Чи існує національна солідарність?
Інші блоги автора
- Романтичний район Львова – Богданівка, частина 2 16 груд, 12:16
- Романтичний район Львова – Богданівка 9 груд, 12:02
- Комфорт війни 2 груд, 11:28
Останніми роками й десятиліттями ми бачимо у світі тренд, коли держави почали очолювати представники некорінної чи не зовсім корінної національності, для прикладу можна згадати Альберто Фухіморі, Барака Обаму чи Ріші Сунака. Цей тренд 2019 року досягнув і України. Звісно всі ми, як люди демократичні й толерантні, не будемо наголошувати на тій чи іншій національності тих, хто очолює Україну, бо головне, аби це були люди передовсім компетентні, а до того ж ми до пуття й не знаємо, хуїзху в етнічному плані серед наших найвищих керівників, і навіть, якщо б нам пощастило зазирнути у паспорт, наприклад, Зеленського чи Єрмака, то ми б і так там нічого б не побачили. Так що ми можемо лишень щось припускати.
А от Путін і Лавров неодноразово стверджували, що наш теперішній президент єврей, Лавров навіть із приводу цього наразився на міжнародний скандал, утім оскільки і Путін, і Лавров все, що не говорять, на сто відсотків брешуть, то може й це брехня? Наші домашні прискіпливі дослідники цієї теми підрахували, що понад шістдесят відсотків складу найвищих щаблів законодавчої й виконавчої гілок влади в Україні – це власне представники згаданої національності. Звідки вони це взяли – хто його знає, утім давайте цей варіант все ж не відкидатимемо і проаналізуємо, зважаючи на історичні реалії, частково комусь відомі, утім більшості все ж маловідомі.
Дослідник і знавець життя стародавнього Львова XVI-XVII століть Ян Альнпек так писав про своє рідне місто: «Тут натовпи євреїв, це майже їхня земля обітована», а самі євреї називали Львів «матір’ю Ізраїлю», як про це стверджував історик Маєр Балабан. Та не лише Львів, а фактично майже всю Україну XIV-XX століть сміливо можна назвати другим Ізраїлем. Завдяки довготривалій політиці Речі Посполитої прихищати у своїй державі євреїв, яких у часи середньовіччя та нові часи виганяли з багатьох європейських країн, на початок XX століття на українських етнічних землях: Галичині, Волині, Поділлі, правобережній Наддніпрянщині, Берестейщині та інших регіонах проживало близько 50% усіх євреїв, які тоді проживали в усьому світі. Для порівняння зараз в Ізраїлі також проживає близько половини усіх євреїв у світі.
Можливо й тому найвидатніші євреї сучасності і не лише сучасності походять з України. Найвизначніший політик Ізраїлю за всі часи (так, власне політик, а не політикиня, бо жоден чоловік-політик не міг і не може з нею зрівнятись) Голда Меїр народилася у Києві. Яскравий ізраїльський політик сучасності Натан Щаранський походить з Донецька, а його батьки з Одеси. Менахем Беґін – 7-й прем'єр-міністр Ізраїлю, лавреат Нобелівської премії миру 1978 року теж походить з етнічних українських земель. Загалом нобелівських лавреатів-євреїв у багатьох галузях науки й літератури – вихідців з України – просто купа. І ніде у світі немає нічого подібного до майже навіженого паломництва євреїв до могили цадика Нахмана в Умані… Це якщо дуже коротко.
Тобто жодна країна у світі не має для Ізраїлю та ізраїльтян такого духовного, сакрального та ностальгійного значення, як Україна. Існує відоме багатьом банальне твердження про «найбільш солідарну націю у світі». В оповіданні Леопольда фон Захер-Мазоха «Пінчев і Мінчев» навіть в англійському парламенті говорять про солідарність євреїв і про те, що «жоден єврей у світі не помер з голоду і не ходив із простягнутою рукою».
Ну а тепер до головного. Якою мала би бути допомога демократичного Ізраїлю такій рідній Україні в боротьбі проти абсолютного світового зла – кацапської тоталітарної деспотії і дикого «народа-богоносца», серед якого завше процвітав махровий антисемітизм? Головний рабин Москви через зашкальний антисемітизм сам утік і наполегливо закликає сьогодні всіх євреїв тікати з Росії, поки ще є можливість. І ворог в України і Ізраїлю спільний – Іран, для Ізраїлю – це ворог № 1, для України – № 2. Головна ідея фікс для Ірану – знищення держави Ізраїлю, як для Росії – знищення держави України.
Прем’єр Беньямін Нетаньягу, який повернувся до керівництва країною, метою свого життя вважає повне знищення іранської ядерної програми, але ж Росія за постачання дронів «шахедів» таємно надає Ірану свої технології для створення ядерної зброї. То чи не є Росія ворогом № 2 для Ізраїлю, і окрім усього, Іран користає ще й з реальних випробувань своїх «шахедів» в Україні, що потім може бути використане і проти Ізраїлю. Ну, логічно мали би вже ізраїльтяни, зважаючи на купу вищевикладених аргументів, віддати своїй рідній багатостраждальній Україні принаймні половину знаменитих «залізних куполів», купу найновішого озброєння, спорядити до України сотні воєнних інструкторів, які б ділилися своїм безцінним досвідом, і на додачу давати до українського бюджету хоча б по п’ять мільярдів доларів щомісячно.
Але чомусь навіть близько нічого подібного немає. Жодної військової допомоги своєму рідному президентові, урядові, які правлять на землі, де покоїться священний прах цадика Нахмана та інших достойників. Лише нещодавно трохи почали допомагати генераторами (а до цього лише гуманітарними вантажами), але щодо зброї – ні, ні, в жодному разі. До речі, Ізраїль навіть не приєднався до антиросійських санкцій, які підтримали усі демократичні держави світу. І Ізраїль навіть не Угорщина, яка залежить від російських енергоносіїв, ні від чого російського він абсолютно не залежить.
Новий глава МЗС Ізраїлю одразу запланував розмову з Лавровим, а не з Кулебою, а наш міністр закордонних справ дуже гарно окреслив позицію держав, схожих до Ізраїлю: «прикидатися нейтральними означає бути на боці ворога». Посол України в Ізраїлі Євген Корнійчук піддав критиці перемовини з Лавровим і наголосив на тому, що Ізраїль ще й жодним чином не засуджує масовані удари по критичній інфраструктурі України: «Ізраїль унікальний з точки зору наших партнерів. Він мовчить». Ну то що, Ізраїль фактично на боці ворога? А шожтакоє? А де «найбільш солідарна нація у світі»?
Просто не виходиш із дива, наскільки історія Львова дає промовисті відповіді чи не всі головні запитання історії світової, а ця історія свідчить, що вислів «найсолідарніша нація у світі» достатньою мірою є перебільшенням. Упродовж багатьох століть між львівськими євреями, які належали до різних територіальних громад, спостерігалася запекла ворожнеча. Головною причиною цього було, вочевидь, те, що євреї, які походили з різних країн світу, набули там доволі стійких політичних, ментальних, економічних рис, що заважало їм у Львові сконсолідуватися у стислому розумінні цього слова. Від покликання до Речі Посполитої королем Казимиром Великим євреїв із Центральної Європи 1349 року відома їхня ворожість до давніх львівських євреїв, вихідців здебільшого з Візантії, які осіли на Краківському передмісті ще принаймні на століття раніше. Ворожнеча між представниками обох єврейських громад триває у Львові і в наступних століттях.
Багатші єврейські родини за всяку ціну намагалися потрапити з Краківського передмістя до міста в мурах, бо тут безпечніше, тут ширші торгівельні права і ширше самоврядування, також тут можна набагато більше заробити. Потрапивши сюди, вони швидко інтегруються у міське середовище і забувають про своє передміське походження. До кінця XVI століття дві львівські громади відсепаровуються настільки глибоко, що кожна має своїх рабинів і свої духовні суди. Лише смертельна небезпека консолідувала львівських євреїв, коли під час облог міста козаками, татарами й турками мешканці передміського гетто знаходили прихисток у своїх побратимів у мурах.
Неабиякі проблеми мали львівські євреї і зі своїми побратимами, прибулими з країн Європи й Азії у пізніші часи. Після вигнання сефардів з Іспанії в середині XVI століття багате єврейське купецтво емігрувало до Італії й Туреччини, а звідти, завдяки вже традиційній політиці Речі Посполитої прихищати у себе євреїв-вигнанців з Європи, частина їх опинилася у Львові. Різниця між «франками», як їх називали львів’яни, тобто представниками сефардійської (іспанської) культури та ашкеназами (вихідцями здебільшого з Німеччини) була разюча. Набагато культурніші іспанські євреї відрізнялися від польсько-руських євреїв убранням, мовою, звичаями і навіть релігійним ритуалом, а їхні потужні торгівельні плани були явно не до душі місцевим львівським євреям.
Посланець впливового турецького міністра, вигнанця з Іспанії, дона Йосифа Насі, Абрагам Моссо 1587 року пише зі Львова своєму братові про львівських євреїв: «Усі ті, кого ми раніше вважали приятелями, тепер стали нашими неприятелями, які раді були б нас не лише пограбувати, але й знищити». І там, де серед італійської громади міста знаходили собі місце й радо віталися своїми одноплемінниками всі ці Бандінеллі, Массарі, Вевеллі, Дуччі, і там, де серед української громади добре уживалися фактично чужинці, але одновірці греки Корнякти, Катакалли, Алвізії і Лангіші, в середовищі львівських євреїв для братів по нації і вірі місця не знайшлося. Більш цивілізовані сефарди, не витримавши брутальної конкуренції місцевих євреїв, залишали Львів, і вже на початку XVII століття ми не натрапляємо на них у судових актах, а на львівському кіркуті (єврейському цвинтарі) на початок XX століття залишилося заледве дві епітафії сефардів, які «утекли з іспанської неволі».
Різниця між міськими і передміськими євреями та їхній особливий локальний патріотизм були такі разючі, що ще на початку XX століття, коли вже понад сто років не було мурів, і 1867 року була скасована заборона мешкати поза межами єврейської дільниці, єврей з Краківського передмістя за все своє життя жодного разу не вибирався до міста, бо передміський єврей, маючи свої синагоги, ритуальні лазні, торговиці і т. д., не відчував жодної потреби ходити до міста й навпаки. Єврей міський, як переконує нас історик Владислав Лозинський, дивився на передміського з погордою і навпаки, причому передміські євреї вважали міських за дурнів, а міські передміських за нехлюїв. Найменший контакт між євреями міста й передмістя спостерігався у середовищі найнижчих верств ортодоксального люду, і зовсім кричущим фактом виглядає те, що дуже рідкісними були навіть шлюби між представниками обох громад.
Беручи до уваги такі обставини, що затрималися до початку XX століття, історик Маєр Балабан робить припущення про те, наскільки потужнішим мав бути цей антагонізм перед трьома віками. Вочевидь кульмінацією цього антагонізму стало вбивство 1846 року ортодоксальними євреями популярного реформістського проповідника із синагоги прогресистів Абрагама Кона і його доньки.
Утім найгостріше єврейський внутрішній антагонізм виявився у Львові в часи СРСР. Радянська кадебістська влада, якій приписували проєврейські симпатії, одразу ж заборонила діяльність усіх єврейських організацій, і тут фактично завмерло усе єврейське культурне й релігійне життя. Євреї-енкаведисти з украй деспотичної азійської країни звісно ж вважали своїми ворогами євреїв, вихідців з європейського культурного простору, для яких віра в Бога й загальнолюдські цінності були засадничими ідеалами. Радянська влада репресувала й висилала на Схід тисячі львівських євреїв, а на початку 1960-х років у Львові була закрита остання синагога.
У цьому стосунку дуже цікавий факт, що вже за часів незалежної України на початку 2000-х років ті нечисленні, так звані «польські євреї», яким тоді було під дев’яносто років, полюбляли ходити до Польського культурного товариства у той час, коли у Львові вже існували відроджені євреями пострадянського простору потужні культурні товариства, тісно пов’язані з Ізраїлем. Цей факт «польські євреї» пояснювали тим, що не мають жодних симпатій до радянських євреїв і воліють залишатися політичними поляками. Так що до останнього про якусь мінімальну консолідацію між львівськими євреями говорити дарма.
Але нам зрештою мало би бути байдуже, якою є національна солідарність у різних народів світу, головне, щоби українці, які зараз фактично рятують усю планету від всесвітнього зла, були якнайбільше сконсолідовані. Ось це найголовніше.