Воїни-розпинателі та воїни-розп'яті

В одній зі своїх промов на підтримку російського вторгнення патріярх Кіріл назвав російських солдатів, які гинуть в Україні, мучениками. Головна проблема такого порівняння навіть не в застосуванні терміна «мученики» до людей, які вбивають інших, адже подібні прецеденти були й у християнстві (напр. хрестоносці), і в інших релігіях (ті ж мусульманські шахіди). Головна відмінність полягає в тому, що і хрестоносці, і шахіди це робили і роблять із мотивів віри, тоді як тут цей мотив цілковито відсутній. Адже найбільше росіяни вбивають своїх одновірців, які належать до тієї ж Церкви, а саме до українського філіялу РПЦ – УПЦ (МП), і діють, отже, виключно з національних мотивів.

Та попри фальшивість обґрунтування, питання, яке криється за цим, актуальне і для українців: які наслідки для спасіння має вбивство інших, здійснене з національних мотивів? Що про це каже Христос? А головне: що на це скаже Христос, коли перед Ним постане на суді наш воїн, який захищав Україну? Можливо, для декого це буде несподіванкою, але в Євангелії є один випадок, який безпосередньо стосується саме цих питань і дає на них вичерпну відповідь.

Душа на суді. Фрагмент ікони «Страшний Суд», с. Багнувате, друга третина XVI ст.

Йдеться про трьох осіб, засуджених до страти через убивство, яких названо «розбійниками». Справжню суть їхнього «розбійництва» відкриває сцена в Лк. 23, 25, коли натовп випросив у Пилата відпустити Варавву замість Христа: «І він відпустив того, що за повстання і вбивство був кинутий у темницю і що про нього вони просили; Ісуса ж видав їм напризволяще». Тобто Варавва, місце якого в останній момент зайняв Ісус, був одним із трьох схоплених повстанців проти римлян, яких мали за це розіп’яти на Голготі. На приналежність усіх трьох до тієї самої групи вказує як спільний час і місце їхньої страти, так і однакова кара – розп’яття. Отож, інших два «розбійники» були засуджені за те саме, що й Варавва – за повстання проти окупаційної римської влади та вбивство, вочевидь, одного чи кількох римських солдатів, які це повстання придушували. Т.ч. перед нами троє юдеїв-патріотів, які намагалися звільнити свою землю від окупаційної римської влади. І Христос, займаючи місце одного з них, Варавви, чудово вписується в цю групу, адже мотиви Його засуду ідентичні: напис на табличці «цар юдейський» представляє Його таким же бунтівником проти римлян, як і двоє інших засуджених, лише з претензією на те, що Він мав очолити те, за що ті повстали – незалежне Юдейське царство. Саме тому один із них і насміхається з Ісуса, кажучи: «Хіба ти не Христос? Спаси себе і нас» (Лк. 23, 39). Тобто іншими словами: «Раз ти назвався царем юдейським (Месією, тобто Христом), то рятуй нас, бо ми ж за твоє царство повстали та гинемо!» Натомість інший співрозп’ятий докоряє своєму товаришеві: «Чи не боїшся Бога, ти, що покутуєш ту саму кару? Бо ж ми приймаємо кару, гідну наших учинків, цей же не зробив нічого злого» (Лк. 23, 40-41). Ці слова т. зв. «благорозумного розбійника» не лише виявляють, що первісно всі троє належали до однієї групи, яка була засуджена за той же злочин – повстання проти римської влади, але й показують усвідомлення ним того, що вбивство іншої людини не є добрим ділом, навіть якщо йдеться про вбивство окупанта.

Та найважливішими у цьому діялозі є його слова після не насмішливого (як у випадку першого співрозп’ятого), а цілком серйозного звернення до Христа: «Ісусе! Згадай про мене, як прийдеш у своє Царство» (Лк. 23, 42). На це Христос відповідає цьому чоловікові, який убивав окупантів задля звільнення своєї Батьківщини: «Істинно кажу тобі: сьогодні будеш зі мною в раю» (Лк. 23, 43).

Повернімося тепер до патріярха Кіріла та його намагання представити російських солдатів мучениками. Якщо покласти нинішню війну в контекст цієї євангельської сцени, то росіяни є прямим аналогом не трьох розп’ятих на Голготі (одним із яких є Христос, взірець мучеників), а саме мучителів-розпинателів – римлян, які намагаються придушити боротьбу проти своєї окупаційної влади. Особливо чітко проступають ці паралелі в рамках традиційної для України концепції «Київ – другий Єрусалим» та традиційної для Росії концепції «Москва – третій Рим». Обидві концепції судово ілюструють, хто є захопленою територією, народ якої намагається звільнитися від окупантів, а хто імперією, готовою придушувати будь-який спротив на загарбаних територіях. Слова Христа «Сьогодні будеш зі мною в раю!» звернені не до римських солдатів-розпинателів, які виступають від імені окупаційної влади, а до одного зі співрозп’ятих із Ним повстанців, який убивав за свою Батьківщину, та, усвідомлюючи на своєму сумлінні тягар вини за забране чуже життя, просить Божого милосердя. І він отримує його та стає першою людиною, яка входить до раю.

Христос із обома розбійниками. Фрагмент ікони «Страсті Христові», с. Здвижень, XV ст.

У цьому контексті зрозуміло, що вбивство таки залишається злом, навіть якщо йдеться про вбивство окупантів. Але це менше зло, яке наші воїни змушені чинити, щоб зупинити більше, яке всі ми бачили в Бучі, Ірпіні, Ізюмі та на інших територіях, що були під російською окупацією, – геноцид українців. Сьогодні українські воїни беруть гріх на свою душу за всіх нас, задля нашого порятунку. Відтак вони сповнюють слова апостола Павла: «Бо я бажав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені тілом» (Рим. 9, 3). От тільки наші воїни таким чином не відлучаються від Христа, а долучаються до Нього, бо сповнюють Його заповіт: «Більшої любови ніхто не має, ніж та, коли хто душу свою покладає за своїх друзів» (Ів. 15, 13). Ця любов привела Христа на Голготу, де Він поклав свою душу за всіх нас. Туди ж приводить їхній подвиг і наших воїнів, які жертвують своїм життям за своїх співвітчизників, за всіх нас. Там вони злучаються з розп’ятим Ісусом, як колись були злучилися з Ним на Голготі такі ж повстанці, що боролися за волю своєї батьківщини від поневолювачів-окупантів. Тому, звертаючи за прикладом благорозумного повстанця свій погляд і свою щиру молитву до розп’ятого з ними Господа, наші воїни завжди почують від Нього ту саму відповідь: «Сьогодні будеш зі мною в раю».