Суперечка за костели Західної України: морально-історичний аспект

Суперечки довкола римо-католицьких храмів Західної України, які після здобуття незалежности відійшли до УГКЦ чи до котроїсь із православних Церков, тривають віддавна і не припиняться, вочевидь, ніколи. Востаннє конфлікт розгорівся 2018 р. навколо храму Стрітення Господнього у Львові. При цьому римо-католицька сторона наголошує на своєму історичному праві володіти цими храмами, тоді як аргументи української сторони на володіння переданим їй майном не завжди чітко сформульовані. Тому тут наведемо кілька причин, чому передача Церквам візантійської традиції та використання ними храмів, побудованих римо-католиками, має законні з морального та юридичного погляду підстави.

Найчастіше в дискусіях із цього питання говорять про зміну конфесійного ландшафту в Західній Україні після завершення 2 Світової війни: якщо раніше домінуючою конфесією у тому ж Львові були римо-католики, а домінуючою національністю – поляки, то після операції «Вісла» головною національністю Львова стали українці, греко-католики за віровизнанням. Тому нічого дивного, що після виходу УГКЦ з підпілля їй були потрібні храми для задоволення потреб віруючих, а оскільки греко-католицьких церков у Львові бракувало, то було логічним, що пустуючі латинські костели віддали в користування українцям-католикам. Адже ні польська спільнота Львова, на інші нацменшини римо-католицького віровизнання не могли і досі не можуть заповнити й утримати ту величезну кількість колишніх латинських костелів, яка існує в місті. Проте колишні костели отримали в користування не лише греко-католики, але й православні. Зокрема йдеться про теперішній катедральний собор Покрову Пресвятої Богородиці Львівсько-Сокальської єпархії ПЦУ (колишній тринітарський костел), комплекс Православної богословської академії та семінарії з храмом св. Івана Золотоустого (колишній костел Найсвятішого Серця Ісусового та монастир сестер-францішканок) та ін.

Зрештою, такий самий прецедент після операції «Вісла» маємо й у Польщі, коли римо-католики зайняли греко-католицькі храми на тих місцях, звідки були виселені українці, та використовували й почасти використовують їх донині. І йдеться не лише про сільські церковці, але й про храми великого історичного значення, наприклад давню греко-католицьку катедру в Холмі та інші.

Та головне питання в тому, чи зміна етнічно-конфесійного ландшафту це єдиний аргумент у цій суперечці, чи є ще й інші підстави, які дають українцям право претендувати на римо-католицькі храми Львова та Західної України?

Насправді такий аргумент є, і він набагато вагоміший за попередній. Дуже часто ми чуємо від поляків, що то їхні предки за свої кошти зводили ці костели, тому історично справедливо, щоб їх повернули тим, хто платив за їхнє зведення. І тут важливо зазначити, що платили за їхнє зведення не лише поляки, німці, угорці та інші римо-католики, які мешкали на Західній Україні. А платили за них також українці чи, як тоді вони звалися, русини. Як саме? Звісно, через добровільні пожертви теж. Але не лише. Серед іншого, латинникам передавалися маєтки, які до того належали Руській Церкві, з чого, власне, й утримувалися та будувалися костели, і то не лише парафіяльні, але й монастирські. Так, 1401 р. мазовецький князь Земовіт передав домініканцям у Белзі маєтність, яка належала наміснику холмського православного єпископа. І таких прямих дарувань, коли руські церковні маєтки повністю або лише прибутки від них віддавалися римо-католицьким церковним структурам, було протягом багатосотлітнього панування Польщі над Галичиною дуже і дуже багато.

Крім цього, слід згадати також непряме фінансування будівництва костелів за рахунок Руської Церкви. Йдеться про часту передачу римо-католицьким шляхтичам у володіння церковних маєтків чи права на отримання прибутків із них. Звісно, ці шляхтичі-латинники жертвували також на будівництво й утримання костелів, серед іншого, отже, і з коштів, отриманих від православних маєтностей.

Та головне, що наші предки напряму фінансували костели. Адже ще з кінця XIV ст. русини (не важливо, чи вони були латинниками, чи ні) були примушені платити податок на утримання місцевого римо-католицького костелу. Так, відома грамота з 1390 р. на утримання костелу в Страхотині (Сяноцька земля), грамота 1401 р. холмського римо-католицького єпископа на утримання парафіяльного костелу в с. Липа і т.д. Тобто практика, коли костели утримувалися насамперед за рахунок спеціяльного податку на це, яким обкладалося місцеве православне населення, стала загальною для Галичини принаймні з XV ст. Причиною цього було те, що на початках латинників було надто мало, особливо в сільських місцевостях, і утримати за їхній рахунок парафіяльні костели було неможливо, тому для цього поборами обкладали місцеве руське населення, яке складало більшість, але належало до іншої конфесії. Таким чином українці Західної України, яка входила до складу Корони Польської, напряму й безпосередньо брали участь у фінансуванні будівництва й утримання римо-католицьких костелів.

Тому коли панове поляки приїжджають до Львова та, прицмокуючи язиками, скрушно хитають головами, мовляв: а це ж наші предки будували ці костели, які зараз належать українцям, то це лише частина правди. Інша частина правди полягає в тому, що це українці своїми добровільними, а переважно примусовими датками у вигляді прямих податків на це, у вигляді православних церковних маєтків і прибутків із них, відданих латинським церковним структурам і приватним особам, фінансували будову й утримання цих же костелів. А тому мають сьогодні повне моральне право на їхнє використання.