Збереження надії та втрата ілюзій

Коли я вперше задумався про те, як минув 2025 рік – не як перелік дат та імен, а як внутрішня географія змін, – переді мною виник образ річки, яка протягом часу поступово змінює своє русло. Здається, що вода так само тече, але шлях, яким вона рухається, стає іншим, і це змінює ландшафт навколо.

2025 рік став переломним моментом для колективної свідомості всіх, хто пов'язаний з Україною та душею вболіває за неї. Країна змінилася не тому, що хтось дав їй нову карту світу, а тому, що вона мусила відкинути старі ілюзії. На початку року багато хто ще вірив у швидкий світ – у магію дипломатії, у диво контрнаступу, і навіть у те, що межі 1991-го, незважаючи ні на що, вже в найближчому майбутньому знову стануть вимірною реальністю. Ця віра була не просто надією – вона була захисною бронею від болю й невизначеності.

У 2025-му ця броня тріснула. Рік, що минув, став для країни часом жорстокої правди, тієї самої, від якої вже не можна відвертатися і від якої неможливо втекти.

Така правда рано чи пізно приходить до кожного: вона приходить із відчуттям відповідальності за те, що ти будуєш, і за те, що доводиться ламати. Судячи з різноголосся в ЗМІ та соцмережах, українці поки що не стали такою монолітною нацією, як, наприклад, ізраїльтяни, але вже навчилися читати свій внутрішній ландшафт навіть у темряві – відрізняти скелі надій від хитких пісків самообману.

І ця метафора не є перебільшенням: коли обговорюється кожен наступний крок мобілізації, коли звучить різка критика ухилення від служби й перегинів ТЦК, коли в суспільстві відкрито говорять про те, що не всі, хто виїхав за кордон, – звичайні мігранти, і не всі, хто залишився, – ідеальні, це не просто дискусія. Це одкровення про себе, яке вимагає сили, щоб дивитися в очі власній недосконалості.

Нині зовсім інакше, ніж раніше, звучать хроніки війни, коли в них показують не тільки цифри втрат і пересування фронту, а й людські долі, історії конкретних людей. Світ помітив Україну не лише як стратегічний чинник, а й як символ стійкості. Як зазначають західні аналітики, українське суспільство демонструє свою стійкість, незважаючи на втому.

Згідно із соціологічним дослідженням Центру Разумкова та Kyiv Security Forum, «українське суспільство, на четвертому році повномасштабного російського вторгнення, виснажене, але залишається стійким», віра в перемогу залишається високою, а ключові соціальні опори – армія та союзники – «не змінили своїх позицій» у свідомості суспільства.

Європейські партнери неодноразово публічно наголошували на підтримці України. Президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн 2025 року заявляла: «Наша прихильність до України непохитна. Ми працюємо повсюдно, щоб зміцнити країну та підтримати справедливий і тривалий мир на умовах України… Ми з вами».

В Україні зміна колективної свідомості сталася не через одну перемогу чи одну трагедію. Вона сформувалася внаслідок тисяч рішень людей: захищати свої будинки, піклуватися про ближніх, жертвувати сном, фінансовою стабільністю чи кар'єрою заради спільного майбутнього. Тут відбивається те, що можна назвати новою українською ідентичністю – не грою символів, а практикою виживання й народної ініціативи в умовах екстремальних обставин.

Але якщо зовнішні спостерігачі аплодують героїчній стійкості, то всередині України видно контури невидимого шва, який пробиває країну зсередини. 2025-й шокував не стільки «Міндічґейтом», скільки тим, що до нього, імовірно, причетний президент Зеленський. Це сповнює гіркотою серця багатьох людей, але також показує, що корупція – не ідеологічний штамп, а реальна загроза ефективності національних зусиль.

І західні видання в пошуках відповіді на питання, що стоїть за обмеженими успіхами ЗСУ, зазначають не лише про військову стратегію, а й про політичний ландшафт, де корупція рано чи пізно виставляє рахунки – і сума в них зростає. Війна не скасовує старих завдань, вона лише робить їх гострішими. Внутрішні зловживання – це не просто проблема, це відображення того, як країна розподіляє ресурси, довіру й моральний капітал в екстремальних умовах.

2025 рік став для України роком бурхливих міжнародних вітрів, які іноді різко змінювали напрямок. За минулі дванадцять місяців, особливо після повернення Дональда Трампа до Білого дому, ми спостерігали, як світові центри сили переписували свої очікування та ролі. З одного боку – симпатії та солідарність до України. З іншого – втома, фінансові тягарі й переоцінка пріоритетів у західних партнерів.

Не секрет, що питання підтримки неодноразово ставали предметом напруги, і їхня динаміка залежала від внутрішньополітичних вітрів у Вашингтоні чи країнах Євроунії. До речі, не всі члени ЄУ виявляли дружелюбність щодо України, наприклад, Угорщина нерідко вставляла палиці в колеса допомоги. Українцям довелося переконатися, що надія на зовнішню допомогу – це одне, а концентрація власних сил і засобів – зовсім інше. Будемо сподіватися, цей висновок приведе до позитивних змін у країні, передусім до розуміння, що громадянам варто бути більш вдумливими й вимогливими при обранні лідерів.

Минулий рік став яскравим доказом того, що людей, відданих своїй батьківщині й готових захищати її від зовнішнього ворога, в Україні набагато більше, ніж ухилянтів і тих, хто виїхав за кордон. Значна частина жінок (не враховуючи тих, хто законно вивіз дітей у безпечні країни) теж не сховалася за «слабкість», а підставила країні свої плечі. Історія цього не забуде.

Українці часто кажуть: честь і слава бійцям ЗСУ! Але стійкість армії залежить не тільки від бойового духу солдатів і офіцерів, а й від стану справ у тилу. Минулий рік став величезним випробуванням для тих громадян, які, навіть маючи дозвіл на виїзд, залишилися працювати, захищати домівки та підтримувати інфраструктуру. Честь і хвала всім сумлінним трудівникам тилу!

Саме тому підсумок економічної динаміки України у 2025 році – це не просто цифри зростання або падіння, а відображення сили духу в умовах зовнішнього тиску і внутрішніх обмежень. Економіка зросла, але менше, ніж очікувалося: зростання ВВП сповільнилося до помірних позначок, а перспективи залишаються крихкими.

Економісти ще влітку попереджали, що країна стоїть «за крок від стагфляції» – поєднання зростання цін і низького економічного зростання. І все ж, хоча ситуація непроста, країна продовжує працювати, виробляти продукцію і для внутрішнього споживання, і для експорту. Це можна вважати чималим досягненням влади на місцях і суспільства.

Що стосується повільного зростання, то це наслідки війни, дефіциту кадрів і смертоносних «прильотів» з путінської Росії. Підприємства, які могли б стати двигунами відновлення, борються з вимкненнями електроенергії, порушеннями логістики, страхом інвестицій і нестачею робочих рук через мобілізацію і міграцію. У цих умовах покарання за нераціональне використання ресурсів має бути жорстким і невідворотним.

Якщо внутрішня економічна динаміка – це випробування на міцність, то зовнішні партнери – це термостати, які можуть регулювати температуру, а можуть її і різко змінити. У 2025 році тривожні сигнали пролунали щодо НАТО. Згідно зі звітом німецьких дослідників, трансатлантичному партнерству в його колишньому вигляді прийшов кінець. Європа повинна бути готова до оборони без США, а часом – навіть проти США (наприклад, Данія в аспекті зазіхань Дональда Трампа на Гренландію).

Для України це мало вирішальне значення, особливо в контексті довгострокової підтримки від НАТО. Європейські політики не раз наголошували: без Німеччини і потужної «європейської спини» в цій справі «нічого не вийде». Це стало не просто нагадуванням, що міжнародна допомога залишається найважливішим елементом виживання України, а й сигналом про те, що варто чітко розрізняти, хто зі союзників – справжній друг, а хто може відвернутися в будь-який момент.

Головне, що це був сигнал: підтримка союзників – не константа. Це як течія вітру: від його напрямку залежить, наскільки далеко Україна зможе відплисти. І якщо країна буде занадто залежна від зовнішньої допомоги, це може призвести до несподіваних наслідків, особливо якщо світ почне більш жорстко «переосмислювати» свої альянси й інтереси.

У таких умовах українська позиція має ставати чимраз більш цілеспрямованою і самостійною. Міжнародні кола і надалі обговорюють можливі мирні плани, умови припинення війни, формат переговорів і роль США, Європи й Росії в майбутньому. Для України це означає необхідність вибудовувати свою стратегію, знаходячи баланс між надією на підтримку союзників і необхідністю ухвалювати самостійні рішення, які визначатимуть долю країни. Це вимагає нових підходів у справі мобілізації внутрішніх ресурсів.

На щастя, в умовах війни свідомість людей почала змінюватися. Якщо говорити в цілому, українці більше не зосереджені тільки на зовнішньому ворогу – вони в пошуках відповіді на питання: що означає бути громадянином і як влаштована внутрішня система цінностей? Війна відчинила двері до безпрецедентного самоаналізу: корупція, ухилення від податків, мобілізація – це не статичні терміни, це маркери, що відображають глибинні точки напруги суспільства.

Політична «двіжуха» цього літа навколо законів про антикорупційні органи показала, що навіть в умовах війни суспільство не готове відмовитися від принципів незалежності та прозорості: спроби зробити систему знову «ручною» викликали бурхливу реакцію, а потім – коригування, що враховують і внутрішній запит, і думку міжнародних партнерів. Адже це були не просто законодавчі баталії – це ознаки прояву волі суспільства і нехай вимушеного, але переосмислення владою своєї ролі. Є надія, що боротьба за незалежність і чесність антикорупційних органів стане частиною національного наративу.

І в цьому найглибша метаморфоза: Україна вже не країна, яка сподівається на повернення до минулого, закриваючи очі на недосконалості заради ілюзії спокою. Вона стала країною, яка вчиться жити з правдою про себе – правдою, якої не уникнути, як не уникнути зими після осені. Ця правда – не тавро, а точка опори для зростання: вона не стирається і не розчиняється в надії на зовнішнє диво.

У 2025 році Україна не отримала остаточного миру, і ніхто не може навіть приблизно сказати, коли він настане. Але країна пройшла шлях, після якого повернення до минулого неможливе.

Напруження енергії й емоцій у ЗМІ та соцмережах показує: Україна стала країною, яка здатна одночасно бачити свої помилки і свої сильні сторони як частини єдиного життєвого організму. Судячи з усього, цей рік став дзеркалом, у якому українці побачили не стільки те, ким вони хотіли бути, скільки те, ким вже стали.

І це головне.