Тарас Стецьків: 22 червня ми повинні ігнорувати провокаторів

Не можна дозволити дешево купити себе провокаціями, як це було 9 травня… Інколи мовчазна і масова поведінка, ігнорування супротивника дає в стократ більший ефект, ніж показне спалювання червоного прапора, напади на ОМОН. 9 травня політичну помилку допустила конкретна організація. 22 червня такої помилки вже не буде.

Після подій 9 травня Львову обіцяли «гаряче» 22 червня – починаючи з візиту голови Харківської ОДА Михайла Добкіна, ветеранів і депутатів Держдуми Росії, до антифашистських мітингів єврейських організацій. Після проігнорованих судових заборон проводити будь-які акції у День перемоги, до жодної з таких заяв, очевидно, не можна ставитись несерйозно. До того ж, важко відкинути факти сутичок і стрілянину 9 травня у Львові.

Народний депутат України багатьох скликань, співініціатор «Зарваницької ініціативи» Тарас Стецьків заявляє, що у Львові день початку війни Німеччини та СРСР, 22 червня, має пройти мирно і без сутичок. Для цього, вважає він, має вистачити авторитетності Церкви та шанованих організаторів поминальних заходів, які вирішили назвати його Днем пам’яті без агресії. Однак він не виключає провокацій, не вірить у міліцію, яка мала б цього дня забезпечити громадський порядок, а також у стриманість радикальних організацій-опонентів, які можуть знову зустрітись у Львові.

Про 22 червня без агресії, недовіру міліції, а також обіцянки «Свободи» щодо 22 червня, про загрозу радикалізації політикуму, фрагментарну популяризацію галицької історії та поразку демократів у Галичині читайте в ексклюзивному інтерв’ю ZAXID.NET з Тарасом Стецьківим.

- Одне з головних запитань, що обговорюється в українському інформаційному просторі зараз, – яким буде 22 червня. Як, вважаєте, воно пройде?

- Я чомусь упевнений, що 22 червня пройде зовсім по-іншому, ніж 9 травня. На 9 травня заздалегідь планувалася провокація. На жаль, радикальні сили, які у Львові діють під прапором «Свободи», були засадничо налаштовані на агресивну поведінку. Тому провокація, задумана за межами України, вдалася.

Зараз, думаю, ситуація по-іншому буде розвиватися, бо її у свої руки взяли уже всі політичні партії і громадські організації, які утворили оргкомітет. Одразу було домовлено, що ми не маємо права другий раз дати нашим супротивникам такої телевізійної картинки, як це було зроблено 9 травня. Була вибрана концепція, що це день пам’яті і жалоби без агресії. Ми у цей день проведемо похід місцями масових розстрілів у львівських тюрмах, починаючи з Цитаделі, пізніше «Тюрма на Лонцького», Бригідки, Замарстинівська тюрма... І те, що з цим уже консенсусно погодилися всі політичні партії і громадські організації, означає, що хто би не мав яке бажання, якихось там 50 чи 100 осіб, приїжджати з червоною шматою, ми це будемо ігнорувати. Думаю, це буде достойно. Україна побачить інший Львів і іншу Галичину.

Крім того, актуальність цього питання різко знизилася хоча би тому, що Конституційний суд скасував закон про червоний прапор. Він визнав, що вивішування червоного прапору поряд з державним є антиконституційним.

Виключати того, що деякі екстремісти проросійські можуть приїхати, не можна. Але, думаю, львівська громада, якщо вона вийде масово, а враження в мене таке, що буде багато людей, з фотографіями тих замордованих людей між 22 і 24 червня 1941 року, думаю, це буде дуже гідне нагадування про те, чим для Галичини є 22 червня. Мені здається, незалежно від того, чи хтось приїде, чи не приїде, ми зобов’язані в цей день згадати всю трагедію нашого населення, наших людей, яке вчинили війська НКВС.

- Хоч 9 травня й не було масових бійок, та певна штовханина за участі молодиків з пов’язками «Свобода» дала ЗМІ «потрібну» інформацію: виглядало так, що тут б’ють ветеранів. Як уникнути цього 22 червня?

- Гадаю, другий раз «Свобода» вже такої дурості не допустить. Це, до речі, була умова, коли на оргкомітеті ми домовлялись, що всі діють злагоджено. Ми повинні ігнорувати цих кілька десятків людей, які, можливо, приїдуть. Просто ігнорувати. Зрештою, їх треба було ігнорувати і 9 травня. Не треба було цю шарпанину робити.

- Але «Свободі» це було вигідно?

- Вона думала, що вона набере на цьому. А насправді – втратила.

- Але «Свобода» каже, що 9 травня діяла, як законослухняна, мовляв, від партії ніхто не організовував акцій, натомість партійці вийшли на вулиці, як львів’яни, громадяни міста. І тепер, 22 червня, також обіцяли вийти, навіть у спортивних костюмах…

- Не треба клеїти дурня. Якщо члени «Свободи» прийшли без прапорів, - це не означає, що їх не було. Те, що вони не взяли жодного прапора, ну, не знаю, це хіба китайців може ввести в оману. Вони реально заявляли, що не пустять червоний прапор у Львів. Тим не менше, червоний прапор у Львів прибув, і вони нічого не змогли зробити. Постфактум махати кулаками, що вони робили на Пагорбі слави, – це тільки мимоволі підігрувати тій картинці, яка запланована була у вищих коридорах влади.

Тепер не треба виправдовуватися. 9 травня політичну помилку допустила конкретна організація. 22 червня такої помилки вже не буде! За справу взялися авторитетні люди, як от Роман Іваничук, Ігор Юхновський, Мирослав Маринович, практично всі політичні партії і громадські організації. Зрештою справу в свої руки взяла львівська громада. Тому можу сказати напевно, що провокацій аналогічних 22 червня не буде.

- А як щодо міліції? Було багато нарікань, що 9 травня правоохоронці були бездіяльними. Чи зможете зі своїми колегами і однодумцями покластись на міліцію 22 червня?

- Міліція прямо підігрувала цим заїжджим проросійським екстремістським організаціям, які привезли червоний прапор. Вона їх провела на Пагорб слави. В провокаціях 9 травня міліція відіграла ключову роль. Без її супроводу, без її прямого сприяння нічого цього б не було. Звичайно, ми враховуємо те, що можуть бути провокації, що на міліцію після 9 травня покладатися не можна. Ми робимо певні превентивні заходи. І один з них – ранковий молебень у всіх церквах: якщо комусь закортить зробити якусь провокацію, викинути червоний прапор, то в нас буде серйозний запобіжник – позиція Церкви. Ієрархи церков проведуть молебні, думаю, вони будуть присутні і на жалобній ході. Якщо хтось попробує щось зробити, він буде тут же поставлений на місце!

- Раніше Ви зазначали, що «ані губернатор Михайло Цимбалюк, ані інші керівники міста не знали, що правоохоронні органи «за прямою вказівкою міністра впустили автобуси з провокаторами, які було вранці затримано в околицях Львова». Хтось хотів підставити керівництво? Кому це вигідно?

- Надалі дотримуюсь думки, що ні губернатор, ні мер не знали про це. Їх виключили зі сценарію. І далі думаю, що без прямої вказівки Могильова заступник начальника Львівської міліції Курочка (заступник начальника ГУ МВС України у Львівській області Михайло Курочка. – ZAXID.NET ) так би не діяв. Він однозначно діяв за вказівкою з Києва. І тепер – кому це вигідно? Думаю, найбільше вигідно Москві, тому що саме там писався сценарій, в коридорах ФСБ. А другу вигоду хотіла отримати для себе центральна українська влада в особі Януковича, думаючи черговий раз розколоти Україну по лінії Збруча, протиставити Галичину всій решті України, показати кровожерливу Галичину, яка б’є ветеранів... І відвернути увагу людей цією бійкою і змаганням прапорів від погіршення соціально-економічного становища. Але, думаю, тут влада українська прорахувалась. Люди і на Сході, і на Заході дуже адекватно оцінили ці події, назвавши їх провокацією з обох боків. Люди чітко зрозуміли, що це сценарій не український, і що в такий спосіб влада намагалась відволікти увагу від реальних соціальних проблем. Про це можна судити по тих масових коментарях, які були в Галичині, зокрема багатьох відомих людей. Також багатьох я особисто запитував в Харкові, в Дніпропетровську. Вони дуже чітко це оцінили…

- Проте складається враження, що національні політики на зразок Стецьківа, демократичні політсили махнули рукою на Львів. Ви відчуваєте на собі провину за це?

- Я з цим можу погодитись. Значну частину часу в останні роки я особисто віддав діяльності і політичній розбудові українських структур в Центральній і Східній Україні. Це правда. Ми це зрозуміли, ми повертаємось назад в Галичину. Більше того, після місцевих виборів розгорнули діяльність громадської ініціативи під назвою «Зарваницька ініціатива», ми пробуємо опертися на ідею просвітництва і самоорганізації, яка врятувала Галичину в умовах міжвоєнної Польщі минулого століття. І ми зараз пробуємо на громадському рівні розбудовувати структури самоорганізації саме в Галичині. За вісім місяців майже безперервної діяльності нам вдалося достатньо сильно згуртувати людей практично в усіх районах наших трьох галицьких областей. Борг перед галичанами віддаємо і віддамо.

Вважаємо, справжня українська політика буде тоді правдивою, коли матиме добрий фундамент, який є тоді, коли ми згуртуємо громади в кожному селі, районі, місті, – на засадах просвітництва, відновлення спортивних товариств, економічної кооперації, на самоорганізації. Зараз пробуємо людям сказати, що якщо вони самоорганізуються і будуть самостійно братися за вирішення певних проблем, то тим самим вони закладають фундамент українського відродження.

- Попри те, що в «Зарваницькій ініціативі» багато справді впливових шанованих людей, вона виглядає трохи маргінальною – немає масовості. Можливо, Ви ще не зачепили громаду своїми акціями? Чи просто демократичні сили у Львові налякались нападок на «ліберастів» й «толерастів» і пішли в підпілля?

- Ні-ні, вульгарним нападкам ми просто не приділяємо уваги, тому що це ознака політичного безкультур’я і ознака політичного маргіналізму, коли противники обвішуються ярликами. Критикувати треба по ділу. За вісім місяців ми зробили певну роботу, масовість наросте. Так, в нас ще немає такої масовості, як би хотілося. Але за цей час ми напевно і не могли досягти її. На сьогодні в «Зарваницькій ініціативі», після всіх зустрічей, які ми провели, маємо вже кілька тисяч реальних прихильників. Адже це не партія, це громадська організація. Щодо масовості, вона виявиться тоді, коли буде треба. Не обов’язково кожного тижня виходити на вулиці, виводити по 300-500 людей, як це дехто робить. Набагато сильнішим буде те, що ми разом з УГКЦ дуже активно працюємо над підготовкою відзначення десятої річниці візиту Папи Івана Павла Другого в Україну. 26 червня на Сихові буде велична Архієрейська Служба, яку відслужить Блаженніший Святослав. Хочемо показати, коли за рахунок спільних зусиль збереться велика кількість людей, які будуть разом молитися. Тоді вони мають відчути силу, так само, як було 10 років тому, коли Папа Римський приїжджав, і були мільйони людей. Якщо зберуться десятки, може сотня тисяч людей зараз, то це буде вагомий крок, щоб почати перелом ситуації – для переходу від відчаю і байдужості до активної діяльності. Це спільна акція.

Думаю, на осінь ми вийдемо і на самостійні акції. Тоді зможете оцінити їхню масовість. Динаміка, яку зараз демонструє «Зарваницька ініціатива», показує, що ми дуже швидко нарощуємо чисельність.

- Якщо буде рости підтримка, чи може йти мова про створення партії?

- Ні. Ми відверто це рішення прийняли: це було б неправильно. «Зарваницька ініціатива» буде існувати як громадська ініціатива, яка буде, якщо хочете, підпирати чинні партії. Головне завдання, яке активісти «Зарваницької ініціативи» ставлять собі в політичній сфері – згуртувати в своїх рядах представників різних партій і тиснути на партії українського демократичного спрямування, щоб вони йшли на об’єднання. Дуже погано, коли українські демократичні партії в силу своєї роз’єднаності не можуть реально протистояти Партії регіонів. Якщо ми своєю щоденною роботою, згуртовуючи партійних і безпартійних людей, будемо тиснути на партійне керівництво тут і в Києві, вимагаючи його об’єднання, то одне із завдань, наприклад, восени цього року - спробувати провести великий форум українських сил. Запросити туди представників громадських ініціатив, лідерів політичних партій, представників церков, моральних авторитетів, і там руба поставити питання про об’єднання в серйозну політичну структуру. І, мені здається, якби таке об’єднання відбулося, можна було б 2012 року розраховувати на перемогу (на парламентських виборах 2012 року, – ZAXID.NET ).

Ніхто не буде заперечувати, якщо ті чи ті члени «Зарваницької ініціативи» в індивідуальному порядку приймуть для себе рішення займатися політикою, балотуватися в депутати. Але «Зарваницька ініціатива» – це надовго, такі ініціативи мають існувати постійно, адже робота з самореалізації людей – це робота на роки. Якщо навчимося постійно вести громадську роботу, то рано чи пізно навчимося контролювати владу і покращувати своє життя. І «Зарваницька», і багато інших ініціатив, які зараз є, «Холодноярська», «Волинська», «Чорноморська», «Січеславська», «Слобожанська», все це речі, що робляться не під вибори. Це так само, як існували колись Просвіти, засновані в кінці ХІХ століття, поки не впав збройний опір тут, на Галичині.

- Ви кажете про консолідацію, але чому демократам не вдалося вийти з єдиною позицією чи оцінкою щодо 9 травня, щодо дій тої ж «Свободи»? Лунали тільки окремі заяви…

- «Свобода» від початку заявила, що буде діяти самостійно, протистоятиме червоному прапору. На це і був розрахунок архітекторів, які писали сценарій. Вони знали, що треба вибрати якусь дуже драстичну для львів’ян річ, і вибрали червоний прапор. І вони добре знали, що «Свобода» буде цьому агресивно протистояти. Єдине, що ми зробили, зокрема я особисто, – звернулися напередодні з відкритим листом до львів’ян, до радикальної молоді і попередили про провокацію, яка готується, закликали членів «Свободи» та інших радикальних націоналістів не піддаватися на провокацію, не створювати для російських телеканалів картинку. Нас не послухали. Хоча ми в той день прийшли на Марсове поле, близько 150 активістів «Зарваницької ініціативи»… Я шкодую, що заклик авторитетних людей, які знані на Галичині, був проігнорований. Але це вже відповідальність лежить на членах «Свободи», або на людях, які ними керували. Тому, не знімаючи з себе певної вини, що, може треба було трохи  активніше в цю справу втрутитися, тепер, 22 червня, беремо справи в свої руки.

- Як нардеп, поясніть, чому відомі не лише в Галичині представники «Зарваницької ініціативи» не виступили в парламенті під час обговорення подій 9 травня? Адже їхня думка теж мала б право бути почутою.

- Обговорення в парламенті переросло в суцільну формальність. Звітував пан Могильов, йому задавали письмові питання, заздалегідь підготовлені, нікому ніхто не дав виступити. Все це тривало годину, і ми просто були відрізані від можливості поставити реальні запитанні і виступити. Я просто без мікрофона кричав Могильову в обличчя: «Скажіть, хто дав вказівку міліції провести автобуси з Бібрської траси на Пагорб слави»? У нас є сфотографовано, як під конвоєм міліції везли на Пагорб слави так званих ветеранів…

Мене, до речі, деякі діячі «Свободи» запитували, що якби я там, як народний депутат, був, маючи недоторканість і мандат, то вдалося б уникнути сутички. На це я хочу дати дві відповіді: мене депутатська недоторканість 2004 року в Мукачеві не врятувала, коли нас лупили міліціонери на виборах у міську раду. Також вона мене не врятувала під час подій 9 березня 2001 року, хоча я перед міліціонерами поставив своє депутатське посвідчення. А головне: як я один міг би зупинити «Свободу», члени якої навіжено кидались на автобуси і на ОМОН? Вони хотіли цієї бійки – вони її отримали. Тому всі ми маємо з цих подій взяти урок: не можна дешево купуватися на дешеві провокації, як це було 9 травня. Інколи мовчазна і масова поведінка, ігнорування супротивника дає в стократ більший ефект, ніж показне спалювання червоного прапора, напади на ОМОН.

Я був учасником подій 9 березня 2001 року, багато хто з членів «Свободи» їх навіть не пам’ятає, бо вони ще в школу ходили. Ми допустили тоді жахливу помилку, коли кинулися на ОМОН. Тоді акція «Україна без Кучми» пішла на спад: люди, побачивши сцени бійки, кидання петард і арматури одне на одного, просто злякалися. Нас тоді спровокували, ми були молоді, гарячі... Ми цієї помилки не допустили на Помаранчевій революції…

- Чи не здається Вам, що ті, хто називає себе націонал-демократами в Галичині, занадто захоплювалися націоналістичною риторикою на шкоду демократичній. Чи це не призводить до популяризації праворадикальних партій у Західній Україні?

- Може призводити, я б тут дуже не змагався. Думаю, ми завжди повинні шанувати і добре популяризувати українську галицьку історію першої половини ХХ століття. Це була героїчна історія, але цю історію не можна зводити тільки до постаті одного Бандери, тому що український націоналістичний рух виріс із просвітянства та економічної кооперації. Ніколи в житті ОУН і особливо УПА не мали б такої масованої підтримки, якби перед тим галичани не витворили мережі «Просвіт», спортивних товариств і мережі економічної кооперації, яка фінансувала цю справу. А нам ніби відрізають весь цей пласт і кажуть, що тільки треба брати одну частину цієї визвольної боротьби. Не заперечую, але не можна так звужувати українську визвольну боротьбу тільки до одного сегменту, до однієї людини. Як на мене, Євген Коновалець був на порядок потужнішою фігурою і незаслужено забутою. Ця людина була реальним творцем ОУН, а за масштабом свого мислення – стратегічною постаттю української історії ХХ століття. Масштаб його був такий, що ми і 5% не знаємо з тої роботи, яку Євген Коновалець зробив. А в нас чомусь тільки захоплення одним прізвищем. Безумовно, Степан Бандера – видатна особистість, але треба розуміти, що назву «бандерівці» присвоїли нам з Москви. В донесеннях НКВС і ОГПУ весь націоналістичний рух був названий за прізвищем керівника одного з підрозділів ОУН, Степана Бандери, який на той момент сидів у в’язниці.

Популяризація має бути, але широка… 95% членів УПА не були членами ОУН, це були безпартійні хлопці і дівчата, які просто пішли, взяли зброю в руки і воювали за Україну. І це все треба показувати! Не замовчувати і неприємних сторінок нашої визвольної боротьби, правду треба знати всім. Це стосується і волинських подій, і наших взаємовідносин з німцями внутрішніх чисток в ОУН і УПА, де погинуло багато невинних людей тільки тому, що панував принцип взаємної підозри… Тут не можна впадати в такий примітивізм і шаблонізм, повісити одного-двох героїв, сказати, що це наш герой, він є святий. Це неправильно. З таким підходом не зможемо популяризувати український визвольний рух і поширити національну ідею за межі Галичини.

«Свобода» експлуатує ранній український націоналізм 30-х років, а зрілий український націоналізм, який зародився уже під час Другої світової війни в 1943 році, означав поворот від інтегрального націоналізму до демократизму. Звідси гасло «Свобода народам, свобода людині!». То чому ВО «Свобода» забуває зрілий націоналізм, який дав найвищу фазу визвольної боротьби, і бере ранній, який дуже часто зводився до терористичної боротьби і до етнічних речей? Націоналізм 40-х років розширив свої рамки і тому поширився на Центральну Україну. Мислячі люди повинні зрозуміти, чому так робиться. Чому хтось бере на експлуатацію націоналістичну риторику 30-х років, яку потім заперечили самі діячі націоналістичного руху…

- Чи поділяєте Ви думку деяких українських публіцистів, що Галичину намагаються перетворити на націоналістичне гетто, аби зменшити її вплив на загальнодержавні процеси?

- Абсолютно погоджуюсь. Що більше радикальної риторики буде на вулицях Львова, Тернополя і Франківська, то швидше Галичину відріжуть не тільки від Центральної України по Збручу, але й від Європи. Ніхто в Європі не буде серйозно говорити з краєм, де виявляється така форма політики. Це однозначно. Це по всьому периметру спроба маргіналізувати Галичину.

Хто, як не Дмитро Табачник, висловив сокровенну надію російської політичної еліти: розділити Україну на Галичину, Волинь і Велику Україну. І тоді «всьо астальноє – рускій мір». І спроба грати в цьому руслі означає підігрувати Москві. На думку багатьох московських технологів, які працюють зараз в Україні, якщо відрізати Галичину і Волинь від України, то вся решта країни стане «Русскім міром». І, виявляється, тут знаходяться сили, які мимоволі підігрують цьому сценарію.

- Чи можливий розвиток протистояння між поміркованими і радикальними силами на виборах в Україні? Чи є загроза радикалізації політикуму?

- Загроза радикалізації, напевно, існує, адже є погіршення соціально-економічної ситуації в країні. Якщо влада восени піде шляхом подальшого розпалювання антиукраїнської істерії, то, радикальність, звичайно, може рости.

Своє слово тут мають сказати партії демократичного напряму. Якщо вони йдуть на консолідацію, витворюють об’єднану структуру і пропонують реальну альтернативу Партії регіонів, тоді тут радикалізації не буде. Якщо демократичні партії цього не зроблять, радикалізація може рости. Якщо консолідація в пост-помаранчевому спектрі відбувається, дві, три чотири партії об’єднуються, то це сигнал для суспільства, що є ті, які здатні чи на виборах, чи на вулиці реально протистояти Партії регіонів, адже тоді створюється центр впливу, який матиме довіру 25-30%. Одна «Свобода» Партії регіонів протистояти не може. Навіть у Галичині.

Не хочу нагнітати ситуацію, але ми всі мусимо поглянути на досвід Киргизії, коли там вихід людей на вулиці одразу перейшов в радикальну фазу, коли вже на другий день з’явились озброєні люди, почали з’ясовувати стосунки, вбивати один одного. І це був сценарій Москви, яка намагалась підім’яти Киргизію під себе. Якщо наші радикали, автономні націоналісти хочуть в щось подібне грати, то мають добре розуміти, до чого це може привести.

- Але при такому об’єднані теж буде стояти питання впливу, лідера…

- Знаєте, можна жеребом тимчасово визначити лідера, на період до кінця 2012 року. Можна визначити найбільш рейтингову людину або довірити це питання в руки моральних авторитетів: Костенко, Брюховецького, Мариновича, Вакарчука, Шкляра, голів Церков… Питання – чи є в нас політична воля, адже маємо колосальну проблему боротьби за лідерство, проблему українського гетьманства. І вона підігрівається і владою, стимулюється протистояння. Але розв’язок знайти можна.

- Бачите своє майбутнє в цій політичній силі на виборах? Що робитимете, якщо її не створять?

- Якби така політична сила створилась, готовий бути простим рядовим солдатом у ній. Якщо ні – буду продовжувати діяльність в межах «Зарваницької ініціативи». Але тоді є проблема, що ми, швидше за все, вибори програємо. І це велике питання, чи треба в такій ситуації роз’єднаності в них брати участь. Та до виборів ще далеко. До кінця 2011 року треба випробувати всі доступні механізми, щоб спробувати консолідувати демократичний спектр. Якщо не вийде, то під Новий рік, під Різдво будемо приймати рішення, що робити 2012 року.

- Як ставитесь до розмов про продовження повноважень парламенту? Ряд нардепів каже, що не працювали б в такій Раді, оскільки вважали б її нелегітимною. Якими були б Ваші дії?

- Тоді треба здавати мандати. Безумовно. Цей парламент і зараз нелегітимний, адже вибори мали відбутись цьогоріч. Якщо, не дай Боже, продовжать повноваження парламенту до 2015 року, то всі, хто вважає себе чесним українським патріотом, мають такий парламент покинути і гуртувати вулицю задля його розгону. Бо це вже пряма узурпація влади, яка є кримінально караною. В Конституції України написано, що народ має право чинити опір узурпації влади. Так мають вчинити всі. А скільки таких людей знайдеться – побачимо…

- Як оціните новий законопроект про вибори?

- Негативно, хоча свідомий, що вони приймуть той закон, який захочуть. Вони спеціально зроблять змішану систему, зроблять так, щоб в пропорційній частині була максимальна кількість партій, а в мажоритарній – максимальна кількість кандидатів, бо розраховують, що наша роз’єднаність нас всіх доб’є, думають, якщо Партія регіонів буде одна, а демократичних партій буде 20, то вони виграють. І вони в цьому праві. Але ми маємо антиотруту, якщо долаємо свою роз’єднаність.

- Змінюючи тему, як охарактеризуєте ситуацію з ув’язненням Юрія Луценка? Відомий правозахисник Євген Захаров каже, що його можуть визнати чи не єдиним в Україні в’язнем сумління. Чим, гадаєте закінчиться його справа?

- Тривожні в нас відчуття з цього приводу. Думаю, є намір його посадити. Є намір в його особі відомстити всім за Майдан і залякати суспільство. Люди можуть собі подумати, що якщо міністра можуть за таким надуманим звинуваченням саджати, то що ж нам, простим людям робити. На прикладі Луценка відпрацьовують технологію залякування суспільства. Ніякої надії на український суд у нас нема. Але Європейський суд прийняв питання до розгляду, і влітку воно може бути розглянуте. Якщо Європейський суд об’єктивно підійде до питання, не піддасться шантажу, який може бути включений, тоді Луценко справді може бути визначний в’язнем сумління, а його затримання і ув’язнення – незаконними. А якщо так, його зобов’язані в Україні негайно випустити. Якщо за рішенням суду його не випустять, то можливі санкції щодо України, але тоді ситуація буде вже зовсім інакша.

Юра – мій особистий товариш. І попри всі можливі помилки, які він допускав на посаді міністра, зараз є зовсім інша площина. Зараз всі сили треба дати йому в підтримку, і морально, і політично. Що ми зараз і робимо – ті залишки «Самооборони» («Народна Самооборона».– ZAXID.NET ). Реальна надія влітку є на Європейський суд.

Довідка ZAXID.NET .

Тарас Стецьків – народний депутат України, член Комітету Верховної Ради України з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки.

На родився 7 червня 1964 року у місті Львові

Освіта вища, закінчив у 1986 році Львівський державний університет ім. І.Франка, історик.

У 1986-1987 роках працював у Львові учителем школи-інтернату, викладачем медичного училища, пізніше – молодшим науковим працівником Львівського музею українського мистецтва. 1987-89 рр. – секретар і член Ради «Товариства Лева», 1989-90 рр. – член президії Львівської крайової ради Руху, член Великої ради Руху. З 1991 р. – член президії Парті ї демократичного відродження України (ПДВУ ). 12.1992-09.93 - на посаді радника прем’єр-міністра України.

З 1990 - 2006 р. – народний депутат України.

З лютого 2005 р. до 8 вересня 2005 р. – президент Національної телекомпанії України. З вересня 2006 р. до серпн я 2007 р. - радник Президента України.

У 2007- 2011 рр. – народний депутат України .

На сьогодні також є членом Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради України з питань приватизації, член групи з міжпарламентських зв’язків з Республікою Хорватія .