Українська наука: зреформувати незреформовне

За останні десятиріччя Національна академія наук України значною мірою розтринькала науковий потенціал. У своїй незреформованості імперія науки нічим не відрізняється від решти інституцій та сфер нашого життя. Вона й не може відрізнятися – а мала би. Кому, як не їй, науково-інтелектуальному осердю українського мікроуніверсуму, належало б генерувати візії і складати проекти реформ? Кому, як не академії наук годилося б стати прикладом успішної модернізації?

В академічній спільноті вирізняються три сегменти – ті поодинокі, котрі ладні вдаватися до петицій, страйків та інших форм ненасильницького протесту з метою домогтися фінансування потреб академії в повному обсязі; ті (ще поодинокіші), котрі розуміють нагальність реформ дещо інакше (щоб не сказати – глибше, по-справжньому), і, звісно, мовчазну більшість, гаслом якої є: «Ми ще й не таке пережили, то й це переживемо».

Гордіїв вузол треба розрубувати вже, тут і зараз. Це справа зовнішньої, якомога незаанґажованішої атестаційної комісії, яка вдалася б до кількох підставових кроків:

1. Звільнила всіх наукових працівників, які не захистили кандидатської дисертації до 30 років, а докторської – до 45 років (у країнах з подібною науково-освітньою системою вимоги зазвичай жорсткіші).

2. Відправила на пенсію пенсіонерів, давши шанс молодому поколінню.

Наступний крок – евалюація наукових працівників, в основі якої такі критерії:

1. Наявність індивідуальних книжкових наукових праць (монографій).

2. Наявність наукових статтей, розробок, винаходів.

3. Організація й участь у національних та міжнародних – передусім наукових – проектах, конференціях, форумах, симпозіумах.

4. Національний та міжнародний резонанс наукового доробку.

Далі (спільна справа комісії й уряду):

1. Провести аудит, підсумком якого буде структурне перепідпорядкування, злиття, ліквідація інститутів та підрозділів академії наук або ж / та заснування нових.

2. Ввести у штат кожного інституту системи академії наук посаду фандрайзера – спеціаліста (науковця-менеджера), який опікувався б національними та міжнароднми ґрантами.

3. Забезпечити фінансування зреформованих інститутів на належному рівні – і зарплат, і матеріальної бази для здійснення наукових досліджень.

4. Сприяти мобільності науковців, узявши за мірило для винагороджування їхньої праці їхній внесок у науку.

5. Посада президента Національної академії наук України повинна бути ротаційною.

Замість рішучих кроків маємо, однак, традиційний пінґ-понґ: уряд – укотре вже (до нього це робили всі попередні уряди, в цьому вони один від одного нічим не відрізняються) – зменшує фінансування, у відповідь на що інститути академії переводять працівників на 0,7 / 0,5 / 0,3 ставки, що є разючим порушенням прав людини, низки статтей Конституції та українського законодавства. Мотивуючи свої дії порятунком колективу, академія наук насправді допомагає урядові приховувати безробіття.

Руйнування української науки триває. Тоді як наука – можливо, найважливіша складова національної безпеки, conditio sine qua non існування – політичної – спільноти.