«Вони створили з найплодючішого краю на світі пустелю»

«Москва має на совісти міліони душогубств в Україні. Вона перед Україною найбільша злочинниця у світі і в історії. І Україна ніколи не повинна подати руки тому кривовому катови. Навпаки, всі українці повинні раз на все рішитися на вічний розбрат з Москвою. Кров міліонів безвинно замордованих українців це вистарчаючий доказ, що Україні з Москвою не по дорозі. Це лише заплата сторіками крови за те переконання, яке мусить глибоко вкорінитися в душах українців, що вони не можуть жити під Москвою. Але для визволу з-під кровавого ката українці мусять бути готові на нові жертви. Самостійність нації це дорога річ. За неї треба заплатити найвищу ціну – кров нації».

Ці слова з’явилися на шпальті діяспорної газети «Америка» не через десятки років після Голодомору, а в 1933 році, коли в Україні люди пухли від голоду, вимирали цілими селами, а непоховані тіла лежали на дорогах.

В Українському музеї-архіві у Клівленді в Америці досі зберігаються численні примірники діаспорної преси, серед них – газета «Америка», що стала одним з головних майданчиків, де українці за океаном намагалися зафіксувати й передати світові те, що відбувалося на Батьківщині.

Діяспорні медіа брали на себе завдання, які неможливо було виконати в радянській Україні: вільно називати речі своїми іменами, писати про голод як про свідомо організований злочин, збирати свідчення очевидців і чужинців. Тому газета «Америка» систематично публікувала свідчення людей, яким вдалося вирватися з СРСР чи хоча би якось надіслати листа.

У вересні 1933 року на її шпальтах з’являється розповідь чоловіка, який жив у Америці, проте відвідав свою родину в Україні. Імені немає, занадто небезпечно – не хоче нашкодити родині вдома. Пресі він сказав: «Наступає катастрофа на Велику Україну через руйнуючу політику червоної Москви супроти України. Показується, що Москва планує винищити населення України до коренів».

Вже у січні цього ж року ще один українець, якому вдалося вернутися з УРСР сказав пресі: «Не жебрають уже хліба, бо його не дістануть… Коли хто дістане яку кістку, то другі дивляться на такого «щасливиця» вовком і готові кожної хвилі на нього кинутися». Вже тоді газета твердо заявила, що це «планове винищення українського народу».

В одному з листів жінка пише синові і каже, що причиною голоду є політика влади: «Землю віддала в колектив, лишилося пів десятини городу, і половину того мені відібрали».

А інший чоловік у своєму листі до рідних зазначив: «Ви мені ніщо такого цікаво не пишіть, бо тут дуже строго».

Особливо промовистими стають листи з України, опубліковані у 1933 році. Жінка, яка підписалася Н.Н, з Черкаського району пише синові: «У нас людий їдять, а богато є хат пустих, де вже всі вимерли».

Інші уривки, зібрані у матеріалі «Жах на Україні», описують смерть та муки від яких вмирали українці. Одна жінка пише: «Часто вбивають жебраків, що впрошуються переночувати, самотніх, безпритульних дітий», а інша вказує, що «Про наше життя краще промовляють слова із Біблії: «Хто вмирає від меча щасливіший того, хто вмирає з голоду».

Голодний хлопчик в одному з сіл України. Місце і дата зйомки: УССР, 1932-1933 рр . Фото Радіо Свободи/Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Пшеничного

В іншому листі українка пише: «Поїли всіх псів та кицьок, ловимо мишей… мати й обидва сина лежать з опухлими від голоду ногами».

«Вмирають так: йде, йде, впав і вмер. Ховати нема кому. Лежат доки не зогниють і лише кости остануться. Котів і псів повиїдали, коней давно вже нема, а півнів і не почуєш».

«Люди з голоду пухнуть. Батьки поїдають своїх малих дітий. Дорослі діти вбивають і поїдають старих батьків».

Подібні історії звучать не лише зі сходу, а й із Галичини. Газета «Америка» передрукувала свідчення чоловіка із львівської газета «Діло». Чоловік прийшов до Народної Організації у Львові просити допомоги. «Він худий, виснажений, схожий на «великий скелет» – так його описують. Інший передрук з цієї ж львівської газети описує суд над чехом, який з’їв трупи мами та сестри. «На розправі людоїд на запит судді, як смакувало йому м’ясо, заявив- сестрине було несогірше, а мамине - тверде».

Газета «Америка» 23 вересня 1933 року друкує свідчення одеситки під заголовком «Лихоліття Великої України». Втікачка з Одеси Валентина Краєвська, яка працювала в шпиталі, розповідає, як «стережуть свіжі гроби померших перед голодними живими людьми котрі чекають на відповідну хвилю, щоб викопати трупа і з’їсти».

Жертва голоду. Місце і дата зйомки: УССР, 1932-1933 рр. Фото Радіо Свободи/Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Пшеничного

Інша жінка, чиє свідчення опублікував лондонський денник Morning Post, говорить, що бачила людей із страшно опухлими обличчями, дітей, які хворіли від сурогату замість муки, і чоловіка, який «цілу зиму жив людським м’ясом, щоб самому не вмерти». «Один міліціянт показував мені мішок в якому були рештки з дитини яку забито на їду», – цитують її.

Ці історії читали у Лондоні, Нью-Йорку, Женеві. І світ уже не може сказати, що не знав, адже окремий пласт свідчень стосується журналістів. Сьогодні найчастіше згадують Ґарета Джонса – вельського молодого репортера, який після поїздки в Україну прямо заявив про голод. Він описав страшні події, побачені ним в Україні, і прибувши до Британії, видав прес-реліз, що поширився в газетах Manchester Guardian і New York Evening Post. Про Ґарета Джонса зняли документальний фільм «Ціна правди».

Але архіви діяспорної преси показують: він був не єдиним. Ще 1932 року в газеті «Америка» з’являється матеріал «Американці відвідали голодуючий Київ», де згаданий Ралф Б. Барнес – журналіст New York Herald Tribune. Він телеграфує до свого видання про групу американців, які побачили в Києві дітей з написами на спинах, що батьки покинули їх через голод. В іншій статті той же Барнес пише про переповнені вагони, де люди бояться дістати шматок хліба, щоб не вирвали з рук.

У німецькій пресі, зокрема у Vossische Zeitung, з’являються тексти кореспондентів, які описують натовпи виснажених селян на вокзалах, «що сидять і чекають смерті». В англомовній пресі The Daily Telegraph, Times, The Morning Post, Western Mail – виходять матеріали про голод у радянській Україні й на Кубані. Журналіст Вайтинґ Вілліямс у журналі Nations Business пише про п’ять мільйонів загиблих. Британський журналіст Малколм Меґридж у The Fortnightly Review описує: «По одному боці мільйони селян з тілами опухлими з голоду, по другому боці жовніри, члени ГПУ (Чеки), що виконують накази диктатури… Вони створили з найплодючішого краю на світі пустелю».

А репортер одного з німецький видань, котрий повернувся з України, написав: «То не сарана, ані посуха, ані кепський врожай причиною цього голоду, але безглузде пришвидшення колективізації».

Французький журналіст зазначив: «Навіть українці споза меж Сталінської катівні глухі й німі на муки винищуваних Московою братів своїх українців у большевицькій імперії. Це крайня пора найти в собі джерело сили і врешті реагувати на те планове винищування української нації, яке безупинно веде Росія під різними формами – колективізацій, розстрілів, паспортів, очищення прикордонної смуги, голоду».

Ці свідчення передруковує «Америка», бо діяспорна газета пише: голоси іноземних кореспондентів у той час мають більшу вагу для світової спільноти. Водночас й іноземні журналісти стикаються з прямою забороною. Ралф В. Барнес писав, як після першого опису ситуації на Північному Кавказі радянське прес-бюро спершу «по-дружньому» порадило йому більше не виїжджати в провінцію, а згодом це перетворилося на «невідкадну заборону».

Вільяму Чемберлену з Christian Science Monitor, який одинадцять років працював у Москві, заборонили в’їзд на Кубань, Полтавщину та Харківщину. Паралельно радянська влада ретельно інсценувала благополуччя для офіційних делегацій. Коли до СРСР приїжджає французький політик Едуар Ерріо й після поїздки заявляє, що голоду він «не бачив», у листах з України пояснюють: перед його візитом з фабрик прибрали всіх «непевних» робітників, «почищено всі дороги якими проїздив Ерріо», а на пошті організували спеціальний «чорний кабінет» для перевірки кореспонденції із-за кордону, бо люди масово писали листи з розповідями про голод.

Попри всі ці спроби приховати правду, голод не залишився непоміченим. Віденський архієпископ кардинал Інніцер звернувся до Міжнародного Червоного Хреста із проханням допомогти голодуючим в Україні та на Північному Кавказі. Він прямо говорить про поширення канібалізму, посилається на Ґарета Джонса та інших кореспондентів. У газеті «Америка» публікують уривки його листа, де він пише, що йдеться про «порятунок мільйонів життів». Це звернення підхоплюють різні видання, серед яких і впливовий New York Times. Саме після того, як слова кардинала доходять до Москви, радянська влада офіційно заперечує голод, а іноземним кореспондентам повністю забороняє в’їзд до України й Кубані.

Попри десятки свідчень, які діяспорні видання публікували ще в 1930-х роках, тоді ще не існувало слова «геноцид». Воно з’явилося лише після Другої світової війни, коли людство усвідомило масштаб масових злочинів і зрозуміло, що перед ним не просто окремі трагедії, а цілеспрямоване винищення людей.