Уявіть, що більшовицький переворот не вдався. Радянська влада проіснувала зовсім трохи, кілька місяців. Якийсь російський генерал взяв штурмом Петроград, усіх прибічників Леніна жорстоко вбили, сам він відстрілювався до останнього і загинув як герой. Україна під керівництвом Скоропадського стала автономією з широкими правами, але в межах Росії. Чимало селян, незадоволених земельною політикою уряду, пішли у більшовицькі партизани, але, як і в решті Росії, їх ловили та знищували без суду та слідства. За десять років громадянська війна остаточно припинилася, в Україні внаслідок цієї війни загинули близько 50 тисяч осіб, переважно прихильників більшовиків. Далі тривали десятиліття політичної боротьби, зрештою 1991 року Україна цілком демократично вийшла зі складу Росії і стала незалежною. Чи була б у її складі Галичина? Можливо, чому б і ні: Австрія ж розпалася, бо так було вигідно Антанті. Може, Галичину – не питаючи польського її населення – передали Росії, зокрема Українській Автономії. Що ми маємо? Маємо соборну незалежну Україну, яка не знала ані Голодоморів, ані сталінських репресій, ані жахів Другої Світової.
Хтось може сказати: історія не має умовного способу. Так, сприйміть це як гіпотетичну модель. І в цій моделі люди теж не знають умовного способу, тобто не здогадуються, що може бути Голодомор і що комунізм – це може бути щось погане.
Уявіть молоде покоління українців, яке виросло в умовах капіталізму і буржуазної демократії. Є купа молоді, якій щось не подобається: кризи, безробіття, корупція, олігархи – в капіталізмі є багато поганих речей. І ось настає 14 жовтня, яке ще нащадок козацької старшини Скоропадський встановив як державне свято – День українського козацтва. Невдоволена молодь виходить на урочистий марш. Як він називається? Звісно ж, Марш Червоного Козацтва!
Лунають пісні більшовицьких партизанів. Будьонівка – популярна молодіжна фішка. Щорс – наш герой! І Примаков теж! Бунтуй, кохай, права не віддавай! Свободу в’язням режиму! Словом, молодість, радикалізм, нонконформізм. Вони боролись за нашу свободу, вони хотіли щастя для народу!
І хай хтось скаже про злочини ЧК, про людожерні цитати Леніна, про загибель юнаків під Крутами зрештою. «Та як ти можеш повторювати буржуазну пропаганду?! Хіба змогли б наші партизани протриматися на Черкащині та Пороссі так довго без підтримки народу?!! Скільки тобі заплатили капіталісти, що мажеш лайном наших героїв?! Подивися скільки жертв на руках режиму Скоропадського – 50 тисяч! 50 тисяч хлопців та дівчат, які просто хотіли для українців землі і волі! 50 тисяч невинних молодих життів, що пішли воювати проти узурпатора! Ти, певне, нащадок каральних загонів та убивць з Державної Варти!!!»
І нікого, власне, не цікавлять факти. Не цікавить навіть те, що з тих 50 тисяч – лише частина були більшовиками, а багато хто був убитий під час громадянської війни невідомо чиїми загонами і невідомо за яких обставин. «Ти плачеш по трьох тисячах убитих в Києві буржуїв?!! Мало убили!!! Вони убили 50 тисяч наших!!!»
Скажете: не може бути такого. Як це так, щоб українці, які зросли у вільному світі, мислили так шаблонно? А от давайте перейдемо від умовної моделі до реальної історії: Іспанія. Генерал Франко переміг – а тепер бал правлять його політичні опоненти. Я от нещодавно дивився дитячий іспанський фільм – там така казка, яка відбувається на тлі громадянської війни. Ну, тієї, з німецькими бомбардуваннями і радянськими «іхтамнєтамі», ой, тобто «добровольцями».
Так от: у цьому фільмі комуністичні партизани – це такі справедливі народні месники, а генерал Франко та його прибічники – мерзенні негідники. Звісно, добро перемагає. Франкістського офіцера вбивають як собаку. «От би комуністи під проводом великого Сталіна перемогли, – думає маленький іспанець, – яке б чудове життя було у моїй країні!» Так, до речі в національних автономіях Іспанії – Країні Басків, Каталонії та Валенсії – Сталін популярний серед місцевих націоналістів. Вони там радше соціал-націоналісти, ніби як за свої національні держави, але щоб це були ліві держави. Бо праві – це клятий Франко, який воював проти наших героїв, які не встигли донести сталінське щастя до народу.
Або, скажімо, Республіка Корея. Здавалося б – поряд наочний приклад: північні райони під владою терористичної організації «КНДР». Але громадська думка прихильно ставиться до комуністичних партизанів 50-х, які воювали на Півдні: це ж були романтичні юнаки-інтеліґенти, які просто любили свій знедолений народ. Хотіли щастя і свободи від влади американських маріонеток.
Або Тайвань. Теж поряд приклад: «Культурна революція» в КНР, мільйони загиблих від голоду… Але жертв режиму – повстанців проти режиму Чан-Кай-Ші – шанують, закликають владу розповісти всю правду про злочини буржуазних націоналістів проти невинних робітників, селян та інтеліґентів. Ну то й що, що в разі їхньої перемоги жертв могло б бути суттєво більше? Вони ж хотіли щастя і свободи, а не концтаборів та батогів!
Або Тайланд. Здавалося б: невже трагічний досвід сусідньої Камбоджі ні про що не свідчить? Але юнаків-комуністів, убитих 1976 року в гуртожитках університету під час превентивної пацифікації «червоної зарази», вшановано меморіалом. Вони ж не хотіли, як у Пол Пота, вони б напевне збудували суспільство щастя і свободи, а не смерті й голоду!
Правило просте: загиблі бійці армії, що програла, скоріше за все обростуть романтичним ореолом борців за світлі ідеали. Головне – щоб їхня влада або не була встановлена на всій території країни, або, якщо і була, то ненадовго. У порівнянні з кривавим опонентом партизанський терор виглядає майже не терором, а то й взагалі не терором: боротьбою зі зрадниками і стукачами. Сучасне покоління любить тих, хто одержав «моральну перемогу». Щоправда, є й винятки: скажімо, у Фінляндії образ «червоних фінів» не такий популярний, але це тому, що Друга Світова з боротьбою проти сталінського вторгнення цілком затьмарила події громадянської війни.
Тож у нашій гіпотетичній Україні, яку я припустив на початку, цілком вірогідно основними героями були б саме більшовики, замучені буржуазним ворогом. Вони ж жертви. Їх же підтримував народ. Вони ж воювали проти кривавого ворога, навіть кількох ворогів: Росії, Польщі, Румунії. Вони ж напевне створили б вільну державу – Українську Радянську Республіку – а не затягли народ назад в ярмо Петрограда. Вони б роздали землю і не допустили б до влади олігархів. І всі аргументи про тоталітарний характер більшовизму не знаходили б жодного відгуку: вони наші герої, вони боролися за щастя і свободу, думаєш інакше – значить запроданець. І апелювання до спадщини Червоного Козацтва було б виграшним варіантом для політиків, а надто популістів-корупціонерів. І на черговому витку протистояння проспект Московський у Києві переназвали б на проспект Червоних Козаків, на що образилася б Польща і зняла б фільм «Волинь»: про те, як на Житомирщині «червоні козаки» стратили захоплених у полон польських офіцерів, священиків, культурних діячів. І в Україні лунали б голоси обурення патріотичних істориків: адже «червоне козацтво» справді закликало знищувати поляків, але не як етнос, а як «головну підпору буржуазії та панів-поміщиків». Це ж зовсім інше, треба розуміти різницю!
Який висновок з цієї маленької альтернативно-історичної реконструкції? Іноді потрібно, щоб загинуло дуже багато людей, аби більшість усвідомила злочинність тієї чи іншої ідеології та структур, які її сповідують. А іноді навіть це не допомагає. Історія вчить, що вона нічому не вчить: вона лише дає змогу зробити висновки зі спроб і помилок. А творити собі кумирів лише на підставі того, що в їхніх гаслах було прагнення щастя, свободи та інших вельми приємних абстрактних речей – все-таки не варто, навіть якщо вони героїчно загинули, одержавши «моральну перемогу».
Ми використовуємо