Табу і травма

Присутність у масовій свідомості певних публічно невмотивованих і – гласно або негласно – сакралізованих заборон (табу) може мати різні джерела.

Обмеження суспільної дискусії через табу характерне для: а) згромаджень з високим напруженням традиційної релігійності, б) для кланових соціумів з рудиментами первісно-племінного способу організації суспільного життя, в) для суспільств та національних згромаджень, котрі в перебігу свого становлення пережили так звані «історичні травми» - геноцид, насильницьку зміну традиційної світоглядної основи соціуму, тривалу окупацію, поразку у війні, не маніфестоване (криптоментальне) багаторічне відчуття колективної вини за злочини тощо.

У національній свідомості українців міцно вкорінені табу на деякі дискусійні теми. Ці табу можна, окрім інших способів класифікації, поділити на:

1) локальні (характерні для територіально обмеженої частини носіїв української ідентичності й, відповідно, національної свідомості);

2) гештальтні, які притаманні практично всім носіям української ідентичності.

До перших можна зачислити, до прикладу, галицьке табу на критику зловживань кліриків, слобожанське (й ширше – східноукраїнське) – на публічне обговорення подробиць геноциду 1930-33 років, або ж волинське табу на спроби розслідувати етнічні чистки поляків 1943 року. Перше з наведених табу можна зарахувати до «частково травматичних», друге і третє – до «класично травматичних».

З українських гештальтних табу «травматичні джерела» простежуються, серед іншого,  у криптоментальних «вічних пошуках зрадників», в очікуванні «політичного Спасителя», у тих виявах ксенофобії, які породжують в українців задушливе відчуття «перебування під окупацією» лише на тій підставі, що представники інших етносів часто-густо виявляються більш підприємливими та матеріально успішнішими за українців тощо.

Табу в маніпулятивних технологіях

На різних етапах історичного розвитку людства влада в різний спосіб використовувала травматичні табу (ТТ) для встановлення й утримування контролю над суспільством. У часи середньовіччя та нового часу ТТ були могутніми прихованими інструментами військової мобілізації народів та незримо підкріплювали легітимність правлячих династій, які брали на себе історичну місію помсти тим, хто вчинив травму (або ж якого «призначили» відповідальним за нанесення травми).

У ХХ столітті були створені маніпулятивні технології непрямого впливу на електорат. Віддаючи публічну політику на відкуп демагогам та ЗМІ, фінансово-політичні клани шукали інструменти для збереження свого права на останнє слово у будь-якій демократичній процедурі. При цьому інструменти впливу мали мати одну властивість – не підлягати аналізу або системній інтерпретації у межах тих домінуючих способів мислення, котрі були базовані на критичному імперативі Канта. ТТ якнайкраще підходили в ролі такого інструменту, адже сама згадка про їхню наявність підпадала під часткову або повну заборону публічного називання та визнання.

Відповідно, ті посткантівські мислителі та аналітики, які користувались пресловутим «лезом Окама», ставлячи діагноз тим чи тим суспільним явищам, відкидали як «нарочито конспіративну», «ненаукову» та «містичну» усю феноменологію ТТ.

Навіть революційні для свого часу прориви у суміжних областях феноменології Макса Вебера, Карла Юнґа та Мартина Гайдеґера не змогли переламати патової ситуації «табу на табу». Науковий дискурс почав приділяти належну увагу феномену ТТ лише після публічної легітимації теми Голокосту (Шоа), появи у книгарнях «Народження клініки» Мішеля Фуко та введення в ординарний науковий обіг наприкінці 60-х ‒ на початку 70-х років юнґіанської теорії архетипів.

Саме відтоді широким колам реципієнтів стало зрозумілим, що маніпуляції з ТТ спроможні ефективно утримувати, або ж, навпаки, ефективно руйнувати суспільну міфологію, згідно з потребами тих, хто має домінуючий вплив на ЗМІ та групи модних інтелектуалів. Себто, відповідно до потреб транснаціональної корпоративної еліти. Проголошення «ситуації постмодернізму» Франсуа Льотаром легалізувало ці маніпуляції як дозволені комунікативні практики. Скажімо, як «гіперцитати» з минулих суспільних дискурсів. Така інтелектуальна легалізація фактично поклала край моральному оцінюванню маніпуляцій із ТТ на філософському рівні.

На ґрунті ТТ почали вирощувати цілі соціальні теорії. Так донедавна популярна теорія «громадянського суспільства» непомітно виросла з давніх табуйованих травм колишніх мешканців самоврядних міських комун, зведених корпораціями до рівня високооплачуваної найманої робочої сили, що тяжко відробляє кредити переважно у сфері сервісу. Нащадкам гордих цехових майстрів, які до ХХ ст. перетворилися на безликий обслуговуючий персонал, запропонували нову систему соціальної солідарності, яка перерозподіляє владні повноваження. Відповідно, держава трансформується у майже безвладного регістратора, а влада переходить до самоврядних комун нового типу. Набагато беззахисніших перед могутніми транснаціональними корпораціями, ніж буцімто «застарілі, бюрократично неповороткі» держави.

Деякі приклади маніпулятивного використання ТТ в Україні

1. Ідеологія Соборності. В Україні першою за часом маніпулятивною технологією на базі ТТ стала катенна «ідеологія Соборності», якою за часи Кравчука і Кучми утримувалась інструментальна рівновага між Заходом і Сходом новоствореної держави. Як тільки якась місцева еліта намагалася політично або ж економічно протистояти «центровим» фінансово-бюрократичним групам, її звинувачували у сепаратизмі. Протестні намагання місцевих еліт публічно дискредитували речники влади шляхом протиставлення позитивно позиціонованому в ЗМІ «віковічному прагненню українського народу до Соборності».

У такий спосіб влада експлуатувала травму історичної роздільності (роздрібненості, розсіченості, несоборності) української нації, табуйовану на рівні заборони казати правду про дві нез’єднанні українські ментальності та про кланову (азійського типу) природу сучасного українського соціуму.

У наш час ідеологема Соборності не втратила актуальності. Її вибірково використовує і влада (яка і тепер протистоїть місцевим елітам), і опозиція (для вибудовування всеукраїнського оперативного поля для своїх політичних компаній).

2. «Демонізація» української олігархії. В Україні фінансово-промислові групи (ФПГ) завжди претендували на значний шматок «владного тортика». Вже за часів Леоніда Кучми (особливо його другої каденції) центральна київська бюрократія відчула загрозу своїй владній монополії регіональних ФПГ. Ця загроза була тим більш реальною, що в 90-ті роки сама бюрократична верхівка України сприяла деградації і практичному знищенню елітних підрозділів правоохоронних органів та українських спецслужб. Метою цього було забезпечення умов для тотального розкрадання чиновництвом державної власності у першій половині 90-х. Але вже за кілька років центральна бюрократія опинилася беззахисною проти політичних лобістських груп та приватних спецслужб регіональних ФПГ.

Одним із засобів боротьби центральної бюрократії з олігархічними ФПГ стало маніпулятивне використання того травматичного табу, яке виникло серед найбідніших верств українців і було ідеологічно закріплене народницькою, а потім українською радянською літературою (плюс базованим на тих самих ідеологемах кінематографом). Це ТТ – публічно не маніфестована (табуйована) «заборона на багатство та успіх». У цьому ТТ присутня і давня пам’ять про майнову солідарність бідної сільської громади минулих століть, і не менш давня ненависть до заможних інородців-«зайд» й більш «свіжа», культивована за часів СРСР, радянська «класова ненависть» до експлуататорів.

Одним із найбільш характерних речників-пропагандистів доби Кучми, який за підтримки ЗМІ транслював до широких мас «антиолігархічні» гасла, базовані на цьому ТТ, була Наталія Вітренко. В її меседжах антиолігархічний пафос досягнув високої рафінованості. При бажанні у тодішніх меседжах Вітренко можна знайти практично усі «програмові» складові «заборони на багатство та успіх».

У наш час це травматичне табу продовжують порівняно успішно використовувати соціал-націоналісти, комуністи і соціалісти.

3. Страх перед реформами та соціальними експериментами. Це травматичне табу є, передовсім, спадком радянської доби. Соціальні перетворення 40-50 років ХХ ст., особливо примусова колективізація, залишили у ментальності українського населення (переважно сільського за походженням й типом мислення) актуальну «історичну травму».

Українці підсвідомо не бажають реформ і змін. Вони твердо переконані, що такі зміни приведуть до підвищення рівня експлуатації і знищать останні соціальні гарантії, які залишилися від соціальної системи СРСР. Саме це ТТ стало на заваді адміністративної реформи 2005 року, саме воно вже два десятиліття незримо і вперто протистоїть земельній реформі.

В останні роки це ТТ стали використовувати проти ідеї євроінтеграції. Якщо раніше населення України асоціювало Європу перш за все з впорядкованим побутом, безпекою і якісними товарами, то після європейської фінансової кризи 2011 року на ці позитивні асоціації наклалися телевізійні картинки демонстрацій в Афінах та Мадриді. ЗМІ почали підозріло часто нагадувати українцям, що приєднання до Європи буде супроводжуватись низкою реформ і змін, зокрема введенням вільного ринку землі та більшою відкритістю країни для іноземних інвесторів.  Цим вони пробуджують до активної дії згадане ТТ.

 Населення України, яке не відчуло для позитиву від широко розрекламованого приєднання до СОТ, переконують у тому, що євроінтеграція вигідна лише олігархам, які прагнуть легалізувати свої капітали.

Це лише деякі приклади використання травматичних табу з маніпулятивною метою. За бажання список можна продовжити.