Чому

Наші жінки мріють про італійське взуття, французькі парфуми і американських чоловіків, купуючи зроблені в Китаї італійські чобітки, розлиті в Мароко французькі парфуми і живучи з українськими чоловіками. Вони вірять у косметичні креми, гороскопи і в те, що їм ніхто не дасть «стільки років».

Через це вони активно користуються косметикою, читають жіночі журнали і нічого не роблять для того, щоб хоча б приблизно виглядати на стільки років, скільки записано у їхньому паспорті.  

Ми мріємо про молодших жінок, у гіршому випадку - молодшу версію тієї жінки, з якою живемо, років на двадцять, спортивні автомобілі і те, що «наші» навчаться грати у футбол, а не «тримати м'яча» і бігати, як коні, по полю. Віримо у власну геніальність, харизму, чорних котів, тринадцяте число і «якщо я захочу, я завтра кину курити». Ми хочемо, щоб нас розуміли, поважали і трохи побоювались, а нас просто терплять. На роботі, вдома і у віртуальному просторі, мережі спілкувань. Тому ми акуратно складаємо американські гроші, колекціонуємо шкільні спогади, постійно їздимо на вживаних автомобілях і пробуємо зрозуміти, куди поділась та чарівна дівчина, в яку ми були закохані, а потім одружились, і чому наші діти так мало схожі на нас. 

Прийшовши з роботи, наші жінки бігають по магазинах, куховарять, перуть, говорять по телефону і виховують наших дітей. Вони знають - їхні діти унікальні, талановиті, їх чекає краще майбутнє, ніж їхніх батьків, дідів і прадідів. Потрібно тільки бути чемним, старатись, слухати вчительку, репетитора, тренера, керівника літературного гуртка, гуру чи просто виховательку в садочку. Переживаючи чергові пригоди чергового серіалу, читаючи жіночий журнал і зашиваючи все, що ще можна зашити, вони чомусь уявляють, що їхнії потяг ще не пішов і «мадам, вже падає листя» - це не про них.

Десь там, у страшних глибинах душевних переживань і залишках приємних сновидінь, у них теплиться ірраціональна не надія, радше гіпотеза, що українські чоловіки піддаються навчанню, перевихованню, дресурі і що їхні чобітки, можливо, справді пошили в Туріні.

 Прийшовши з роботи, якщо ми туди взагалі ходили, ми відпочиваємо. Довго. Просто з пивом у руках і відром якогось салату, що залишився ще з вихідних, коли приходили гості. З серйозними аргументами, великими проблемами і дуже фрагментарно, коли по одному каналу йде футбол, а по іншому серіал «Вогонь кохання», чи «Секс в Стрию».

Екстремальний варіант відпочинку - ми йдемо у гості до її батьків і їй немає що одягти, що подарувати і «як ти виглядаєш?» і «щоб ти знову так багато не їв, не пив, і не говорив всім чужим жінкам і людям про себе, про рибу і той час, коли в школі ти стояв на воротах".

Не відпочиваємо: «тече кран, ванна, просто труба, не закриваються двері туалету, поламався мій фен», і найгірше - «йди поговори, як батько, по-чоловічому, зі своїми дітьми!!!» - син у третьому, а вже курить, дочка у восьмому, а вже не ночувала вдома.  

Наші діти співають чужі пісні, нічого не читають, захоплюються комп'ютерними іграми і мобільними телефонами, дивляться американські фільми і хочуть вчитися і працювати там, за кордоном. Якщо зможуть. Якщо їх туди візьмуть. Наші діти сильні. Вони вистояли на урочистих лінійках у садочку, школі, університеті, вони зможуть піти туди, куди їхніх батьків не пускали, тому, що вони були ліниві, їм бракувало знань, відваги і нахабства. Через те ми в їхніх очах не старі - ми древні. А як ще пояснити той факт, що ми не розуміємо, як можна слухати «дику музику» у мобільному телефоні, носити такий дивний одяг і пити таку заразу у таких кількостях.    

Наші прадіди згадують австро-угорську імперію, наші діди згадують, як то було за Польщі, наші батьки пам'ятаючи похорони Сталіна, кукурудзу Хрущова, «Малу Землю» Брєжнєва, перестройку Горбачова і постійно сперечаються про українську і світову політику, наші жінки чомусь пам'ятають, що в них було стільки кавалерів, і не можуть пригадати, чому вони вийшли заміж за «свого чоловіка», ми пам'ятаємо випускний, повільний танець, її плечі, губи і композицію групи Тич Ін «I am lonely again». Я знову самотній.