Дещо про львівський патріотизм та сепаратизм

Львів завжди вирізнявся як другий, після Києва, центр, де можна було відстоювати українські національні інтереси. У Львові в період до Першої світової війни зароджується література, театр, політична думка, які стали згодом дуже важливими для всієї України. У співпраці західноукраїнських та наддніпрянських літераторів, політиків, інтелектуалів поступово витворилась і окріпла спільна ідея про єдину, соборну, незалежну Україну.

Власне, я бачу заслугу тих кількох людей, в першу чергу Франка, Куліша, Лисенка, Павлика та інших, в тому, що Галичина не пішла шляхом еволюції до створення окремої слов'янської нації та окремого державного утворення. Спільна боротьба Західної України та Наддніпрянщини за незалежність у 1917-22 роках посилює контакти та взаємодію між Західною та Східною Україною. І Львів завжди був центром такого руху.

Для мене Львів - це столиця Західної України, яка створила багато теоретичних та практичних речей. Це був центр формування націоналістичної ідеології, бойової організації, духу боротьби. В часи комуністичної диктатури Львів виступає як осередок формування і підготовки загальнонаціональної боротьби за незалежність. Тобто, Львів - це П'ємонт української національної визвольної боротьби. До 1991 року фактично Львів виконував роль столиці України. З 1992 року, коли в Києві Верховна Рада України приступила до формування законодавства, основ реформ нової держави та процесу приватизації, державотворча роль поступово перейшла до Києва.

Зараз Львів - це великий інтелектуальний центр загальнонаціонального масштабу. Тут зосереджені вищі навчальні заклади з давніми академічними традиціями, які готують більш патріотичних фахівців, аніж на Східній Україні. В цьому відношенні Львів, звичайно, заслуговує всілякої подяки.

Якщо говорити на загал, то такі міста як Львів, Чернівці, Ужгород чітко окреслюють різницю в архітектурі, містобудуванні, організації транспортного сполучення, перевезення та міського господарства. Кожна людина бачить наочно цю різницю між містами Західної та Східної України. Львів, перш за все, демонструє дефіцитну в Україні україномовну міську культуру.

Друга відмінність - це театральне та культурне життя. Постановки відбуваються  українською мовою. Це послідовна культурна політика, на відміну, наприклад, від Києва, де також ставляться п'єси, постановки, шоу українською мовою, але відбувається це епізодично. У Львові українство сприймається як натуральний стан культурного життя.

І, врешті, третій, дуже важливий чинник, - це релігійне життя, яке у Львові є помітним чинником духовного життя міста. На Східній Україні цього немає. Тут люди ходять до церкви кілька разів на рік, як правило - ритуально. На Сході також є суттєва проблема українізації церкви. Львів є важливим культурним та науковим центром України. І цю роль місто ще відіграватиме довго.

Тепер хочу висловитися щодо так званого сепаратизму Галичини та ролі тут Львова. Я гадаю, що немає жодних підстав навіть думати про сепаратизм Львова та регіону. Західна та Східна Україна впродовж спільної боротьби за незалежність разом витримали випробування на міцність. Тому коли я зараз чую з боку російських шовіністів заяви на кшталт того, що «нехай Галичина собі відокремлюється, а Східна Україна відійде до Росії, тому давайте Галичину відкинемо», або з боку так званих галицьких «спеціалістів», також, до речі, московського походження, які кричать «раз ви, на Сході, такі є, то ми відокремимося, а ви живіть собі як хочете», то сприймаю це як несерйозні речі! Хотів би зазначити, що, на щастя, ми знаходимось у демократичній державі і сьогодні за гасла такого навіть ґатунку не сядеш у тюрму, як це було в часи Радянського Союзу. Заклики до сепарації чи автономізму Галичини і Львова як центру Західної України - це виключно екзотичні висловлювання, які не мають нічого спільного із реальністю.

Наприклад, В'ячеслав Чорновіл виступав за федеративний устрій України, але я з ним був абсолютно незгідний, тому що аналогії з Німеччиною, які він наводив, чи  зі Сполученими Штатами Америки, - нелогічні. У нас немає етнічних основ для формування федеративного устрою України. А в Німеччині такі етнічні основи були, оскільки кожна федеральна земля до об'єднання Німеччини Бісмарком мала доволі тривалі державні традиції існування. І саме це призвело до витворення Федеративної Німеччини сьогодні.

В Україні області чи землі не мали в своїй історії окремішніх державних традицій. У нас від Закарпаття до самого Дону формувалася єдина нація. Незважаючи на це, в Україні та й поза її межами є політичні спекулянти, які використовують різні аналогії, скажімо, ставлячи у приклад Югославію. Також неадекватно проводити аналогії на рівні Англія - Шотландія і Україна - Галичина. У нас в 11-12 століттях на території між річками Латориця, що на Закарпатті, та Дон, що на Сході, також могли сформуватися три чи чотири слов'янських народи та три чи чотири держави, як це було на Британських островах. Але тут етногенез пішов таким шляхом, що не сформувалися ці групи племен в окремі слов'янські народи і держави. Це ще один доказ відсутності будь-яких підстав для відрубності чи автономізму Галичини щодо решти України.

Я розумію, звідки ростуть ноги у пропагандистів так званого «галицького сепаратизму». В Європі сьогодні ми бачимо, як поширюється певний рух сепаратизму на основі психологічного протесту проти уніфікації, глобалізації. Це відбувається у Франції, Іспанії, Італії, навіть Великобританії, не кажучи вже про Бельгію. Але в Україні проходить зовсім інші процеси.

Вся відмінність української ситуації від європейської полягає в тому, що у нас етногенез був іншим. Впродовж історії нашого народу та нашої державності вся боротьба завжди велась за володіння Києвом, як центром великокняжого престолу. І це формувало києвоцентричне мислення тодішньої правлячої еліти Русі. Київ, а не інше місто, для них був «пупом землі».

Довідка ZAXID.NET

Левко Лук'яненко - український дисидент часів СРСР, народний депутат України чотирьох скликань, Герой України.

Народився 24 серпня 1928 року на Чернігівщині.

У 1961 році за антирадянську діяльність засуджений до розстрілу, який замінили на 15 років таборів. У 1976 році повторно засуджений на 10 років таборів та 5 років заслання. Відсидів в радянських тюрмах 26 років.

Є автором Акту проголошення незалежності України, прийнятого 24 серпня 1991 року.