- У російській мові, виявляється, існує велика проблема з перекладами таких слів, як, приміром, «кохалися». Ну не перекладати ж його по-простому «трахалися». Або зі словом «прутень». У нас це літературне слово, яке звучить цілком нормально. Перекладач мусив вигадувати якийсь «пістон». По-російськи слово «жопа» звучить брутально, а в нас «дупа» - зовсім інакше.

Ім’я письменника Юрія Винничука нероздільно пов’язане з поняттям «епатаж». Епатували його ранні еротичні поезії, його естрадні виступи у трупі театру «Не журись», зрештою, його дописи в газеті «Post-Поступ». Не зраджує цьому іміджу він і нині. Чого лишень вартує цьогорічний скандал щодо його відомого вірша. Відчути епатажність творчості Винничука тепер може й російський читач, оскільки видавництво «Фоліо» видало російською його відомий роман «Весняні ігри в осінніх садах». Про цю книжку, про великі й малі скандали, про уявне протистояння українськомовної і російськомовної літератури в Україні читайте в ексклюзивному інтерв’ю, яке письменник дав ZAXID.NET.

- Нещодавно знову прокотився невеличкий скандал за твоєї участі, принаймні у віртуальному просторі. Це сталося після того, як сайт ТСН спершу опублікував твою колонку «Клуб закритих членів», а згодом текст було оперативно видалено.

- Я й сам здивувався, що ця колонка взагалі потрапила на сторінку ТСН. Мене ж зразу попередили, що такий текст не пройде, але я вирішив спробувати. Зрештою, це вже не перший випадок, коли ТСН знімає мої дописи.

-  Ти щойно повернувся з Києва, де брав участь у програмі  «Велика політика» на Інтері. Чи не здається тобі, що тема, запропонована Євгеном Кісєльовим до дискусії була трохи дивною: про протистояння україномовної і російськомовної літератури в Україні?

- Мене теж здивувало, що Кісєльов педалював думку про якийсь бій між українськомовною і російськомовною літературою.

- А цей бій існує?

- Ні, немає нічого схожого. На жаль, у програмі важко було вставити слово, я б міг більше сказати. Лада Лузіна там говорила, що їй хтось дорікає за те, що вона пише по-російськи. Я їй не дуже вірю, бо добре знаю Куркова, ми з ним товаришуємо, тож він мені ніколи нічого подібного не говорив, що хтось йому колись дорікав. А Курков, за логікою, мав би більше мати підстав для дорікань, адже його знає значно більше людей, він – талановитий письменник, його публікують на Заході. Лузіну ж на Заході ніхто не знає. Але вона і її оточення створює навколо себе враження, що буцімто їх упосліджують… Ось така дурна розмова точилася.

- А ця так звана українська російськомовна література, на твою думку, може бути цікавою, якісною?

- Власне єдине, що я встиг сказати в ефірі, це те, що за кордоном нікого не цікавить ця російськомовна література. Ніхто нею не цікавиться, гранти не дають, не перекладають, вона не фігурує в жодних оглядах.

- Це справедливо, на твою думку?

- Там справді, окрім Куркова, нікого цікавого немає. Ну є ще цікаві фантасти Лайон Олді, Дяченки. Але вони працюють на російський ринок і тут майже не присутні. І ми живемо, не перетинаючись, ми перебуваємо в різних середовищах. 

- Продовжуючи цю тему, варто згадати твою книжку «Весняні ігри в осінніх садах», завдяки якій ти став першим лауреатом премії «Книга року Бі-Бі-Сі» 2005 року. Нещодавно видавництво «Фоліо» видало її у російському перекладі. Мені навіть тяжко уявити, як це Юрка Винничука можна перекласти російською.

- Справді, було складно. У російській мові, виявляється, існує велика проблема з перекладами таких слів, як, приміром, «кохалися». Ну не перекладати ж його по-простому «трахалися». Або зі словом «прутень». У нас це – літературне слово, яке звучить цілком нормально. Перекладач мусив вигадувати якийсь «пістон». По-російськи слово «жопа» звучить брутально, а в нас «дупа» звучить зовсім інакше.

- Тим не менше, ти висловив задоволення перекладом.

- Так, переклад виявився вдалим. Його робив Віталій Крикуненко – відомий поет, перекладач, літературознавець. Він дуже добре переклав, я лише мав застереження до окремих слів і йому про це написав.

- Як він, наприклад, переклав: не роби з тата вар'ята?

- Я вже точно не пам’ятаю, якось він там викручувався.

- Як думаєш, чому «Фоліо» вирішило перекласти російською саме цей твій роман?

- Справа в тому, що переклад готувало російське видавництво «Северо-Запад». Саме воно купило права. Але згодом видавництво закрилося. Так переклад і лежав без діла. Потім «Фоліо» перекупило права, але текст так і далі лежав. Аж тут грянув скандал довкола мого вірша («Убий пі…аса» - ZAXID.NET).

- Що тебе, до речі, надихнуло написати цього вірша?

- Я колись писав естрадні вірші для театру-студії «Не журись». І ця традиція залишилася. Я й зараз час від часу пишу тексти для пісень Віктора Морозова. Я йому писав такі «файдулі-файки», переклав для нього батярські пісні. То я йому й написав цей текст, але прочитав його на вечорі еротичної поезії. З того й почалося…

- Тобто ти зовсім не планував прославитися у такий спосіб?

- Це могло бути так, що це стало б відомо кільком десяткам людей, котрі були присутні на вечорі. Ну, потрапило б в Інтернет – ще б дізналося кілька сотень. Але влада зробила все для того, щоб дізналися мільйони.

- Ти передбачав, що за цей вірш ти станеш об’єктом переслідувань компетентних органів.

- Ні, я все ж таки думав, що вони трохи мудріші. Адже, щоб переслідувати, треба чітко доводити, хто є хто. Тобто хто є тим пі…асом тощо. Тому для мене це все доволі кумедно виглядає.

- Чим, до речі, завершилася ця історія?

- Міліція допитала, прокуратура подала вірш у Львівський університет, де зробили висновок, що це – постмодерний твір, що там є якийсь підтекст, але прямих вказівок когось знищувати, когось убивати – немає. Але ці веселі хлопці – Грач і Бондаренко – не заспокоїлися і передали цей вірш на експертизу в якийсь донецький інститут, який має дати свій висновок.

- Тобто всяке ще можливе?

- Можливе. Он у Росії один блогер отримав рік умовно за образу патріарха Кіріла. Були заклики запровадити цензуру. Грач кричав: «Таких писателей как Винниченка нада запретіть!». А ще одного разу він мене назвав Іваничуком. Він жодного разу не назвав правильно мого прізвища. Думаю, що він і вірша не читав. Просто його накрутили.

- Але повернімося до роману. Ти можеш якось для себе пояснити такий його успіх.

- Може, тому, що книжку написано в такому розкутому стилі. Для української літератури він був доволі оригінальним, але – не для світової літератури. Уже були Генрі Мілер і Чарльз Буковскі, котрі власне так і писали. Вони на мене найбільше вплинули. Самому захотілося написати так, щоб не було нудно і щоб зачепити якісь важливі справи. Цікаво, що до мене підходили молоді люди й казали, що цей роман їм допоміг у житті.

- Цікаво, як саме?

- Вони розповідали про пережитий глибокий стрес, коли втрачали кохану чи коханого. Прочитавши цей роман, вони зрозуміли, як можна з цього стресу вийти, вибиваючи клин клином. Один хлопець навіть розповідав, що був на межі самогубства. Але, коли прочитав цей роман, то в нього якось поліпшився настрій.

- Ти вже знаєш, якою була реакція на російське видання твого роману, як книжка продається?

- Відгуки дуже цікаві, критики пишуть, що в російській літературі нічого схожого немає. Та й книжка добре продається, як розповідав мені директор «Фоліо» Красовицький.