Аби їхні діти хотіли знати українську
IQ

Аби їхні діти хотіли знати українську

Перший крок на шляху до цього – створення українського інформаційного простору

Василь Карп’юк, 24 листопада 2014 1125 39

Російська ідеологічна пропаганда працює так давно і так добре, що частина українців уже готова визнавати російську мову другою державною. Чи навіть так: ще однією державною. Часто помічаю, що так думають навіть україномовні. Їх аргумент такий, що у нас багато російськомовних, і вони мають право спілкуватися комфортною мовою.

Так думають не лише ідеологічно опрацьовані й ті, що далі займаються пропагандою, а й чимало так званих проєвропейських інтелектуалів. І ця так звана мовна толерантність, звісно, вилізе боком, але не лише їм, а всім. До чого-чого, але аж ніяк не до мовної окупації варто бути толерантним. (Бо все почалося саме з мовної окупації).

Звісно, ніхто не буде й не повинен примусово українізовувати російськомовних, але варто називати речі своїми іменами – надалі мені тільки про це й ідеться. Російська мова є мовою окупанта. Нею послуговується велика частина мешканців України. Але та велика частина живе на тій території, яка ретельно й перманентно прошивається пропагандою та насадженням цієї самої мови.

Мені здається дуже простим і природним логічний ланцюжок: Україна – українська мова – українець. Натомість нині навіть україномовні «інтелектуали» виправляють мене: Україна – українська мова, російська мова – українець.

Себто українець може бути й російськомовним. Щоб переконати мене, згадують про німецьку мову в Швейцарії та англійську у США. Коли ж я кажу про відмінність ситуації, то ще згадують Ірландію й Англію. Себто, наші інтелектуали вже настільки європейські, що думають, ніби російська пропаганда скаже: о’кей, ви хороші хлопці, якщо прийняли наш «язик», тепер ми вас залишимо у спокої.

Але ж такого не може бути. Бо російські ідеологи реально сприймають Україну як непорозуміння. Тому цілеспрямовано працюють на її знищення. Тож нам у жодному випадку не можна розслаблятися. Ситуація з російським окупантством – не цивілізована Європа. Це первіснообщинний лад. І поки вночі більшість із нас спить, частина має бути на сторожі, щоб не прийшли й не убили уві сні.

Як би то не звучало «архаїчно», але все-таки, для мене націю, народ визначає мова. Я не кажу, що з російськомовними в Україні треба щось робити. Ні, хай собі живуть. Але треба усвідомлювати, що вони не українці. Скажете, вони люблять Україну не менше?

Є ще таке виправдання у «вихованих» людей щодо переходу з української на російську в спілкуванні: культурна людина має відповідати до співрозмовника тою мовою, якою до неї звернулися. Але чому російськомовні не відповідають цим українськомовним? Думаю, якщо людина любить і поважає свою землю, свою країну, то вивчить свою мову й розмовлятиме нею.

Так, багатьом непросто. Багато російськомовних не вважають себе українцями. Їх ніхто за це не має карати чи виганяти, але вони мусять мати можливість вільно покинути територію України, якщо не вважають її своєю рідною. Якщо вважають рідною, то мають вивчити мову. Якщо не покидають, але й не хочуть вчити українську, то хай собі живуть, але в такому разі жодних посад у державних органах влади, підприємствах чи установах.

Це багатьом не сподобається, але ж це не тоталітарне суспільство – є можливість поїхати в ту країну, де російська є державною. Бо Україна – це не територія, а культура й мова. Багато років наші території були й нині частково є окуповані різними загарбниками, але енергетична Україна не зникала. Вона існувала без землі. Але не без мови.

Нині багато російськомовних борються за незалежність України. Багато стояли на Майдані, багато воюють в АТО. Але вони відстоюють землю, де згодом зможуть жити вільно, без тоталітаризму. Назва цієї землі вже не така важлива. Бо йдеться не про мову, а про комфорт. А якщо буде комфортніше спілкуватися російською, то нею й спілкуватимуться. Але тоді буде просто комфортна територія, а не Україна. Спробуй зараз скажи новообраному народному депутатові, щоб він розмовляв українською, якщо він комбат, пройшов війну і сам знає, як краще.

А найбільше воно ховається в культурі. Спочатку мені просто виглядали кумедними письменницькі рейтинги. Ще більше було кумедним, коли зробили рейтинг кращих українськомовних авторів і кращих російськомовних авторів, причому, обидва списки назвавши українськими письменниками. І якщо другий список кумедний тому, що в нього включили всіх, кого могли, то сам факт його існування абсурдний, позаяк російськомовний письменник – російський.

Я особисто деяких російських письменників, які живуть в Україні, з цікавістю читаю, відвідую їхні презентації, коли випадає нагода. Я був би радий, щоб їх вивчали й у шкільних програмах, але з предмету «Сучасна російська література». І мені аж ніяк не вкладається в голову, що їх можна вивчати на уроках української літератури. Я просто за те, щоб усе називати своїми іменами й ставити на свої місця.

Що б не було далі, будемо вимушені прийняти і змиритися чи щось зробити у відповідь. Але важливо знати, кому цю відповідь адресувати.

Як далі з усім цим бути – чесно кажучи, не знаю. Очевидно, це мала би бути цілеспрямована державна політика, яка б якось цивілізовано відновлювала українськість тих територій і населення, які постраждали й досі страждають, часто вже не усвідомлюючи цього, від російської пропаганди.

Результат відновлення українськості мав би бути таким, що їхні діти вже би хотіли знати українську. Перший крок на шляху до цього – створення українського інформаційного простору. Але вже чую вигуки, що це зараз не на часі, бо в країні війна.

Та й хто буде створювати законодавчі підстави для проукраїнського інформаційного простору, якщо найбільші телеканали належать російськомовним олігархам, а більшість високопосадовців у побуті спілкується російською?

Тут мені йдеться не про те, щоб Україна і українська мова вижила й процвітала за всяку ціну. Хоч бажання цілком природне. А про те, що якщо загалом українці хочуть лишитися мешканцями України, а не Вавилону, то варто бути відвертими й говорити правду передусім самим собі й гостям своєї землі. Правда може бути не завше дипломатичною, але точно живішою й ефективнішою за «цивілізаційне» лицемірство.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук