На межі 2025 і 2026 років інформаційний фронт російсько-української війни сколихнули дві містифікації – по одній з кожної сторони лінії бойового зіткнення. Розпочали росіяни. Якраз під переговори Володимира Зеленського і Дональда Трампа в Мар-а-Лаґо Кремль випустив в етер міністра закордонних справ Сєргєя Лаврова, який заявив про те, що українська сторона, мовляв, здійснила атаку на резиденцію Владіміра Путіна в Новгородській області.
Тут, в принципі, можна хіба що знизати плечима – ну, припустимо, влаштувала, і що? Путін – не дитина, не цивільний, який не має прямого стосунку до війни, а верховний головнокомандувач, військова ціль номер один, вибачте за прямоту. А Лавров шмарклі розвозив по всьому інформаційному простору… Та штука в тому, що жодної атаки й не було. І навіть головне не в цьому.
А в тому, що ця заява – власне, уся ця ІПСО (інформаційно-психологічна спецоперація) російського режиму, а отже, ФСБ РФ як станового хребта режиму – викликала зовсім не ту реакцію, на яку розраховували у Кремлі і на Луб’янці. Навіть Дональд Трамп, який спочатку нібито навіть повірив у путінську розповідь, пізніше визнав, що це фейк. Усі інші, хто оцінює дійсність значно об’єктивніше й адекватніше за нинішнього президента США, зрозуміли це просто відразу після шоу Лаврова.
Україна відповіла через кілька днів. І як! Спочатку з’явилася інформація про загибель на території Запорізької області (імовірно, на фронті) командира «Російського добровольчого корпусу» Дениса Капустіна. А коли перша реакція – хтось щиро співчував, хтось злорадно посміхався – відійшла, Головне управління розвідки відкрило карти, заявивши, що Капустін живий, а все це інсценування було з метою обдурити російські спецслужби, які на замовлення ліквідації очільника РДК відвалили аж пів мільйона доларів США. А їх у російському бюджеті, між іншим, з кожним місяцем дедалі менше. Це так, до слова.
І от цій інформаційно-психологічній спецоперації, схоже, повірили всі. Певно, і замовники ліквідації також. Хоча, звісно, цього ніхто ніколи не визнає. Та нам це визнання не потрібне і не важливе. Важливе тут інше.
Як ми вже сказали, Федеральна служба безпеки РФ, та сама, яка, по суті, є лише перейменованим Комітетом державної безпеки СРСР, – це осердя нинішнього російського режиму. Причина тут проста – Путін є вихідцем із КДБ і з самого початку спирався саме на своїх колег (і в глобальному, і в конкретному сенсі). А радянський КДБ – це ж той самий легендарний КейДжиБі, яким так лякали увесь світ ще зовсім недавно, під час Холодної війни. Той, який був усюди, за всіма слідкував, усе знав – і сховатися від нього було неможливо.
Та що ж ми бачимо зараз? Історію з Аркадієм Бабченком у цьому контексті вже згадували. А можна ж (і треба) нагадати і про, не побоюся цього слова, видатну операцію «Павутина», інші операції, які були проведені, зокрема, і на території Російської Федерації. Усе це Федеральна служба безпеки – а це фактично означає й увесь путінський режим – банально проґавила. Раз по раз виставляючи себе уже навіть не невдахами, а відвертим посміховиськом.
Хоча ні – посміховиськом вони виставили не себе, а свого президента. І йдеться не тільки про історію з «атакою на резиденцію». Тут можна почати зі спецоперації «Київ за три дні», бо цілком очевидно, що, крокуючи практично маршем у напрямку української столиці (і, як кажуть, з парадною формою), російська армія не очікувала зустріти якогось більш-менш серйозного опору. А не очікувала саме тому, що Путіна переконали – Україна, українці не будуть воювати, а здадуться на милість сильнішого. Як казала Маргаріта Симоньян, ще коли її чоловік був живий, «у гарячій війні ми Україну переможемо за два дні, ну що її перемагати». Але до Симоньян які претензії – вона лише говорить те, що хоче чути замовник, тобто влада. А от до Путіна і його оточення тут якраз мали виникнути питання. А в самого Путіна – до ФСБ та інших розвідувальних структур.
Бо саме їхня брехня призвела до того, що кремлівському диктатору довелося втягуватися у війну на виснаження – яка зараз, наближаючись до свого чотириріччя, почала вже відверто добивати економіку країни-агресора. І доб’є ще більше – якраз завдяки черговій невдалій «спецоперації». Тій самій, у якій використали Лаврова (що, за чутками, перебуває в опалі, тож, певно, його й не шкода було використати).
І справа тут навіть не в тому, що після цієї брехні Росії віритимуть ще менше (навіть Дональд Трамп, як би дивно це не прозвучало). Це якраз зрозуміло – і що брехня, і що віритимуть менше. Згадайте, що глава Білого дому спочатку ж майже повірив у путінську байку, а потім (диво з див, не менше) заявив, що ні, це таки фейк. Уявляєте, чого вартувало таке визнання цій пихатій людині, яка займає головну посаду на планеті Земля?
Путін і так з нього сміявся протягом минулого року неодноразово, чи сам, чи через власні ресурси – згадайте хоча б оту історію й істерику з килимом на зустрічі в Анкориджі. Це будь-кому не дуже сподобається, а президенту США і поготів. А тут російський диктатор не просто прямо і відверто бреше Трампу, а підставляє його на увесь світ…
Словом, не знаю, як там у радянські часи, але в нинішній війні та з усім, що з нею пов’язане, ФСБ та її філії на кшталт МЗС РФ зганьбилися по повній програмі. І не тільки власними неоковирними вигадками, які чи то вже не можуть довести до хоча б більш-менш правдоподібної форми, чи то вже не дуже й хочуть. А ще й через дії української розвідки, яка робить із російських колег усе, що собі захоче.
І оця поразка, можливо, болючіша для Путіна, ніж невдачі на фронті. Фронтові поразки – це, по-перше, армія, а по-друге, для власної авдиторії навіть відверта брехня підійде. (Може, тому на Луб’янці і розслабилися, зробивши самі собі ведмежу послугу?) А от поразки на міжнародному інформаційному фронті, тобто в зоні прямої відповідальності ФСБ, та ще й у такий критичний момент – отут уже справді дуже неприємно.
Втім, не я і не зараз сказав, що нинішня війна відзначається розвінчанням цілої низки міфів. От і ще один луснув, як мильна бульбашка. Хіба вже зовсім відсталі індивідууми будуть вірити в те, що Путін десь колись когось все-таки переграв…
Ми використовуємо