Вічне питання Донбасу

Знову Донбас вкотре опинився в інформаційному тренді. Як бісик із портсигара з подачі нашого президента вигулькнула ідея якогось міфічного референдуму про статус регіону, референдуму, якого ніколи не буде, а якщо би й був, то не мав би жодних правових наслідків, почалися пусті розмови про якусь «вільну економічну зону», що збуджує ремінісценції часів сумнозвісних Мінських домовленостей про закріплення «особливого статусу окремих територій Донецької та Луганської областей», звідки й виник матюк ОРДЛО.

Треба так розуміти, що насправді це лише чергова дія української дитячої вистави для старого дідуся Трампа, не більше, утім згадка про Донбас, який, як відомо, «порожняк не гонить», якось ностальгійно відгукнулася гіркотою роз’єднаності України у перші десятиліття новітньої української Незалежності, де цей регіон відігравав ключову роль. І знову тягне зануритися в ту історію, яку неможливо читати без брому…

Схід України ще віддавна був потужним осередком українського сепаратизму і не випускав можливості «тишком-нишком запустити усобиць лютую змію» (Тарас Шевченко). Ще у часи Великої Руїни (1657-1687) лівобережний гетьман Іван Брюховецький, потрапивши під юрисдикцію Москви, визнав своїм ворогом єдинокровного брата українця, правобережного гетьмана, прихильника турецької (натовської) орієнтації Петра Дорошенка, а Дорошенко з приводу цього констатував: «… Божою волею український народ обох сторін Дніпра роздвоєний і видаємося собі ворогами…».

Але надзвичайне значення у розколі України відіграв сепаратизм 1917 року. Ленінські лицемірні заяви на кшталт «вплоть до отделения» змушували серйозно замислитися над хоча б теоретично можливими втратами Росії за сценарієм «вплоть до». Уявляючи собі межі майбутньої української «автономії», які сягали Чорного моря, Одеси, Донецького регіону, Херсонщини, Катеринославщини і Харківщини, російські шовіністи з жахом усвідомили, що вони втрачають не лише вихід до моря, а й донецьке вугілля, катеринославський метал, харківську промисловість, херсонський хліб. І тоді виникла ідея обґрунтувати неможливість передання Україні «неукраїнських земель». Якщо Київщину, Полтавщину, Поділля, Волинь і навіть Чернігівщину червоні шовіністи ще могли зі скрипом визнати українськими, то Одесу з Чорним морем і шляхом до Дарданелл, Таврію, промислові райони Катеринославщини і Слобожанщини, Донбас – ні за що у світі. Підстави до обґрунтування були звичні: це не Україна, і навіть не Малоросія, це Новоросія, тут і населення здебільшого не українське, одне слово – це російський край. То що нового вигадав Путін?..

Таким чином вся політика російських більшовиків потужно велася у напрямку знищення насамперед зародків новітньої української державності. Тому й було визначено найоптимальнішу схему втілення цієї політики, а саме – «федералізм» (знайомий до болю термін). Треба було банально роздробити національно-етнографічний український моноліт на окремі регіони, які мали б називатися «федеративними совітськими республіками». Національний принцип державності для України відкидався цілковито й рішуче. Більшовицька преса не приховувала, що принцип формування цих окремих федеративних республік жодним чином не ґрунтується на принципах національних, а лише на принципах економічних.

Ідучи за схемою, виробленою ще ворожою капіталістичною кадетською Комісією Тимчасового уряду (російський шовінізм єднає ворожі класи), більшовики утворювали з «хлібно-залізно-вугільного» регіону (Харківська, Катеринославська, Херсонська губернії) єдину Донецьку Федеративну Совітську Республіку. Таврія і Крим створювали Таврійську Федеративну Совітську Республіку, були плани створення також Київської і Північно-Західної федеративних республік – різних частин «единой и неделимой» федеративної Росії.

Таким чином російський більшовизм остаточно відкидав звинувачення своїх патріотів-шовіністів у тому, що він нібито розтринькує Велику Росію, могутню й багатющу імперську державу. «Вплоть до отделения» більшовики спустили на гальмах і довели, що вони не гірше від капіталістів-кадетів і від самого царя-батюшки вміють «собирать русские земли». Найцікавіше, що на ґрунті маячної ідеї «великой и неделимой» об’єднувалися непримиренні класові вороги. Коли більшовики під командуванням Муравйова вступили до Києва, голова Київської міської думи правий есер і класовий ненависник більшовизму вітав вступ більшовиків до української столиці, як момент «воссоединения великого русского народа».

А чорносотенна і контрреволюційна преса, вибачаючи більшовикам усе на світі, відверто хвалила їх і їхню національну політику. Таким чином більшовизм і російський шовінізм буржуазно-капіталістичного ґатунку остаточно і безповоротно злилися воєдино. Ось де справжній, гідний подиву і заздрості приклад консолідації нації, незважаючи на найгостріші у світі класові протиріччя.

Східний московський сепаратизм під більшовицькою оболонкою гучно про себе заявив наприкінці 1917 року. Харківська, катеринославська і донецька більшовицькі організації були найбільш потужними і численними в Україні, до речі, на відміну від київської, полтавської, чернігівської, житомирської і вінницької організацій, де більшовики перебували на третьорядних ролях. Етнічна українськість противилася більшовизмові. Та навіть у лавах самих більшовиків точилися серйозні суперечки на регіональному ґрунті щодо незалежності України.

Київські більшовики перебували у стані перманентної ворожнечі з харківськими і катеринославськими, серед яких були більшовицькі монстри Артем і Петровський (на честь нього й був названий Дніпропетровськ). Якщо київські більшовики частково визнавали право українського народу на самовизначення, то Артем і компанія послідовно стояли на принципах валуєвщини – «не было, нет, и быть не может».

Більшовики донеччани, харків’яни і катеринославці не хотіли себе навіть визнавати частиною України, яку вони для себе обмежили Правобережжям, а самі тяжіли лише до РСФСР, як самостійна донецько-криворізька організація. Після ухвалення Берестейського миру російські більшовики намагалися не допустити відновлення влади Української Центральної Ради у надзвичайно важливому в економічному і стратегічному стосунку Донецько-Криворізькому регіоні.

І ось власне тому 30 січня 1918 року в Харкові на Четвертому з’їзді Рад робітничих депутатів Донецького та Криворізького басейнів за ініціативою Артема і його прибічників проголосили комуністично-більшовицьке гібридне напівдержавне утворення – Донецько-Криворізьку Радянську Федеративну республіку. 14 лютого сепаратисти утворили свій «кабмін» – Раду Народних Комісарів, де на ключових посадах опинилися міністри з достатньо промовистими прізвищами: голова Раднаркому – Артем (Сергєєв), комісар праці – Магідов, комісар судових справ – Філов, комісар військових справ Рухимович, комісар у справах освіти Жаков.

До складу «республіки» увійшли сьогоднішні Харківська, Сумська, Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Запорізька, Миколаївська і частина Херсонської області. Керівники цього новоутворення без жодних правових наслідків задекларували приєднання до складу совєтської Росії, яка на той час офіційно це не підтримала. Усе завдання «республіки» полягало у втіленні ленінського «Без українського хліба, без українського цукру, без українського металу, без українського вугілля радянська Росія неможлива».

Скориставшись слабкістю Центральної Ради, донецько-криворізький уряд проголосив про повалення її керівного органу Генерального Секретаріату. Для Росії це був зручний кон’юнктурний хід: мовляв, війну з Україною веде вже не Росія, а «український» Харківський уряд, таким чином це громадянська війна між самими українцями (згадаймо період 2014-2022 років). Така позиція звісно була лицемірством, бо проросійський маріонетковий уряд усі директиви одержував із Петрограда і вів військові операції проти Центральної Ради силами російського уряду.

Утім Ленін невдовзі схаменувся і зрозумів, що трохи перемудрив з цією Донецько-Криворізькою республікою, бо йому потрібна була не частина Україна, а вона уся (Путін, здається, також перемудрив з ЛНР і ДНР, де безуспішно копирсався аж вісім років). Цьому насамперед сприяла слабкість українського уряду в Києві, який вже не міг протистояти московсько-більшовицькій навалі, і наступ німецьких військ, які могли захопити всю територію Україну і навіть теоретично сприяти її незалежності.

Ленін дав прочухана своїм сателітам за сепаратистську недалекоглядність. У листі до Орджонікідзе він писав: «Що стосується Донецької республіки, передайте товаришам… що, як би вони не вхитрялися виділити з України свою область, вона, судячи з географії Винниченка, все одно буде включена в Україну й німці будуть її завойовувати. Через це зовсім безглуздо з боку Донецької республіки відмовлятися від єдиного з усією іншою Україною фронту оборони».

Утім донецькі сепаратисти (читай російські шовіністи) так увійшли у раж, що навіть насмілилися не одразу послухатися свого вождя. Думка про будь-який стосунок до України видавалася їм нестерпною. Керівництво Донецько-Криворізької республіки навіть відмовилося надіслати своїх делегатів на Другий Всеукраїнський з’їзд Рад. Екстрене засідання ЦК РКП(б) під головуванням Леніна привело «заколотників» до тями: «На скликаний український з’їзд Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів повинні приїхати товариші з усієї України, в тому числі і з Донецького басейну. На з’їзді необхідно створити один уряд для всієї України. Всім партійним працівникам ставиться в обов’язок працювати разом для утворення єдиного фронту оборони. Донецький басейн розглядається як частина України».

Артему з прибічниками не залишалося нічого іншого, як «визнати свої помилки». Другий Всеукраїнський з’їзд Рад, який пройшов у березні 1918 року, ухвалив рішення про входження Донецько-Криворізької республіки до складу радянської України. Штучне сепаратистське утворення припинило своє існування, бо воно вже було непотрібне, позаяк сюди прийшла Росія. Таким чином Ленін, за словами Путіна, «вигадав Україну», ту Україну, яка буквально за декілька тижнів була окупована російськими більшовиками з усіма найтяжчими і найтрагічнішими історичними наслідками для української нації.

Історія, як бачимо, повторюється, але у ній не все так сумно. Балтійські нації вирвалися з російської тюрми народів 1917 року, а через 23 роки, тобто 1940 року, знову туди потрапили, і вдруге звідти вирвалися 1991 року. Донбас пробув у складі незалежної України теж 23 роки (1991-2014), сподіваємось на його повернення набагато швидше.