Банальна Україна

IQЯрослав Грицак, 18 червня 2012913980
Банальна Україна

За день до матчу збірних Швеції та України розмовляв з поважним паном – з тих, до чийого голосу всі прислухаються, навіть коли він, цей голос, не конче комусь подобається.

Говорили знову про «багато Україн» - скільки їх насправді є: одна, дві, чи двадцять дві. Знову звучало ім'я Миколи Рябчука, знову поруч з моїм, і мій співрозмовник пробував вияснити, хто з нас і наскільки правий. 

 
Гіпотеза
Моя позиція є і була простою: кількість Україн не є заданою наперед. Вона залежить від того, хто, коли і для чого говорить. Взагалі-то Україна є одна, і за нормальних обставин вона розкладається на значно більше, аніж дві. Але коли приходить час до виборів – особливо, коли головних суперників  є два, і  коли вони ворожі один (одна) до одного (одної), то Україна легко розколюється тоді на дві. От тільки колеться не до кінця: тобто колеться, а не розколюється. Кожен раз її утримує щось від сербо-хорватського варіанту – попри те, що прогнози такого розвитку подій чули від ЦРУ ще у 1993 р., а від часу Помаранчевої революції  подібні прогнози дедалі частіше чуємо з Кремля. 
Іншими словами, є  стільки Україн, скільки ми самі хочемо мати. Політикам вигідно мати дві. Бо якщо доводиш Україну до стадії кипіння і ділиш на дві  – законом про мови чи присвоєнням Бандері звання героя – майже напевно потрапляєш у парламент зусиллями змобілізованого електорату. 
Це є політика наскільки цинічна, наскільки й ефективна,  і тут нема чого особливо  обговорювати. Мене більш цікавлять наші інтелігенти – чи, якщо хочете, інтелектуали. Дарма – українськомовні чи російськомовні, які не те, що ведуться на цю маніпуляцію, а самі  нерідко є застрільниками такого поділу. Мене забавляє те, як  вони вбачають панацею на сучасні проблеми України у тому, щоб вигнати  з неї якийсь реґіон – то Галичину, а то Донбас. І  серед усіх проблем  дискусію про ідентичність українців вибирають як  наріжний камінь  для своїх роздумів «як нам реформувати Україну»?
Свою розмову з поважним паном я закінчив тим, що повторюю уже кілька років: попри те, в що граються політики і говорить інтелігенція, можемо прийняти як гіпотезу, що Україна є відносно стабільною політичною спільнотою.  Наголос у цій фразі треба ставити двічі – і на «стабільною», і на «відносно» - бо українська стабільність не є абсолютною. Скажімо, вона слабша за польську, чеську чи угорську – суспільств з однорідною мовою і культурою, але сильнішою за російську,  якщо судити  за відсутністю в Україні збройних конфліктів чи за міжнародним рейтингом стабільності  держав. 
І якщо ми думаємо, що робити з Україною, то приймімо як робочу гіпотезу, що вона таки не розпадеться.  А тому шукаймо розв'язки у   межах тих кордонів, які уже існують.  Бо інших кордонів за нашого життя нам  і, правдоподібно, нашим дітям, не судилося побачити. Хіба що щось станеться: війна чи ще якийсь світовий катаклізм. Але краще на це розраховувати – та й, зрештою, за таких форс-мажорних обставин наші розрахунки мало що значитимуть.
 
Теза
Ще того ж вечора був футбол. Футбол красивий і переможний. Я не є футбольним фанатом, тому не ручуся за точність своїх спостережень, але чув від свого близького приятеля скарги, що українська футбольна збірна не співає «Ще не вмерла Україна». Тим разом  все було по-іншому: співала більшість футболістів, і навіть Андрій Шевченко відкривав рота під час співу, хоча виразно невпопад. Але я впевнений, що після  двох його переможних голів навіть національно свідомі галичани готові йому пробачити цей прогріх. Разом з футболістами співав стадіон – здебільшого розмальовані у синьо-жовті кольори молоді люди. А за день до того Колєсніков закликав українців вивісити синьо-жовті прапори у кожному вікні й на кожній автомашині.
Все це було у нинішньому Києві. А я пам’ятаю, як у тому самому Києві у вересні 1989 пізнім вечором ми верталися  метро з синьо-жовтими прапорами з Установчого з’їзду Руху, й у вагоні до нас пристав якийсь дядько зі словами:  «Ребята, не играйтесь с этим». А ще за кілька років до того, 1982 року, ми їхали з колегою зі Львова на Байковий цвинтар, на могилу Грушевського, і весь тролейбус напружено прислухався до нашої української мови – поки хтось теж порадив «не игратся с этим».
Це – не покриті міллю ностальгічні спогади. Це просто  нагадування, як було. Було відчуття, що Україна ніколи не стане іншою. А якщо і стане, то хіба не в таких кордонах – не лише без Донецька, але, мабуть, і без Києва. Коли Єжи Ґедройця на початку 1990-х запитували, яка доля чекає Білорусію й Україну, то він казав, що Білорусія, мабуть, не втримається як незалежна держава, а Україна, якщо втримається, то хіба що до Дніпра, а решту за власною волею відійде до Росії.
Такі побоювання, кажуть, мав тоді й Збіґнєв Бжезинський. Він теж думав, що Україна розколеться. Але у нього це тривало доти, доки у Києві він не пішов на футбол «Україна-Росія». Вартувало йому побачити українських фанів з прапорами, які викрикували російською мовою антиросійські лозунги, як він змінив думку: якщо Україні щось загрожує, то не розкол. 
Ті, хто пам’ятає межу 1980-х і 1990-х, підтвердять, скільки було клопотів з введенням української символіки – гімну, синьо-жовтого прапора і тризуба. На Півдні і на Сході їх сприймали як символи кровожерного  українського націоналізму. Тобто зовсім не сприймали. Колись мій студент у Будапешті написав магістерську роботу на цю тему, і на підставі опитувань довів, що перелом настав з перемогою Оксани Баюл на зимових Олімпійських іграх. З того моменту, коли на честь її перемоги заграли український гімн і підняли синьо-жовтий прапор,  російськомовні Сходу і Півдня почали вважати  ці символи своїми – бо вони перестали бути символами українського націоналізму, а стали символом переможної спортивної нації.
Ці всі приклади ілюструють тезу про так званий «банальний націоналізм». Це націоналізм не гучних фраз і героїчного національного минулого, а скромного прапора, який стоїть у кутку. Але стоїть там давно, постійно і так звично, що на нього уже майже ніхто не звертає уваги. Він став доконаним фактом. Щоденною банальністю. Як повітря, яким ми дихаємо, і на яке починаємо звертати увагу лише тоді, коли його нам не вистачає. Або коли нас електризує, як озон після грози – зовсім як після матчу «Швеція – Україна». І хто тоді насмілиться говорити, що немає одної України, а тільки дві чи двадцять дві?
 
Синтеза
Не виключено, що у наступних матчах українській футбольній збірній не повезе. Забудеться той стан, який ми переживали після перемоги над Швецією.  А ще за кілька місяців нас зведуть лобами на чергових виборах. І ми знову заговоримо про дві України. 
Я хочу, однак, що ми запам’ятали цю мить  – як емпіричний доказ того, що Україна потрафить таки бути й одною, залишаючись при цьому двомовною, розділеною історичною пам’яттю та роздертою політичними пристрастями. Тобто демонструючи те, що на перший погляд є неможливим, а однак реальним.
Цей текст пишу не заради, як кажуть поляки, «підкріплення духу».  Просто хочу переконати тих, хто ще дається на переконання. Україна не дається на просте розуміння – тому не вдаваймо, що ми її розуміємо. Не підміняймо, а тим більше не відміняймо потребу тверезого думання своїми пристрастями. Що більше: у цих пристрастях не зводімо Україну до чогось одного, що нам найдорожче: мова, історія чи інші символи. Україна вибивається  з-під  цих ознак чи критеріїв, бо, як кожне складне і велике явище,  вона більша і багатша за кожен із них.
Жити з цим браком розуміння тяжко, але доведеться. Ми ніколи не будемо знати всього. Але це не забороняє нам рухатися від більшого незнання до меншого, відкидаючи дорогою помилки, невиправдані гіпотези і застарілі теорії. І, відповідно, шукати розв'язки та приймати рішення. Не конче досконалі і ніколи не остаточні – але, незважаючи на усі неминучі обмеження, дієві.
Особлива роль тут належиться Львову й Галичині. Львів і Галичина є українським Заходом. А кожному Заходу властива спокуса орієнталізму – тобто ділити на світ на «West and the rest” («Захід і все інше».  З такої «західної» перспективи,  «інше»  зазвичай, означає «гірше – а тому провокує спокусу цю «іншість» здомінувати і виправити за своїм образом, тобто «озахіднити». Звідси постійне почуття місійності галичан щодо «іншої» України. І, відповідно, їхнє постійне та неминуче розчарування через неможливість виконати цю місію.
Але Львову і Галичині належаться не одні лише поразки. Насправді у багатьох випадках те, що зараз вважається всеукраїнським, починалося у Галичині. Скажімо, сучасна українська літературна мова, яка постала як компроміс між розмовною мовою Центральної України та абстрактною лексикою, виробленою у Галичині. Чи той же самий «банальний» синьо-жовтий прапор, піднятий вперше двадцять років тому у Львові і Галичині.
Так само з розумінням України. На моє глибоке переконання,  Україна не зможе себе саму зрозуміти і навчитися жити сама з собою, якщо це «передумування України» не почнеться у Львові. Нехай цей перший й аби не останній досвід  з «Євро» послужить нам добрим приводом для такого передумування.
P.S. Текст був написаний зразу ж після перемоги України над Швецією. Поразка від Франції дещо міняє контекст, але, думаю, не міняє головні тези тексту.
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук