення України на таку собі «білогвардійську гавань», резерв для «Нової Росії» (демократичної, вільної, проєвропейськи орієнтованої), в якій українська мова і культура, очевидно (з огляду на теперішній стан преси і бізнесу), стануть у кращому разі елементом фольклору і матеріалом для створення цієї самої «Нової Росії». Подібна ситуація існувала на початку ХХ ст. у Гетьманаті Павла Скоропадського.

З іншого боку, доля зараз дає шанс Україні стати справді інтегрованою (зокрема в ідеологічному плані) частиною Європи, поряд із Польщею та країнами Прибалтики. Першим кроком у цьому напрямку буде анонсоване створення спільної українсько-польсько-литовської військової бригади. Литовці і поляки, зрештою, не менш братні українцям народи, а історія нашого спільного перебування у різних державних утвореннях довша, ніж історія входження України в Російську імперію та СРСР. Питання в тому, чи вистачить у нового українського керівництва волі повернути на Захід не лише економічно, але й ідеологічно. Без цього ми приречені й надалі «стояти на грані двох світів» повторюючи невпевнено: «Україна не Росія».

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 3

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук