Як Путін зміг перетворити громадян на «ватників»

Якщо судити з російських ЗМІ, особливо з тамтешнього телебачення, Росію нині населяють в основному шовіністи, ксенофоби та інші людиноненависники. Колись «братній» для України народ з такою легкістю й одностайністю благословляв своїх молодих людей на вбивства сусідів, що час задуматися про психічне здоров'я майже цілої нації.

Моя страна сошла с ума,

      и я ничем не могу помочь.

И что тут делать, и как тут быть,

     если все отныне верх дном.

Не надо нимбы и крылья растить -

     надо просто не быть го*ном.

Так співає відомий російський рок-музикант і поет Андрій Макаревич. Ганебніший діагноз важко поставити.

Але чи можна зараховувати росіян до розряду найбільш жорстокосердих і підлих націй, як це роблять зараз в Україні деякі гарячі голови? Думаю, не варто. З такими «теоріями» міцного миру і нормальних відносин з сусідами не побудуєш. Як людина, яка понад півстоліття прожила в РФ і давно перебуває в Україні, я можу твердо сказати: в моральному плані жодних особливих відмінностей між російським та українським народами не бачу. Тому що основна маса громадян по обидва боки кордону – цілком звичайні люди, без великих заскоків у той чи інший бік.

Водночас певна кількість моральних виродків є і там, і тут. Всі ми вийшли з одного «совка». Вийшли з нього, між іншим, без великих потрясінь та людських жертв. І ця обставина – найкраще свідчення того, що наші народи вміють цивілізовано домовлятися і мирно вирішувати назрілі проблеми.

Проте моральна деградація багатьох росіян на тлі нинішніх подій в Україні – факт, який важко підважити. Що ж сталося з країною Пушкіна і Толстого за останні роки? Завжди здавалося, що росіяни – наймиролюбніша нація на планеті; мовляв, вона вміє постояти за себе, але першою ніколи ні на кого не нападе. І раптом – напала, та на кого? На «молодшого брата». Напала підло і безжально. І що особливо неприємно – радісно від цього верещить.

Звідки у багатьох росіян ця дрімучість? Більшість критиків «ватяних» настроїв населення РФ шукають їх основи в історичному корінні країни, її розмірах, кліматі, сировинній економіці, одвічному російською пияцтві і/або особливості будови мозку головного кремлівського бандита. Все це тією чи іншою мірою, безумовно, позначається на морально-психологічному стані нації. Однак є ще одна, можливо, навіть більш очевидна причина нинішньої ситуації.

Пощастило Єльцину

Сьогоднішня Росія живе за Конституцією, яку затвердило всенародне голосування 12 грудня 1993 року. Проти неї проголосувало 43% російських громадян, які прийшли на референдум. Справжність інших 57% – питання відкрите, але не в цьому зараз суть. Писали Основний закон після «жовтневого путчу», який відбувся за два місяці до того. Путчем пізніше стали називати події, під час яких президент Єльцин розстріляв легітимний парламент Росії, який не забажав здавати владу. Поганий він був чи хороший – зараз теж немає сенсу з'ясовувати. У будь-якому випадку Єльцин не мав права за допомогою зброї усувати політичних суперників. Тому, цілком резонно побоюючись за свою владу, він організував термінову підготовку нової Конституції. Людям, котрі екстрено написали проект, вдалося закласти в нього рівність прав президента і парламенту. Але Єльцин, який володів тоді величезними авторитетом та владою, переписав деякі положення і стрімко підвищив президентську гілку влади. Перекіс був дуже великим. Єльцина намагалися переконати, але він наполіг на своєму.

«Цю Конституцію називали написаною під Єльцина. А він навіть заявляв, що вона – тимчасова, вона написана на перехідний період від одного суспільного устрою до іншого, вона написана так для того, щоб зберегти стабільність, побудувати таку систему влади, яка не буде роздирати країну», – розповідав 2013 року повноважний представник Ради Федерації у Конституційному суді Росії Олексій Александров.

Єльцин зробив для Росії багато хорошого. Але й дров наламав чимало. До кінця свого правління він набув деяких рис автократа. У всякому разі наступника собі він вибрав без урахування громадської думки, лише б той забезпечив йому і його родині судову недоторканність після відставки. У цьому він повірив чомусь тільки Путіну. Його легітимація як президента відбулася на брехливих і недемократичних виборах, під час яких щосили працював адміністративний ресурс.

Незважаючи на свою владність і свавільність, Єльцин на посту глави держави зумів утриматися від багатьох хибних кроків. Путін же, котрий був доти пересічним шпигуном, а потім помічником мера в Пітері, котрий є болісно самолюбним і має, на думку західних фахівців, певні риси олігофрена, відразу відкинув сентименти і почав гарячково вибудовувати жорстку «вертикаль влади». Він знищив незалежне ТБ, прикормив силовиків, повністю підім'яв Держдуму.

Федеральна служба безпеки, в минулому КДБ, що втратила при Єльцині вплив, піднеслася духом і з подвоєною завзятістю давила непокірних. А оскільки Захід сором'язливо відводив очі від порушень прав людини під приводом невтручання у «внутрішні справи» Росії, перетворення наділеної абсолютно незбалансованою владою людини на тирана і амбітного агресора було лише питанням часу.

Не сотвори собі кумира

З урахуванням нелюдяності путінського режиму є великі сумніви, що переважна більшість росіян свідомо його підтримує. Швидше за все, видимість масової «підтримки» досягається шляхом обману людей за допомогою абсолютно брехливого ТБ, залякування кийками та тюрмами, психологічного тиску політичної охранки ФСБ. Путіністи витончено насаджують в країні страх. Страх і дезінформація фактично перетворили мільйони росіян на безправних і безсловесних «рабів» Путіна і Ко.

А люди є люди. Хто не зміг перебратися жити в іншу країну, змушений вибирати: або змиритися, або бути побитим, піти у в'язницю або залишитися без засобів існування. Конформізм, яким у Росії виявилися заражені мільйони людей, багато в чому носить вимушений характер.

Все це стало можливим «завдяки» незбалансованій Конституції РФ від 12 грудня 1993 року. Низькопробний виходець із політичної охранки отримав за нею практично необмежені повноваження. Потрапивши у злі руки, вони, навіть будучи тимчасовими (а хто про це згадував?), швидко перетворилися на інструмент для повної узурпації влади. Такі небезпеки завжди потрібно враховувати під час роботи над основними правовими актами будь-якої держави.

Звідси головний урок, який українці повинні винести з історії сучасної Росії: не можна політичний ландшафт країни, реформи і навіть окремі дії влади підлаштовувати під одну конкретну людину. Здавалося б, тут і сперечатися нема про що. Однак практика показує, що багато українських політиків давнє гасло «не сотвори собі кумира», яке стало біблійною заповіддю, не хочуть виконувати, забувають або просто не розуміють.

Наприклад, нещодавно мас-медіа повідомили, що Віктор Шокін, котрого щойно призначили генпрокурором замість Віталія Яреми, затримав одіозного регіонала Олександра Єфремова. Ну, затримав і затримав – робота в нього така. Однак нардеп від «Народного фронту», керівник групи «Інформаційне опір» Дмитро Тимчук вибухнув з цього приводу у Facebook бурхливої ​​радістю: «Друзі, я змушений принести вибачення за критику, яка прозвучала від мене раніше, щодо призначення генпрокурором В.Шокіна. І відразу зазначу: ніколи раніше я не визнавав своїх помилок з таким задоволенням (навіть – з радістю), як роблю це у випадку з новим главою ГПУ.

Подання ГПУ на арешт трьох суддів часів Януковича, а нині – затримання О.Єфремова породжують надію, що ми нарешті отримаємо нову Генпрокуратуру і новий рівень правосуддя. А в результаті – справедливість, за яку і боровся Майдан».

Чи не зарано впадаємо в ейфорію? Затримання одіозного політика, якого давно підозрюють у пособництві сепаратистам, ГПУ здійснила з великим запізненням і під напором громадськості. Чому він так довго розгулював на волі? Хто із законників його прикривав? Без відповіді на ці питання діяльність ГПУ і за нового керівника буде приречена на застосування вибіркового правосуддя й імітацію реформ.

Шокіну ще належить довести, що він має намір служити народу, а не президенту чи комусь ще. У країні безбоязно діє чимало представників п'ятої колони і агентів Кремля. Про якийсь серйозний перелом в роботі ГПУ можна буде говорити лише тоді, коли прокурори доберуться до таких заклятих «друзів» України, як Ахметов, Колесников, Королевська, Медведчук... Ретельного розслідування вимагає і діяльність Яреми на прокурорській посаді. А доти дії Шокіна можна вважати ритуальним жертвопринесенням для відводу очей і піаром. Як кажуть, будемо раді, якщо помилимося. З усією повагою.

Характерно, що нардеп Тимчук, ймовірно, розуміє, з ким доводиться мати справу. «Аби нинішні починання не захлинулися!» – закінчує він свій радісний пост. Розсудливе уточнення.

Захистити майбутню Конституцію

Щоб жоден наказ Євромайдану не залишився невиконаним, а реформаторські починання «не захлинулися», патріотично налаштованій громадськості слід дуже уважно стежити за процесом роботи над новою Конституцією України. Основна небезпека полягає в тому, що в країні корупція і політична проституція дуже глибоко проникли в усі ешелони влади. На політиків, які давно влаштувалися на політичному небосхилі, дуже мало надії. Про це, зокрема, говорять деякі кадрові рішення президента Порошенка, від яких за версту тягне непотизмом і які вже добряче нашкодили країні (досить згадати дилетантського міністра оборони Гелетея). Якщо вже на кого і можна сподіватися, то насамперед на політиків нової хвилі і цивільних активістів, що стали відомими під час революційних подій.

Особливою їх турботою має стати саме Конституція України. Безумовно, вона потребує змін. Але не можна віддавати це на повний відкуп владі, інакше можна отримати на виході приблизно те ж, що свого часу отримали росіяни. Владі треба довіряти, але довіра не має бути сліпою.

Тим часом певна небезпека над майбутньою Конституцією України вже нависла. Полягає вона в тому, що її розробкою займатимуться надто зацікавлені особи. Так, 11 лютого на розширеному засіданні уряду президент Порошенко заявив, що має намір запропонувати голові Верховної Ради Володимиру Гройсману очолити комісію з розробки змін до Основного закону країни.

Як повідомляється, Гройсман подякував президентові за довіру і пообіцяв, що в рамках децентралізації спільно з експертним суддею і Венеціанською комісією втілить «найкращий проект, який дозволить зробити країну не слабкішою, а сильнішою, за адекватного розподілу фінансових ресурсів, повноважень, а найголовніше – відповідальності, яка повинна бути невід'ємною частиною децентралізації».

Не варто безапеляційно вестися на такі обіцянки. Пан Гройсман – креатура нинішнього президента і сильно залежить від нього. Водночас пан Порошенко не працює президентом ще й року, а його вже не раз звинувачували в «перетягуванні ковдри повноважень» на себе.

Так, у липні 2014 року партія «Батьківщина» розповсюдила повідомлення: «Запропоновані главою держави конституційні зміни, що передбачають запровадження інституту представників президента в регіонах, не мають нічого спільного зі справжньою децентралізацією влади. Адже представники президента де-факто наділяються повноваженнями, які будуть більшими, ніж повноваження нинішніх губернаторів».

На думку представників «Батьківщини», президент через своїх представників, які отримали б право координувати діяльність органів місцевого самоврядування та виконавчої влади на місцях, мав би можливість безпосередньо впливати на життя кожного міста і селища. Ось такий нехитрий фінт мали намір здійснити шановний Петро Олексійович та його помічники. І Венеціанської комісії не посоромилися. Перефразовуючи відомий вислів, задамося питанням: одного разу схитрував, хто тобі повірить?

Звичайно, Україна – не Росія. Тут жодному чиновнику не вдасться узурпувати владу так, як це зробив Путін. Але і за меншої концентрації влади в одних руках українців можуть поступово, за допомогою спритно написаної Конституції перетворити якщо вже не зовсім на «ватників», то принаймні на «гвинтиків».

Українцям то треба?