Зміни до Конституції: між тривогою та відповідальністю

Днями ініціативна група «Першого грудня» висловила стурбованість змінами до Конституції, особливо в тій частині, яка передбачає виконання Мінських угод. Під відповідним зверненням поставили підписи такі поважні особи, як В’ячеслав Брюховецький, Богдан Гаврилишин, кардинал Любомир Гузар, Іван Дзюба, Євген Захаров, Мирослав Маринович, Володимир Панченко, Мирослав Попович, Вадим Скуратівський, Юрій Щербак та Ігор Юхновський.

Як стверджують підписанти, громадяни України вважають, що Конституцію змінюватимуть під тиском іноземних держав і всупереч національним інтересам. Наслідки цього можуть бути найгіршими – аж до руйнації держави. Тому підписанти закликають владу спитати дозволу у народу, перш ніж міняти Основний закон. Уникнути національного розколу через конституційні зміни можна лише через загальнонаціональний діалог.

Подібні меседжі лунають не вперше. Відмовитись від виконання Мінських угод свого часу закликали і «Правий сектор», і «Свобода», і багато інших партій, рухів та діячів. Винести конституційні зміни на референдум закликав і Арсеній Яценюк, апелюючи до цінностей демократії і народовладдя, за які стояв Майдан. Проблема в тому, що подібна демократично-патріотична риторика, збуджуючи суспільство, штовхає його в досить небезпечному напрямі.

Зі звернення групи «Першого грудня» виходить, що суспільство глибоко стурбоване долею Конституції. Насправді ж автори дещо перебільшують гостроту проблеми. За даними соціологів, 42% українців нічого не знають про зміни до Основного закону, а 47% мають лише приблизне уявлення. Більше того, половина українців взагалі не читала тієї Конституції, а третина проглядала лише окремі розділи. Лише 10% громадян подужали прочитати брошурку повністю.

Обізнаність українців щодо Мінських угод також не дуже висока. У жовтні 2015-го лише 30% українців вважали себе дуже поінформованими про зміст угод, майже 60% – дещо чули про них, а близько 10% взагалі нічого не знали. При цьому ставлення до Мінських угод в суспільстві неоднозначне. У грудні 2015-го майже 35% українців виступали за продовження АТО, 23% – за надання «республікам» розширеного самоврядування у складі України, стільки ж не визначилися, а 20% були готові розпрощатися з непідконтрольними територіями.

Отже, суспільна думка не є одностайною (а тим більше – одностайно негативною) щодо конституційних змін в рамках Мінських угод. «Відкритий і чесний загальнонаціональний діалог», до якого закликає група «Першого грудня», справді потрібний. Щоправда, незрозуміло, в який спосіб цей діалог має відбуватися. Це має бути якесь голосування, референдум, круглий стіл, громадські слухання? На це питання підписанти не відповідають, тому їхній заклик повисає в повітрі.

Але більш важливе питання – про імовірні результати і наслідки цього діалогу. Уявімо, що більшість громадян висловились проти виконання Мінських угод в тій частині, що стосується конституційних змін. Що далі? Київ відмовляється виконувати ключові пункти Мінських угод, посилаючись на несприйняття суспільства. Москва з радістю приймає пас і також відмовляється виконувати свою частину угоди, посилаючись на відмову Києва.

Стратегія приборкання Росії, обрана західними союзниками, зривається. Продовжувати санкції проти Росії стає дедалі складніше, позаяк вони безпосередньо прив’язані до виконання Москвою Мінських угод. Але який сенс в угодах, якщо виконувати їх не хочуть обидві сторони конфлікту? Не варто також забувати, що одностайність ЄС щодо санкцій досить крихка і великою мірою забезпечується політичною волею Ангели Меркель. А що може бути більшим подарунком для європейських друзів Путіна, ніж демарш Києва?..

Група «Першого грудня» висловлюється на підтримку мирного шляху деокупації Донбасу. Але демарш Києва призведе до краху мінської стратегії, яка – при всіх її недоліках – все ж таки є альтернативою повномасштабній війні. Можливо, існують кращі мирні стратегії. Але Україна перебуває не в тому становищі, аби диктувати свою волю союзникам чи Росії. Підписанти звернення пропонують брати приклад з Франції, в якій заборонено міняти конституцію під час ворожої агресії. Заковика в тому, що Україна – не Франція, одна з країн-лідерів ЄС, а периферійна держава з конаючою економікою.

Економіка – це ще один нюанс, який ігнорує група «Першого грудня». Заклик не піддаватися на тиск іноземних держав не має сенсу, коли наша економіка повністю залежить від зовнішніх позик. Лише у поточному році Україна отримає мільярд доларів від США, ще мільярд – від Японії, стільки ж – від ЄС. 100 млн євро – від Польщі, 300 млн – від Німеччини, мільярд – від Європейського інвестиційного банку і т.д. Коротше кажучи, розігрувати принциповість нам банально не по кишені.

Отже, ставлячи під питання внесення змін до Конституції, ми ставимо під загрозу і хистке перемир’я на Сході, і позиції України у світі. А на додачу даємо Росії шанс вислизнути із санкційного зашморгу. Намагаючись вийти за рамки мінського сценарію, ми потрапляємо в простір ще більшої невизначеності. Можливо, так ми зможемо здобути кращі позиції, а може – зіслизнути назад у криваву каламуть війни з новими Іловайськами та Дебальцевими. Оце і є реальність, прихована за фразами про діалог та національні інтереси.

Зрозуміло, що виконання Мінських угод принесе Україні дуже умовний мир, який значно ближче до капітуляції, ніж до перемоги. Сепаратизм не буде ліквідовано – його лише заженуть у більш-менш мирний формат. Тому спокуса вийти з Мінських угод дуже велика. Але що замість них? Можливо, ми нарешті вхопимо за хвіст долю, а може – ще раз умиємося кров’ю. Щоправда, умиватись кров’ю доведеться не членам групи «Першого грудня», а простим мобілізованим хлопцям. І тим, над чиїми дахами знов свистітимуть снаряди.

Будь-які заклики – чим би їх не мотивували – мають свою ціну. І вона може виявитись величезною. Питання в тому, чи готова група «Першого грудня» взяти свою частку відповідальності за імовірні наслідки зриву мінської стратегії.