Шляхами руських лицарів

«…Сам же Данило їхав обіч короля, за звичаєм руським, а кінь під ним був диву подобен і сідло позолочене, і стріли і шабля золотом були оздоблені та іншими прикрасами, що аж дивно, а жупан із золототканого єдвабу грецького і широким золотим мереживом обшитий, і чоботи зелені козлові, обшиті золотом. І коли німці дивилися і багато дивувалися, сказав йому король: “Я не взяв би тисячі серебра замість того, що ти прийшов єси згідно з обичаєм руським предків своїх”. Позаяк була сильна спека, то угорський король взяв Данила за руку і повів до себе в шатро, де допоміг йому переодягнутися у легшу одежу». Так у Галицько-Волинському літописі описано, як приймав у 1252 році угорський король Бела ІV свояка і союзника князя Данила Романовича, що невдовзі стане королем за сприяння Папи Інокентія ІV. А ще в літописі згадується, що військо Данила було чудово екіпіроване, навіть коні в броні, а лицарі в латах, що сліпуче сяяли на сонці. І звичайно, зброя у них була відповідна. Що викликало заздрість у німецьких лицарів, чиї предки воювали ще разом з Карлом Великим, як вони стверджували.

Ті наші літописи, що їх об’єднують часто під загальною назвою «Руський літопис», можуть дати чимало інформації про звичаї військової еліти середньовічної доби. Це не куртуазні лицарські романи, віршовані й прозові, які надихають реконструкторів і авторів фентезі, та все ж поміж скупих рядків знаходимо ті елементи лицарської культури, яка асоціюється зі шляхетністю, відвагою і вірністю найвідомішого лицаря усіх часів і народів Роланда.

Починаючи зі 40-х років ХІІІ століття Русь спостигло страшне лихо, яке, за словами Пантелеймона Куліша, перетворило могутню процвітаючу державу на руїну, і ці рани не вдалося залікувати навіть через сотні років. Монголо-татари на чолі з Бату-ханом не збирались окуповувати ні Русь, ні сусідні країни по той бік Карпат і приєднувати до своїх володінь. Вони знищували міста, що чинили опір, з нечуваною жорстокістю, а інші, покірні, обкладали даниною. Певно, найбільшою трагедією стало знищення Звенигорода, колись центру Звенигородського князівства, взимку 1241 року. На допомогу не прийшов ніхто, і тоді загинули всі оборонці на чолі з воєводою.

Якби не смерть Батия, монголи дійшли б до Ла-Маншу, і невідомо, у якому становищі опинилися б лицарські ордени, які спочатку брали участь у визволенні Єрусалима, а згодом займалися примусовою християнізацією Пруссії та Литви. Німецький поет Вернер Садівник у поемі «Селянин Гельмбрехт» (друга половина ХІІІ ст.) констатує, що лицарство деградує і у вільний від грабунків селян час пиячить у своїх замках. Тим самим займалися і лицарі Тевтонського ордену, набудувавши замків у Пруссії.

Найлогічніше було б створити оборонний союз європейських держав і разом розбити монголів. І навіть назвати це хрестовим походом. Але, як ми знаємо з історії, цього не трапилось ні в ХІІІ, ні в наступних століттях, коли Османська імперія з татарами-союзниками тероризувала всю Європу добре екіпірованою професійною армією яничар, що складалася з вивезених колись хлопців, найбільше з України. Попри гостру необхідність діяти спільно. Те саме відбувалося в Русі – не було згоди. У Європі правило майорату, за яким старший син успадковував усе майно, а інші сини нічого, мало й позитивний бік, оскільки забезпечувало збереження володінь, отриманих від сюзерена, в одних руках. Руські князі намагалися наділити уділом кожного сина, що призводило до роздроблення й ослаблення та навіть міжусобиць у межах одного роду. Безмаєтні лицарі і тут, і там мали шанс стати землевласниками, якщо відзначалися в боях. Однак спершу мусили скласти присягу, обов’язково в церкві.

Я лише коротко окреслила контекст, у якому функціонувала середньовічна руська військова еліта. Зовнішня політика руського короля Данила Романовича (королем його називають у маловідомому Густинському літописі, що його переклали сучасною українською мовою і видали мізерним накладом 300 примірників аж у 2006 році) була спрямована насамперед на те, щоб інші європейські народи по той бік Карпат виступили одностайно проти спільного ворога – монголо-татар. Тобто пошуки союзників відбувались насамперед серед поляків, чехів, угорців, що теж пережили нашестя монголів. Данило із синами навіть взяв участь у тривалій війні за штирійський спадок, що тривала 10 років, виїжджаючи за межі своєї держави, що вже сплачувала данину монголам. Штирія – зараз провінція Австрії. І вся ця історія настільки захоплива, що могла би стати знахідкою для кінорежисерів і письменників, яких наразі більше приваблює харизма лицарів Круглого столу.

Отож після загибелі штирійського герцога Фрідріха ІІ Бабенберга 1246 року основними спадкоємицями стали його старша сестра Маргарита і небога Гертруда. За лицарською культурою, жінка потребувала чоловіка-опікуна, оскільки вважалося, що через особливості виховання вона не здатна самостійно опікуватися державними справами, хоча насправді чимало жінок могли краще дати собі раду з ними, ніж деякі чоловіки, бо були значно розсудливішими і практичнішими. Проте поява одразу двох спадкоємиць спровокувала тривалий конфлікт, адже жодна з них не бажала поступитися. Урешті-решт програли обидві.

Шлюби між представниками королівських династій у Середньовіччі мали величезний вплив на геополітику. Угорський король Бела ІV був одним із претендентів на штирійську спадщину, поряд із чеським королем Оттокаром ІІ Пржемислом – сином короля Вацлава І та Кунігунди Гогенштауфен, онуки Фрідріха Барбаросси. Оттокара ІІ одружили з Маргаритою Бабенберзькою, старшою від нього на 29 років. Правда, цей шлюб протримався недовго. А щодо Гертруди, то вона вийшла заміж за Романа, наймолодшого сина Данила. Про це теж попросив угорський король. На короткий час Роман Данилович став австрійським герцогом, оселився в замку в Гімберзі, де міг пізнати звичаї та побут тодішніх лицарів. Його правління радше виглядало жертвою амбіцій батька і дядька Бели ІV. Угорський король мріяв розширити свої володіння, а Данило потребував підтримки в захисті від зовнішніх ворогів. Тим часом на арену вийшла майбутня династія Габсбургів, яку штирійська знать толерувала трохи краще. Їй треба було позбутися Оттокара Пржемисла, який згодом загинув у битві на Моравському полі (битва під Дюрнкрутом 26 серпня 1278 року). Перед битвою він, як оповідають чеські хроніки, заявив: «Ми будемо битися не за землі, а за честь». Щодо Романа, то він майже рік був в облозі, голодував, і врешті дружина домоглася того, щоб його відпустили, а сама закінчила життя в монастирі. Папа Інокентій ІV дав їм розлучення. Він вважав, що більше прав на Штирію має сестра австрійського герцога Маргарита. Донька Романа і Гертруди, яку називали Марією Руською, народилася вже після від’їзду батька. Вона успадкувала від нього титул герцогині австрійської. А Романа прихистив батько, дав йому невелике князівство Новогрудське на Волині і у віці 30 років той загинув у незначній битві.

У Моравії король Данило мав свої пригоди. Він успішно воював на боці угорського короля, захоплював міста і врешті наблизився до новозбудованого замку Фульштейн (нині на цьому місці розташоване село Богушов). Замок спільно збудували німецький лицар, стольник Герборд із Фульма та оломоуцький єпископ Бруно із Шаумбурга, його сюзерен. Про це розповідають і чеські, і руські хроніки. Зокрема, літопис Галицько-Волинський пише так: «Узявши город (Опаву), Данило випустив колодників і поставив хоругов свою на городській стіні на знак побіди, а самих городян помилував, і одійшовши, став він на німецькому селі. А руські лицарі після Опави замислились: “Куди ми підемо? Чи до Особлаги, чи на Герборта, чи до себе додому?” Герборд із Фульма, чоловік мудрий і практичний, вирішив діяти на випередження і надіслав Данилу, Болеславу і Леву свій меч. Це не була капітуляція, а дипломатичний жест шляхетного лицаря. І супротивники повелися гідно, мовивши: “Всю землю ми повоювали єсьмо”. І повернулись додому. А через сто років нащадки Герборда прийшли у землю галицьку, і стали її захисниками і розбудовниками».

Мова лицарів була добре зрозуміла нашим співвітчизникам, які намагалися не порушувати лицарського кодексу честі. У тому ж 1254 році під час походу на Опаву трапився інцидент з поляками, що були союзниками руського князя. Данило присоромив своїх союзників-поляків, які зазнали поразки в бою із чехами. Коли Данило побачив їхній страх, то приїхав до них і сказав: «Чого ви лякаєтесь? Хіба ви не знаєте, що війна без полеглих, мертвих не буває? Хіба ви не знаєте, що на мужів ратних прийшли єсте, а не на жінок? Якщо муж убитий в бою, то яке тут диво є? Інші ж і вдома умирають без слави, а сі зі славою померли! Укріпіте серця ваші і здійміть оружжя своє на ворогів!».

У світі лицарів перемога і поразка трактуються неоднозначно. Ганьба – це втеча з полю бою і нешляхетне поводження із супротивником. Лицарі не вбивають лежачого, не глумляться над тілом убитого, як трапилося в битві на Моравському полі, коли німецькі лицарі роздягнули тіло Оттокара Пржемисла і залишили серед трупів. І найстрашніший лицарський гріх – зрада свого сюзерена.

Кодексу честі дотримувалось і українське козацтво. «Козацький біскуп» Йосиф Верещинський у XVI столітті мріяв створити в Речі Посполитій лицарський орден на кшталт Мальтійського, куди входили б порівну поляки й українці. То мала бути школа для військової еліти західного зразка, з якої брали б приклад молоді воїни. Однак мрії його не судилось здійснитись. Вона так і залишилась на папері.

Не варто, проте, забувати, що моральний імператив завжди був присутній у лицарстві, незалежно від національності. Подвиг міг перетворити поразку на перемогу. А ганьба – перемогу на чорну пляму. Бо дух лицарства – це найдостойніший дар наступному поколінню. Тому так важливо наголошувати на лицарській традиції, нащадками якої є Збройні Сили України. Найкращі з наших воїнів дотримуються кодексу честі.