Тимошенко, Путін і Джек Лондон

Попри війну, яка триває уже п’ятий рік, в Україні не закінчується й політичне життя, у різноманітних формах і конфігураціях. Однією з традиційних форм політичного життя є кримінальне переслідування чинних чи колишніх політиків. У нинішній, дев’ятій Верховній Раді вистачає народних депутатів, які потрапили під пильне око правоохоронних / антикорупційних структур. Але є й особливий випадок – очільниця депутатської фракції.

І не просто очільниця. Ну от хто з вас, наприклад, без підказок чи офіційного сайту ВР назве прізвище керівниці депутатської фракції партії «Голос»? Отож-бо й воно, що це прізвище – за всієї поваги – мало кого цікавить і мало кому відоме. Натомість прізвище цієї людини давно стало самостійним політичним брендом. Власне, колись її виборчий блок так і називався, на її честь – Блок Юлії Тимошенко.

Юлія Володимирівна – не просто справжній мастодонт українського політикуму, хоч і це, безперечно, також. Згадаймо, хто засідав разом із нею у Верховній Раді другого (тобто першого, обраного уже в незалежні часи) скликання. Микола Азаров, Микола Жулинський, Юхим Звягільський, Юрій Костенко, Павло Лазаренко, Віктор Медведчук, Петро Симоненко, Леонід Черновецький, Михайло Чечетов, Євген Щербань. Свого часу вони були одними з ключових персон у політичному житті України. Але станом на зараз усі вони – його, цього життя, минуле, якщо не сказати давно минуле. Декого вже й немає на цьому світі.

А Юлія Тимошенко, переживши суд і позбавлення волі, переживши легендарну колонію в Качанівці – досі в строю. І не просто в строю – якщо повернутися у 2019 рік, тобто до останніх на цей момент виборів, то ми пригадаємо, що до появи на політичному небосхилі Володимира Зеленського саме Тимошенко була фавориткою президентських виборів.

Була. Але – як і 2010-го, все ж не стала главою держави. Зате тепер отримала підозру й запобіжний захід, який цього тижня саме продовжували. Продовжували з цікавою такою аргументацією з боку прокуратури – мовляв, є ризик, що пані Юлія може втекти з країни, тому без запобіжного заходу не обійтись.

Формально, звісно, до позиції сторони обвинувачення не підкопатися. Усе зроблено по закону і за логікою кримінальної справи. Але це формальна сторона питання. А є ще й фактична. І от вона якраз полягає в тому, що Юлія Володимирівна – не з тих, хто тікатиме. Вона радше до останнього чіплятиметься за крісло в Раді, за своє політичне сьогодення (і майбутнє). Врешті-решт, вона не втекла 2010-го, коли перед нею на повен зріст постала проблема можливої кримінальної справи – яка, як ми знаємо, перетворилася на цілком реальні суд та ув’язнення.

Жага до влади у двічі прем’єрки така, що про неї якийсь Джек Лондон наших часів міг би з чистим сумлінням написати свою версію Love of Life. Це Янукович втік з України 2014-го, як тільки запахло смаленим. Це Янукович за п’ять років до того злякався й відмовився від «ширки», до речі, з тією ж таки Тимошенко. А сама Юлія Володимирівна не боялася нічого. І йшла до своєї мети. Можна сперечатися, наскільки ця мета шкідлива для України загалом – але факт залишається фактом.

Політиків такого характеру на пострадянському просторі, окрім Тимошенко, можливо, і немає. Хіба що Владімір Путін. Але він, як показують події повномасштабної війни, виявився не тільки божевільним диктатором, а й страшенним боягузом. Водночас за владу чіпляється до останнього, уже навіть ховаючись по бункерах та секретних резиденціях, до яких з інших стратегічно важливих об’єктів постягували залишки систем протиповітряної оборони.

От інші представники російської політичної еліти – теж будуть до останнього, але не чіплятися за владу і добробут, а банально боятися. Уже тільки лінивий не говорить, що оточення Владіміра Путіна відверто незадоволене ним – і через санкції, і через репресії разом із «націоналізацією» (тобто фактично експропріацією в стилі ментальних предків нинішнього кремлівського диктатора). Проте наскільки незадоволене, настільки ж і налякане, тож лякалки для Путіна про можливий державний переворот виглядають саме лякалками й аж ніяк не планом до дії. Бо нікому там діяти. Був один Прігожин – і йому мізків не вистачило.

От і виходить, що «модель Тимошенко» для України – це радше негатив, якщо не сказати гірше. А якби російські при- і провладні політики мали таку жагу до життя і влади, як пані Юлія, то це був би безумовний плюс. Причому не тільки для України, а й для самої Росії. Адже боягуз-диктатор Путін завів свою країну у глухий кут, з якого, за словами поважних незалежних аналітиків, жодного позитивного виходу не існує в принципі.

Але воістину тимошенківська жага до влади за поребриком є тільки в диктатора. До речі, сама Тимошенко так і не стала диктаторкою – хоч, можливо, і хотіла в певний момент. Але Україна, як відомо, не Росія. Тож тут із відвертих боягузів хіба згаданий вище Михайло Чечетов і спадає на думку. А в Москві бояться всі. І навіть за життя не чіпляються, просто сидять і чекають, коли путінські опричники прийдуть за ними.

Така-от різниця між двома сусідніми країнами, між двома учасниками нинішньої війни. А з Юлією Тимошенко нехай суд розбирається. Це його прерогатива. Та чомусь мені здається, що нинішня історія – це аж ніяк не фінал її політичної кар’єри. Та й у Джека Лондона в його «Жазі до життя» герой на півдорозі не зупинився. А дикі звірі в дикій природі – це вам не суд у цивілізованій Україні.