Уявлена Новоросія та реальна політика

IQНазар Кісь, 5 травня 2014398513
Уявлена Новоросія та реальна політика

Про інформаційну війну Росії проти України не говорив хіба що лінивий. Справді, російські телевізійні канали ведуть неприховану пропагандистську діяльність, називаючи чорне білим, а озброєних спецназівців – народним ополченням.

Їх відключення від кабельних мереж в Україні є логічним, хоча запізнілим і далеко не повним вирішенням проблеми. І не лише тому, що деякі українські медіа не цураються можливості небезкорисливо догодити закордонним «замовникам». А й через те, що російські ЗМІ оперують смислами і поняттями, які стали близькими та зрозумілими значній частині громадян України завдяки масовій російській культурі, яка досі безперешкодно проникає в українську завдяки неполітичним передачам, розважальним шоу та кіно. Недарма ж саме кіно  більшовики вважали  головним видом мистецтва у «роботі з електоратом».

Донедавна така ситуація була проблемою лише представників громадськості, тоді як політична еліта вважала, що її інтересам нічого не загрожує. Власники українських ЗМІ та наближені до них фінансово-політичні групи воліли вірити, що перед черговими виборами  досить наповнити ефір чи газетну площу потрібними обличчями і тезами, й народ буде готовий віддавати свої голоси за визначених кандидатів. Перед цим, звичайно, проводили соціологічні дослідження, щоб визначити, які обіцянки краще сприйматимуть виборці. Ніхто не переймався питанням, чому і як змінюються політичні вподобання цього електорату. Доки не виявилося, що байкою про Донбас, який «ніхто не ставив на коліна», вже нікого на Донбасі не зацікавиш, оскільки з подання російських медіа з’явилася нова ідея – Новоросія від Харкова до Одеси, заселена росіянами ще за царських часів. Цьому сприяли «історичні» фільми та телепередачі, виготовлені у путінській Росії, в яких було доступно представлено «південь Російської імперії» як плавильний казан народів під скіпетром справедливого царя-імператора. Боротьба початку ХХ ст., відповідно до цієї гіпотези, подається виключно як громадянська війна «червоних» із «білими», а про Україну немає і згадки. І якщо зараз цей міф про Новоросію буде приправлений тезами про справедливого Путіна, який єдиний може поставити на місце жадібних олігархів, донецька «еліта» змушена буде забути про свої позиції «господарів Донбасу» і погодитись на роль тимчасових «намісників його величності» на південних окраїнах. Нещодавні соціальні вимоги краснодонських шахтарів лише квіточки.

Не варто забувати, що проект «Новоросія» може стати лише початком нового витка російської пропаганди. На черзі – «Малоросія» (адже православна), «Галицкая Русь» (колись православна, а згодом полонізована і пригноблена). Зрештою, Москва може вдатися до маніпуляцій на тему «слов’янських апостолів Кирила і Методія», почати експлуатувати тему германсько-слов’янського цивілізаційного протистояння тощо. Зараз це звучить абсурдно і нереалістично, як і тези про «Новоросію» кілька років тому…

Наразі ж Україна має справу лише з «новоросійським проектом», і це вже вплинуло на електоральну ситуацію в колись «біло-блакитних» регіонах. На перші медійні позиції вийшли доволі фрікові персонажі на зразок Царьова, роль яких ще рік тому зводилася до загравання з проросійським електоратом і бійок біля трибуни. Навіть Добкін і Кернес з їхнім харківським неосовком зараз не відповідають запитам електорату, вихованого російським телебаченням. Виявилося, що колишні «лідери» без підтримки ззовні є такими ж «рейтинговими», як їхні західноукраїнські колеги-мажоритарники без приставки «кандидат від єдиної опозиції». Тобто вони є ніким і можуть хіба що зі скандалом змінювати політичну належність у Верховній Раді. Для України це означає лише одне: треба створювати свій інформаційний простір і, як це не парадоксально, вчитися у росіян. Принаймні в їхньому ставленні до місцевих кримінально-олігархічних «еліт». Росія останнім часом повністю ігнорує існування «донецьких». Для Путіна вони можуть згодитися лише як тимчасові виконавці його стратегічних завдань, а в Києві чомусь продовжують думати, що без них на Донбасі і мухи на вікна не сідають. А отже, й електорат у «традиційних регіоналівських областях» довший час вважався чимось на зразок приватної власності ПР і КПУ. Зараз  ситуація змінилася, і Донбас перетворився із суб’єкта української політики на об’єкт протистояння між Росією й Україною. Росіяни через підконтрольні ЗМІ і групи впливу, активно «працюють» з виборцями напряму, а Київ продовжує чекати дива (тобто активних проукраїнських кроків) від Ахметова і Тарути. А дарма, бо навіть якщо б ці панове мали бажання такі кроки здійснити, не факт, що зараз у них залишилися відповідні можливості.

Стосовно українсько-російської інформаційної війни, то відключення російських каналів і контрпропагандистські заяви чи аналітика вже не є достатнім інструментом. Без наповнення власного інформаційного поля українськими ідеями та смислами ми будемо приречені постійно реагувати на зовнішні виклики. Наразі активно просувається ідея про те, що Україна може стати таким собі демократичним аналогом Росії (себто регіональним лідером у «східнослов’янському» світі) і другою домівкою для тих росіян, які не підтримують ізоляціоністську та агресивну політику Путіна. Такою собі «Південною Кореєю» на противагу путінській «Північній», повноправним членом міжнародної спільноти. Суспільством, де забезпечують права всіх громадян, а дрімуче державне православ’я не є офіційною релігією. Все це дуже добре, але не достатнє, адже, знову ж таки, позбавлене власних смислів і є банальним переспівом кучмівського «Україна не Росія» за мотивами теорії про «братні народи». Така ідеологія сформована і змушена буде існувати виключно як альтернатива «Русскому миру» Путіна. А отже, стане нежиттєздатною після зникнення російської загрози. Дуже мала вартість такої національної єдності, якщо вона існує виключно завдяки перспективі іноземного вторгнення. Зайве й говорити, що саме такий підхід став причиною «мовних протестів» минулих років, оскільки українськомовне інформаційне середовище в Україні значно програє російськомовному і є приреченим без державної підтримки. Якщо ситуація не зміниться, українська мова у популярних медіа залишиться хіба що для озвучення рекламних слоганів та вжитку «коментаторів №2» під час трансляцій спортивних подій і музичних шоу. Лише усвідомлення того факту, що росіяни є однією з меншин (нехай навіть найбільшою) в державі Україна, і відповідна побудова та смислове наповнення інформаційного поля зможе убезпечитися від просування кордонів «уявленої Росії» на захід. Водночас настала пора нарешті усвідомити, що Україна не є чимось мега-ексклюзивним, не є центром Європи і колискою цивілізації. Навіть  прихильники телемарафонів Петра Ющенка мусять визнати, що ми стоїмо не «біля витоків», а на порозі Європи і виборюємо право стати частиною європейського дому, а позаду  –  озброєна  й ображена на весь світ Москва. До нас цей шлях пройшли поляки, литовці, словаки та багато інших народів, і нам є чого в них повчитися.

Може, якщо ми почнемо нарешті вирішувати власні проблеми, а не реагувати постійно на російські інформаційні сигнали, стане можливим існування і нормальної політики. Тобто такої,  в якій «лідери» не будуть говорити виключно те, чого чекає від них виборець, а ще й те, що йому потрібно чути і знати. Тим більше, якщо його смаки і вподобання не формуватимуться під впливом фільмів Міхалкова. В іншому разі нами надалі керуватимуть паразити, які змінюють свої гасла і риторику залежно від останніх соціологічних даних, а їхні «команди» формуватимуться за принципом «з таким кандидатом світить якась посада». Це в кращому випадку.  У гіршому – обирати будуть безпосередніх агентів Кремля.

Зараз для формування українського (а це не означає тільки українськомовного) інформаційного середовища створено відповідні умови. Адже російські медіа розповсюджують такий відвертий шлак, що самі стимулюють російськомовних переходити на читання українською.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук