Апологія Путіна
IQ

Апологія Путіна

Новорічні міркування на тверезу голову

Костянтин Вікторов, Москва, 5 січня 2015 3353 29

Кажуть: «Ось піде Путін, і все зміниться». Правда, останнім часом ще додають: «…але тільки б потім не стало ще гірше». У цьому, на мій погляд, відчувається здогад про одну фундаментальну обставину: та частина російської влади, яка прямо зав'язана на особистість Володимира Путіна (а це ще далеко не вся реальна влада в РФ; тут привіт «Форбс» з його рейтингами), ще перекриває шлях іншим сценаріям, зокрема військовому перевороту. Точніше сказати: відкритому військово-поліцейському правлінню, оскільки загальна мілітаризація сучасної Росії вже і так надзвичайно висока, а де в чому (наприклад, у телевізійній пропаганді) навіть перепльовує брежнєвський застій.

Тим часом в Росії немає проамериканського або проєвропейського офіцерства. Немає і реформістськи налаштованих «молодих офіцерів». Тож наслідки такого перевороту для самої Росії досить передбачувані і, звичайно, не втішили б ліберальних критиків Путіна та його команди.

Ще кажуть (у тому числі загальновизнані «лідери російської опозиції»), що треба домагатися (так і чується – «чекати»), не тільки відходу Путіна, але і зміни політичного режиму, тобто заміни його на більш демократичний: з чесними виборами і вільною пресою. І тоді можна буде навіть поставити питання про статус Криму.

Але, по-перше, абсолютно незрозуміло, які сили і яким чином могли б здійснити такий переворот. А по-друге, повністю відсутня ясність щодо внутрішньо- і зовнішньополітичної програми очікуваної демократичної влади (Як щодо кадрової люстрації? Який орган займався б нею на практиці?). Захотіти або запропонувати можна все, що завгодно. Але головним постане питання: за кого саме і за яку політику стануть голосувати росіяни? У кого є виразні прогнози щодо цього?

Дещо передбачити, однак, можна – факти на поверхні. Російська суспільно-політична система заснована на роздачі Центром частини нафтогазової халяви і показовій прочуханці нечисленних баламутів. Утім, всі добре знають (зовсім не обов'язково нагадувати про це щодня на всіх площах), що прочуханки можуть за потреби набувати вельми масштабного і навіть регіонального характеру. І чи не віддасть перевагу населення збереженню халяви – нехай і меншої – у поєднанні з подальшим «закручуванні гайок»? А різними там «європейськими цінностями» масу росіян на політичну активність не здвигнути. І чи до «цінностей», коли країна у кільці ворогів, і треба ще ретельніше готуватися до бою? У такій напруженій обстановці тим більш доречно перетерпіти тимчасові матеріальні труднощі.

Але є ще одна константа. Став би раптом російським президентом, скажімо, лютий критик нинішнього режиму Олексій Навальний. Він зразу перетворився б на верховного головнокомандувача. На нього звалився б тягар повноважень і відповідальності щодо нанесення нищівного ядерного удару по США, Європі, а може, й Китаю. Він був би включений генералітетом у систему стратегічного і військово-економічного планування (ВПК – це найпотужніший і найпередовіший сектор російської економіки, якщо хто забув). Його введуть в курс (пред'явивши надсекретні і неспростовні дані) агресивних планів НАТО і російських контрзаходів. Йому також пояснять або дадуть зрозуміти (він не дурень – все відразу зрозуміє!), що йому особисто слід робити, а чого категорично не можна. Можна, звичайно, спробувати вирватися з цього прокрустового ложа, й спроби такі вже не раз робилися в минулому – але з вельми змінним успіхом.

Навіть якщо сам Володимир Путін раптом вирішив би сьогодні перекуватися в ліберала-перебудовника, то саме в нього як президента і саме на даному етапі це ніяк не вийшло б. Він, як і інші господарі Кремля, змушений діяти, згідно з жорстким імперативом російської влади.

Проілюструємо цю ситуацію ще так: якби на місці Путіна опинився будь-хто з його пост-царських попередників або хтось із його мислимих найближчих наступників, вони робили б, за великим рахунком, те ж саме (хоч і з неминучими стилістичними особливостями).

Більше того: Сталін у 1985-91 роках діяв би в стратегічному сенсі так само, як Горбачов. І навпаки: Горбі на місці Сталіна пішов би приблизно його шляхом – з репресіями, ГУЛАГом і змовою з Гітлером.

Тим, кого шокує така формула, нагадаю: саме більшовики дали історичні зразки нестримного опортунізму заради головної і єдиної мети – збереження своєї влади за будь-яку ціну.

Горбачов – активний сталініст на початку своєї кар'єри – діяв би, скажімо, в 30-ті роки, згідно з більшовицьким розумінням військово-стратегічної ситуації: треба форсувати створення ВПК, викорінювати «п'яту колону» і привести армію до повного покори – все це у зв'язку з підготовкою до дуже великої війни.

Що стосується «Пакту Горбачов-Гітлер», то як же без нього? Він став би лише логічним продовженням сепаратного договору Рапалло, укладеного самим Леніним з німцями заради зламу Версальської системи і відновлення позицій обох наддержав у Центральній Європі. Тож «процес пішов» би й тоді, і ще як...

Сталін же, своєю чергою, без коливань зважився б в середині 1980-х р.р. на змову зі США заради приборкання радянських військових, які зуміли доти забезпечити собі майже необмежений вплив в СРСР (докладніше про це – трохи пізніше).

Отож Сталін у ролі батька «перебудови» – за російськими мірками не такий вже божевільний образ. До речі, за своєю особистою привабливістю вусатий осетин, судячи з авторитетних свідчень сучасників, зовсім не поступався б «курортному секретарю». Сталін запросто заморочив би голову багатьом західним партнерам наприкінці Холодної війни – як йому це не раз вдавалося в у своїй реальній практиці.

То яка ж суть згаданих імперативів?

Кремль і генштаб

Найважливішим владним інструментом Партії (генсека, політбюро, ЦК, партапарату і номенклатури загалом) був КДБ – чи не так? Сьогодні загальнодоступні багато даних про його структуру, про розподіл сил і засобів – фактично, про пріоритети та корінні інтереси правлячого класу.

Всупереч поширеній помилці, головним завданнями КДБ були зовсім не зовнішня розвідка, полювання на дисидентів чи, припустімо, охорона підземних міст. Найпотужнішим і найчисленнішим підрозділом КДБ було Третє Головне управління під назвою «Військова контррозвідка» у складі центральних і регіональних органів, «особливих відділів» в СРСР і за кордоном, а також в структурах ВПК. Імовірно, агентурна мережа ТГУ включала не менше третини офіцерського складу Збройних сил. Поряд із цим було ще Головне політуправління (відділ ЦК), яке займалося поголовною індоктринацією військовослужбовців. Були також воєнізовані партійні та комсомольські організації і багато чого ще. Вся ця махина турбувалася лише одним: забезпеченням лояльності армії і взагалі вояччини щодо партійно-бюрократичної верхівки.

Випереджаючи можливі іронічні зауваження («ага, автор тут чекістів вигороджує!»), Заспокою: ні, КДБ зовсім не був світочем демократії та гідною альтернативою генеральському диктату. Мова йде лише про розподіл влади. З того, що СС розгромила СА, зовсім не випливає, що остання була оплотом проти нацизму і війни.

Але звідки ж у Кремля такий страх перед своїми військовими?

Дивуватися насправді нема чому. Після відтворення імперії шляхом червоної реконкісти (так званої «громадянської війни»), а особливо після військово-політичного прориву СРСР на глобальні простори в результаті Другої світової війни – після всього цього військова корпорація (насамперед генералітет і боси ВПК) стала об'єктивно головним конкурентом партії в системі реальної влади (у фактичному контролі над країною, її ресурсами, зовнішньою і внутрішньою політикою).

Звідси випливає центральна роль Генерального штабу (значною мірою разом з Міністерством оборони та керівними органами ВПК), який розробляє військову стратегію та оперативні заходи щодо її реалізації – по суті, головні директивні складові всього державного управління в Росії. Саме навколо цієї стратегії будується все інше, включаючи економіку, дипломатію і пропаганду. Вся державна машина, а разом з нею і країна, перебувають таким чином у різних фазах мобілізації. «Все для фронту, все для перемоги!» – було і залишається незаперечним законом в Росії, яка весь час десь воює або активно готується до нових воєн. І робить вона це зовсім не спонтанно або за натхненням якихось окремих начальників (типу: «а не завоювати нам Афганістан, Грузію чи Україну?»), а згідно з глибоко і всебічно розробленим планом у межах все тієї ж єдиної стратегії.

Генштаб фактично і є головним мозковим та керівним центром Росії. Запорукою тому – концентрація добірних, корпоративно консолідованих кадрів. Нічого схожого за масштабами, мотивованістю та дієздатністю не було і немає ні в самому Кремлі (ЦК, Адміністрації президента), ні в КДБ (ФСБ, СВР тощо), ні де-небудь ще.

Історія радянської та пострадянської Росії – це історія військової стратегії, яка і є ключем та головним орієнтиром для розуміння й прогнозування і міжнародних дій Росії, й обстановки в ній самій. Це, власне, також не новина. Просто більшість істориків і публіцистів продовжує – всупереч відомим протестам Льва Толстого – віддаватися вивченню біографій, характерів та звичок генсеків, президентів, інтелектуалів, дисидентів та інших публічних постатей. Тоді як загальний перебіг подій у наскрізь мілітаризованої країні визначали зовсім не вони, а могутня військова корпорація.

Ніколи не сваріться з військовиками

Я не збираюся тут реконструювати радянську/російську військову стратегію: це завдання для монографій. Хоча методологічно зробити це, з урахуванням великої кількості доступної інформації, не так уже й складно. Спробую лише коротко нагадати дещо про підґрунтя доль нібито всесильних кремлівських вождів.

Так, Сталін неодноразово намагався приборкати військову кліку своїми способами (зрозуміло, руками все тих же чекістів), але пішов з нею на компроміс під час, а особливо за підсумками Другої світової війни. До кінця життя він проходив у військовому мундирі, добре розуміючи, що стало осередком і символом реальної влади в його імперії.

Хрущов не на жарт зчепився з військовими, радикально скоротив армію та демонтував культ генералісимуса. І був усунутий внаслідок залаштункового військового перевороту.

Брежнєв, явно засвоївши досвід свого попередника, відразу став «військовим генсеком». І скінчив життя з маршальськими погонами, орденом Перемоги та золотою шаблею...

Саме за Брежнєва СРСР розгорнув глобальну військово-політичну експансію. У повну силу це почалося після поразки США в Індокитаї (тобто з настанням «розрядки»), коли Генштаб резонно вирішив, що американців можна бити на полі бою, навіть не вдаючись до ядерної зброї – в «третьому світі».

У другій половині брежнєвської каденції фактичний контроль над країною міцно перейшов до військових. Мілітаризація економіки і всього суспільного життя досягла рекордних рівнів (згадати хоча б створення неозорої мережі «вічних вогнів» та монументів). При цьому не тільки сам недієздатний генсек, але і все Політбюро виявилося відлученим від найважливіших військово-політичних рішень, включаючи, скажімо, розгортання знаменитих ракет СС-20 (не сперечатимемося – сам Горбачов і найвищі радянські функціонери про це розповідали).

Мабуть, лише за Андропова з'явилися серйозні наміри переосмислити і скоригувати радянську військову стратегію – до того часу однозначно глобальну, аж ніяк не лише європейську. Андропов навіть намірився створити спеціальну комісію ЦК, щоб з'ясувати нарешті: куди це радянські генерали тягнуть країну і чим вони для цього диспонують? Але незабаром помер. Так, ходили різні чутки, але підтвердити їх посиланнями на надійні джерела не можу.

Бог з ним, з Черненком. Йдемо далі, відомо куди.

Справді, Горбачов сприйняв головний заповіт Андропова, що йшов від верхівки партапарату – розібратися з військовиками.

Не знаю, чи сам він здогадався зустрітися з Марґарет Тетчер (яка стала його посередницею у відносинах з президентом Рейґаном) у Чеккерсі в грудні 1984-го, чи його хто напоумив. Так чи інакше, на тій зустрічі у дуже вузькому складі (а один з учасників мені дещо про це розповідав) Горбачов фактично запропонував програму упокорення радянської вояччини в руслі «радикального скорочення озброєнь», «розумної достатності» і «нового мислення».

Для цього він обрав собі єдино можливого союзника – США. У самому ж СРСР він якийсь час міг спиратися на партбюрократію і КДБ, плюс на новий «актив перебудови». Розповідають, що на безпрецедентній серії переговорів щодо «скорочення озброєнь» «піддахові» чекісти вважали радянських генералів неменшою перешкодою «лінії партії», ніж США і НАТО.

Генералів Горбачов майже здолав (його найближчий соратник Олександр Яковлєв пізніше досадував, що потрібно було звільнити ще багатьох). Але тут же з'ясувалося, що імперія трималася лише на грубій військовій силі. Після військово-політичної поразки у Центральній Європі та інших регіонах світу, опинившись без колишньої військової «скріпи», СРСР розвалився, що і визначило подальшу долю самого Горбачова. І дало серйозний урок його наступникам: без генералів втратиш і державу, і трон.

Треба сказати, що Україна тут особливо вправно скористалася «вікном можливостей» для відновлення державного суверенітету. Для місцевої номенклатури це і була програма-максимум, плоди якої Україна пожинає донині.

Ну а потім настала епоха російських вождів без партапарату і без колишнього КДБ (ото радості було!). Ось і довелося Єльцину чіплятися за владу за допомогою розгалуженої «сім'ї», а Путіну потім – і поготів створювати особисту гвардію з друзів-пітерців.

Звичайно, у Центральній Європі комуністичні спецслужби і партії були розгромлені майже повністю. Але туди на підмогу новій демократичній владі тут же прийшли США і Європа, які запобігли реставрації та швидко взяли колишніх радянських сателітів у НАТО та ЄС.

У Росії ж та в СНД все пішло принципово інакше.

Реванш

Генштаб почав цілеспрямовано готувати відновлення імперії ще до її фактичного розпаду – коли стало зрозуміло, куди йде справа – приблизно в середині 1990 року. Саме тоді з'ясувалося, що Німеччина ось-ось об'єднається, а Захід переграв Москву (мова ж бо спочатку йшла про десяток літ «німецької конфедерації» – без люстрації і знищення штазі!). Сам Горбачов розпорядився тоді стримати реформи і дав зелене світло ГКЧП. Але було вже запізно.

Знадобилися надцентралізація державної влади під егідою Єльцина і кавказька війна, щоб військовики цілком зміцнились у новій стратегічній ситуації.

Але щоб діяти далі масштабніше й рішучіше, потрібен був вождь, який відкрито взяв би на себе політичну та іншу відповідальність за ремілітаризацію і нові війни, не боявся б великої крові, перейнявся військово-стратегічними ідеями та ще й сам органічно вжився би в образ воїна. Ось звідси і взявся Володимир Путін (картинки: «Путін – льотчик», «Путін – моряк» тощо).

Щоправда, Путін спробував було вбудувати воєнщину у близьку йому комерційну та корупційну систему відносин, висунувши в міністри оборони пітерського мебляра Анатолія Сердюкова. Результат відомий. Але цікаво: чи відбулися б за Сердюкова військові акції Росії проти України? І чи не видавався він і його військові реформи перешкодою для планування цих акцій?

Дивує, з якою завзятістю експерти продовжують розмірковувати про «нафтову голку» та ще запитують: куди це поділася основна частина надприбутків від сировинного експорту? Ось на ремілітаризацію й велетенські програми озброєнь вона і «поділася»! Причому явний спалах у запуску таких програм спостерігався саме за «ліберального» президента Медвєдєва. Він же давав політичне «добро» на війну з Грузією і на увічнення російської військової присутності в Криму. Паралельно розкручувалася російська військова пропаганда. Все те ж прокрустове ложе... Не сам же він, справді, все це ініціював? Ось і жадай після цього для Росії президентів-лібералів!

Санкції – шлях до військово-поліцейської диктатури?

Штука в тому, що вояччина не дуже й потребує тих ниток відносин із Заходом, які все-таки розвивалися за Путіна і які тепер одна за одною рвуться. Навіщо російським генералам кредити західних банків, коли у них під рукою матеріальні ресурси країни? Для чого міжнародні програми підготовки кадрів, коли є свої військові училища? Це комерційним фірмам доводиться шукати кваліфікованих співробітників, а до послуг армії – призовний  контингент (от тепер і загін кримчан увіллється в загальні ряди). «Не можеш – навчимо, не хочеш – змусимо»...

Не особливо потрібні й офіційні канали надходження західних технологій: розвідка і свій ВПК якось впораються, не вперше. Та й відпочинок в Альпах і вілли в Каліфорнії – явна надмірність, коли можна розслаблятися і будувати дачі на Чорноморському узбережжі, на Байкалі або десь ще. Велика Росія. Так що генерали і Збройні сили можуть досить комфортно вписатися у санкційну ситуацію. Політично й ідеологічно вона їм навіть на руку.

Західні уряди можуть бачити все це – а також всю передісторію – якось по-іншому. Очевидно, у них є своя інформація і свої розрахунки. На те вони й уряди.

Інша справа – те, що відбувається на наших очах, нагадує становлення нової військової конфронтації. При цьому свої стратегії є і в НАТО, і в російського Генштабу. «Новоросія» зовсім не з неба впала і не народилася в запаленому мозку Суркова.

Отже:

Зрозуміло, що Україна – з повною підставою і своєю суверенною волею – намагається крок за кроком роздобути натовську підтримку, а разом з нею сприйняти і натовську стратегію. А це не тільки військовий, але й суспільно-політичний, економічний і навіть культурний процес. Без НАТО і ЄС Україні як європейській державі – кінець. Тут президент Порошенко абсолютно правий: ще два-три роки, і залишилася б одна вивіска. Але, можливо, інших українських магнатів їхнє власне процвітання «під вивіскою» якраз влаштовує?

А чи буде при цьому в Кремлі Путін чи хтось інший – це вже другорядне питання, яким воно, по суті, було завжди.

Такі, власне, головні висновки з моїх тривалих міркувань. Сподіваюся, я злегка додав розуміння складності, а головне – суперечливості ситуації. Тому і закликаю читачів до «тверезості».

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 29

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Гість 8 січня 2015, 10:54

    Patrżąc na zdjęcie prezydenta RF w wojskowym samolocie
    Поймёт народ любой страны -
    Хотят ли русские.
    Kowalski

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Гість 8 січня 2015, 00:11

    Zapraszamy tego orła karłowatego ze zdjęcia do naszej przestrzeni powietrznej. Za wszystko zapłaci. Kowalski.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Гість 7 січня 2015, 12:19

    З матеріалу Вікторова виходить що обагрений кров"ю неоцар Путін білий та пушистий то все вояччина навіть якби було так то не треба свої внутрішні проблеми вирішувати за рахунок України шляхом військової інвазії
    Сенсей

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Гість 7 січня 2015, 13:00

    виходить що обагрений кров"ю неоцар Путін білий та пушистий

    ничего такого не выходит. специально же оговорено. главное же то, что именно на нем лежит политическая и вся прочая ответственность (он же сам ее повсеместно декларирует). военных это вполне устраивает.
    когда Горби пришел к власти, он спросил у военных (Куликова и др.), зачем размещали СС-20 из-за которых такой шухер? они в ответ: "а было решение Политбюро, с вашим, так сказать участием". он: "а где бумаги?" бросились искать -нет бумаг! вот что значит высший аппаратный класс... зато все помнили, как Устинов приходил к полуживому Брежневу насчет этих ракет и прочего, а тот: "Дима, тебе надо размещать - ну размещай, а я - на дачу..."

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук