Сьогодні – 28 листопада 2025 року. Власне, рік не так важливий, як дата. 28 листопада. З одного боку, нібито звичайний собі день на межі осені і зими, 1374-й день повномасштабної російсько-української війни. Та є в цьому дні ще одна, особлива «мітка». Яка досить швидко забудеться – і за кілька років уже ніхто про неї не згадає, – але зараз, саме зараз, вона є важливою і відчутною. Точніше, була б важливою і відчутною.
Бо 28 листопада – це День Х+1. Це той день, який мав стати «завтра» після завершення дії ультиматуму адміністрації Білого дому для України. Для тих, хто уже встиг забути про цю історію (не здивуюся, що є і такі люди), нагадаю. 20 листопада на світ з’явився так званий «мирний план Трампа», який згодом виявився чи то роботою російського агента Кіріла Дмітрієва, чи то роботою американського корисного ідіота Стіва Віткоффа – і його російських контрагентів. «Мирний план» із 28 пунктів, серед яких були відверто безглузді (на кшталт пункту 9, про «розміщення американських винищувачів у Польщі», де вони і так базуються на 22-й базі тактичної авіації імені бригадного генерала авіації Станіслава Скальського в Мальборку), а пункт про зупинку бойових дій виявився не першим, як мало би бути, а останнім. Так, останнім – після «дуже важливих» пунктів про те, як США будуть заробляти на всьому на світі, аж до запуску Запорізької АЕС.
Той «мирний план» Україна мала підтримати до 27 листопада. Чому саме до 27-го? Тут існує лише одна версія – бо 27 листопада в Сполучених Штатах Thanksgiving Day, День подяки. А нинішній американський президент, як відомо, дуже любить, коли йому дякують – по ділу і не дуже, неважливо, головне – сам факт подяки. Особливо у вигляді усіляких премій, аж до Нобелівської премії миру, яку він, Трамп, не отримав і (вважайте це прогнозом) навряд чи отримає.
Тож зараз ми живемо з вами уже за цією межею – межею, коли Україна мала погодитися на проросійський план Трампа, або… А от про це «або» ми ніколи вже не дізнаємося, бо за цей тиждень, який відділяє нас від 20.11.2025, відбулося стільки різних подій, що про ультиматум швиденько забули.
Проти плану Віткоффа-Дмітрієва виступила об’єднана Європа. Виступила впевнено, консолідовано (Орбан не рахується, сподіваємося, наступного року уже навіть формально не рахуватиметься), говорячи сучасною українською політмовою – потужно. Проти цього плану виступили американські політики. Причому не тільки з демократичного табору – хто б на них всерйоз звернув увагу, принаймні зараз, до можливої перемоги на проміжних виборах у Конгрес 2026 року, – а і з республіканського. От це справді важливий момент, який, можливо, Трампу і його віткоффам ще відгукнеться.
Проти «російського плану» фактично виступила і сама Росія. Бо, як вважають аналітики, цей «план» взагалі з’явився лише для того, щоб запинити запровадження тих самих санкцій проти нафтової галузі РФ (компаній «Лукойл» і «Роснефть»). А вести переговори всерйоз Кремль і не планував.
Словом, «план Трампа» як з’явився, так і згинув, перебитий, перероблений і фактично дезавуйований самими ж американцями. І тепер можна було б із чистим сумлінням забути про нього, як про чергову не дуже вдалу спробу російських картярів пограти в шахи. Якби не одне «але».
Усі ці дні, дні до моменту завершення дії ультиматуму (чи радше моменту забуття ультиматуму як такого), українське суспільство, будемо говорити прямо, штормило. Хтось боявся, що Зеленський буде змушений погодитися на цей ультиматум, хтось говорив і писав про те, що Зеленський із задоволенням підпише цю угоду, аби злити Україну Путіну. Не сказати, що Україну охопила відверта паніка, але рівень тривожності, за суб’єктивними відчуттями, суттєво зріс. І навряд чи впав на попередній рівень, навіть після того як ультиматум «заграли».
Можливо, саме це і є найбільшим ударом «плану Трампа». Бо слідом за такими новинами, їхнім обговоренням – у країні зростає кількість інфарктів-інсультів-серцевих нападів. Звісно, тут є і певне реальне підґрунтя – ну, хоча б те, що Україна таки залежить від США, від цього нікуди не дітися, тож ми не можемо не зважати на те, що там сьогодні за думки блукають в черепній коробці Дональда Трампа. Але…
Якщо провести такий експеримент – взяти людину 20 листопада, відразу після того, як вона отримала інформацію про «план Трампа» й ультиматум, і перенести її в день сьогоднішній, 28.11 – то вона, ця людина, побачить, що не відбулося нічого особливого. Війна триває, десь наступають російські війська, десь контратакують українські, десь тривають якісь переговори й обговорення можливості зупинки війни. Загалом же у світі не змінилося ні-чо-го. Так, десь на Заході придумали новий план чи модернізували старий, його вже навіть передали в Москву – і…
І все. Реальний світ залишився таким, яким був 20-го числа. А за цей тиждень хтось із нас міг померти, бо не витримав цієї чергової серії божевільного ситкому «Трамп, Путін і війна». І, найімовірніше, хтось таки помер – просто про це не пишуть у ЗМІ та соцмережах. Розумієте, у чому трагедія ситуації, коли на сцені не відбувається жодного дійства – у залі в цей час помирають налякані люди. І помиратимуть надалі.
Ні, це не заклик «не дивитися вгору». Це прохання – не сприймати те, що говориться у відкритий інформаційний простір, особливо, те, що говориться і російськими військовими злочинцями, і американськими корисними ідіотами, як істину в останній інстанції. Приклад з «ультиматумом 27 листопада» чудово ілюструє нікчемність усіх чи майже всіх цих заяв. Хоча – можна було б почати ще з передвиборчої заяви Трампа про те, що «я закінчу війну за 24 години».
І Трампу, і тим паче Путіну – наплювати на українців. Це настільки очевидно, що не хочеться навіть повторюватися. І зберегти нас можемо лише ми самі. Дослухаючись до сигналів повітряної тривоги. Ходячи в укриття. І не звертаючи уваги на белькотання некомпетентних псевдополітиків, які давно вже не несуть жодної відповідальності за свої слова. Якими б грізними й ультимативними вони не видавалися на перший погляд.
Ми використовуємо