Стамбул: революційний та туристичний

«Коли стається щось важливе – чи то добре, чи погане – мешканці Стамбула збираються на площі Таксім», – каже російською наш турецький гід Місут, напівсивий чоловік міцної статури. – «Населення Стамбула 14 млн, і всі ці люди мають свої спогади, пов’язані з цим місцем».

Його спогади – із дня, коли турецька збірна зайняла третє місце у чемпіонаті з футболу. Місут поділяє погляди захисників парку Гезі. Гід не задоволений владою, котра, на його думку, зовсім не дослухається до народу  «Навіть якщо влада сама бачить свої помилки, виправляти їх не поспішає: вони бояться, що завтра народ може вказати і на інші їх прогріхи»,  – каже Місут.

Наш гід наголошує на європейськості Туреччини : «Друзі, я хочу, щоб ви знали: ось ці жінки в чорному одязі, якиий повністю закриває тіло, – це не туркені. Це туристки, що приїздять до Стамбула з азійських країн. Турецькі жінки виглядають по-іншому, ви це побачите».

Щоправда, революційні події, а ще більше – те, як їх висвітлюють у ЗМІ, завдає турку чималих збитків. Туристів поменшало. Тож гід звертається до нас із проханням після повернення додому обов’язково розповісти свїм знайомим про те, що медіа подають викривлені факти: «Сьогодні ви побачите, що в місті спокійно, і жодної небезпеки приїздити сюди немає», – підвищує голос турок.

Він переконує: протести виключно мирні, жодних причин для побоювання нема: «Ну, можливо, на початку допустились деяких помилок, але тепер усе спокійно».

Але коли дізнається, що я маю намір вирушити в район, де відбуваються протести, він насторожується і застерігає: йти туди українським туристам не варто.

Коли я розпитую Місута про заворушення, в голосі турка чути хвилювання та гордість: «Я гордий, що ми маємо таку молодь, бо, як казав Ататюрк, ми маємо довірити наше майбутнє молодим людям».

Смажені каштани та дзиґи, що дзеленчать

Революційний Стамбул справді нічим не різниться від класичного туристичного міста. Довкола найяскравіших перлин міста групами сновигають «гумові шиї» (подивіться направо, подивіться наліво, подивіться догори...). Раз за разом клацають фотоапарати, а в Блакитній Мечеті ледь розминаються босі туристи, що носять в поліетиленових торбинах своє взуття.

Довкола крутяться торгівці: пропонують путівники, смажені каштани по 5 лір за 100 грам (трохи більше 20 грн), кумедні різнокольорові дзиґи, що дзеленчать... На революцію в Туреччині, як і казав гід, нічого не вказує.

По той бік Золотого Рогу

Золотий Ріг (затока в протоці Босфор) розділяє європейський район столиці Туреччини на дві частини: стару (туристичну) та нову – там, власне, і відбуваються протести.

Від туризму до революції їде стамбульський трамвай. Виглядає він цілком по-європейськи – чиста та комфортна машина, де переважають пластмаса та скло, обладнана кондиціонером і майже перфектною звукоізоляцією. Лише на зупинках, коли двері відчиняються, до середини вдирається гул міста та мелодійні заклики з багаточисленних мечетей на молитву.

   

Свою частку до загального враження від громадського транспорту, про який можуть лише мріяти українці, додає і швидка їзда – трамвайна колія відділена від потоку приватного транспорту, відтак, наша машинерія буквально мчить на революцію. На черговій зупинці заходить жінка в чорному, мов тінь. Заплутуючись у довгій плахті-сукні, вона несе складений дитячий візочок. Позаду – молодий чоловік із дитиною на руках. Пара сідає навпроти. Сукня "чорної жінки" трохи відгортається, тож стає помітно синьо-зелені джинсові штани і частину модного мештика малого розміру. Очі в жінки насичено чорні. Щілина, яка їх оголює, – не більше сантиметра завширшки. Цікаво, що навіть цього досить, аби склалось враження що ця жінка – доглянута молода красуня. Хлопчик, що сидить на руках у по-європейському вбраного татуся, має материні очі та батьків європейський одяг.

Трамвай проїжджає затоку Золотий Ріг і потрапляє за лінію, перетинати яку Місут не радив.

На широкій вулиці Іноню ніби пройшла війна. Її проїжджа частина та прилеглі дороги перекриті метровими барикадами із цегли, арматури,  металевих конструкцій та будівельного сміття. Потовчена цегла розкидана вздовж усієї дороги. Стіни густо розмальовані різнокольоровими фарбами-спреями, деякі вікна побиті. А от самих революціонерів тут нема. Один одному псуючи кадри, тут сновигають фотографи, прогулюються закохані пари, кудись поспішають дві жінки з кількома пластиковими пакетами кожна (очевидно, повертаються з крамниць), висока пані зі золотистою засмагою свариться з молодиком, чий собака злякав її кошеня, а поліцай спостерігає за суперечкою збоку.

Першими провісниками революції є торгівці: з турецькими прапорами, масками Гая Фокса з фільму «V-значить вендета», балончиками з фарбою, окулярами для плавання, що мали б слугувати захистом від сльозогінного газу...

«Скільки коштує маска і фарба?» ‒ Запитую в чоловіка, що нудьгує над викладеним на землі крамом.

«По п’ять лір (близько 22 грн – авт.)», ‒ каже він, і відразу ж пропонує знизити ціну до чотирьох.

На площі Таксім та в прилеглому парку Гезі велелюдно. Над натовпом здіймається дим. Щоправда, не від димових шашок, а від м’яса, яке готують на грилі торгівці. Тут лунає турецька музика, продають апельсинові фреші, смажену кукурудзу та порізаний на дольки кавун у пластикових тарілочках. Серед протестуючих в парку – здебільшого молодь. «Прогресивна молодь, студенти, що прагнуть змінити свою країну», ‒ каже Стомат, тридцятилітній болгар, що приїхав до Стамбула у справах.

У наметовому містечку в парку Гезі хтось спить, хтось читає чи балакає, чимало бавляться телефонами чи планшетами, подекуди зорганізувались справжнісінькі картярські клуби. Усі вбрані на західний манер – немає дівчат у хустках, яких досить часто можна зустріти на турецьких вулицях. На сцені в парку виступає чоловік в помаранчевій безрукавці та касці. Чоловік демонструє, як користуватися вогнегасником. Як на не надто цікавій лекції, лише одиниці спостерігають за навчанням.

«Ми тут, бо не хочемо довіряти долі наших дітей владі, яка прагне вказувати, як нам жити», ‒ каже 23-річна чорнява  студентка Кансу в великих окулярах з татуюванням на руці та передпліччі. Вона знімає відео для онлайн-ресурсу  Gezi Park TV.

   

Коли повз намет Кансу проходять молоді люди з двома немовлятами на руках, студентка каже: «Сьогодні вже немає небезпеки. Я тут п’ять днів, і перші дні тут було гаряче. Але тепер – це як свято. Ми всі зібралися тут, і уряду просто доведеться з нами рахуватись. Від цього аж мурашки по шкірі». Вона ще не знає, що вже цієї ночі влада штурмуватиме протестувальників і витіснить їх із площі Таксім.

Першопочатково протестувальники вимагали, щоби парк та площі Таксім залишили незмінними, а не перетворювали у величезний магазин. Тепер список вимог зріс. «Ми вимагаємо заборонити застосовувати перцевий газ, звільнити заарештованих демонстрантів і забрати із їх особових карт інформацію про затримання. Також ми хочемо, щоби посадовці, які причетні до ухвалення й виконання  рішення щодо побиття демонстрантів, попросили вибачення і пішли із займаних посад", ‒ каже студентка. Її особисте бажання – щоб пішов і уряд. Але цього пункту до офіційних вимог демонстрантів не внесено.

   

Кілька десятків тисяч із 14-мільйонного міста

На захист парку Гезі, з яким, за словами Місута, спогади поєднують 14 млн людей, вийшло кілька десятків тисяч. Сам Місут, хоч і підтримував позицію протестувальників, про свою участь у демонстраціях ані словом не обмовився.

Після закінчення екскурсії чоловік намовив частину своїх туристів відвідати додатково Стамбульську шкіряну фабрику, а дорогою туди і назад пообіцяв розповісти більше про столицю турків. Все це – безкоштовно, адже за привезених на фабрику клієнтів він отримає свій відсоток.