Диявольська спокуса
IQ

Диявольська спокуса

Вона таки існує?

Іван Лучук, 27 листопада 201721101

Спокуса чигає на людину сливе на кожному кроці, принаймні на кожній милі. Спокуси вигулькують у найнесподіваніших місцях і ситуаціях. Спокуси суть ріжні й розмаїті. Спектр піддавання спокусі (себто бажанню мати, робити, отримувати щось приємне, привабливе, принадне, вигідне, корисне тощо) вельми широкий. Спокушатися можна і якимись ласими наїдками, і різноманітними напоями (не мусово алкогольними, із вмістом етилового спирту). Можна спокушатися грошима, ширше – багатством, збагаченням, фінансовою ненаситністю. Можна спокушатися славою, посадою, званням, чином, владою… Так можна продовжувати до плюс безконечності.

У першу чергу спокуса у моєму розумінні асоціюється із чимось приємним, потім нейтральним, а вже тоді паскудним. Адже здатність схилятися до чогось, піддаватися бажанню щось мати чи здійснити – із благими намірами благою здатністю і є. Але ж спокушатися можна і до зла. Мабуть, спокуса вчиняти якісь неправильні речі, навіть злодіяння – таки превалює у ґлобальному масштабі. Себто у тотальній більшості випадків спокуса – це заманювання до зла, либонь. Можливо, що так.

Роздумуючи про це, я зловив себе на гадці, що спокуса зазвичай є диявольською. Підштовхнула мене до цього пісня Sympathy for the Devil у виконанні рок-гурту (вокально-інструментального ансамблю, як казали за часів моєї юності) Rolling Stones. Себто пісня стала імпульсом, щоб розглядати спокусу у диявольському ключі, без жодної симпатії до самого дідька. Поезія присутня сливе у всьому, і тут без неї не обійшлося. Сам текст пісні Sympathy for the Devil можемо трактувати як поезію, а можемо і просто як текст до пісні, менше з тим. Створення пісні надихнули «сатанинські» вірші Шарля Бодлера. Сам Мік Джаґґер в одкровенні журналові Rolling Stone (тут мимохіть виникає щось на зразок «лугосадівської тавтології», навмисної стилістичної фігури) зізнався: «Я думаю, що це була стара ідея Бодлера, але, напевно, я помиляюсь. Інколи, коли я дивлюсь на твори Бодлера, я не можу знайти там цього. Але ідею я взяв із французької літератури. Я просто взяв кілька рядків і продовжив їх. Пісня була написана у стилі Боба Ділана». А Боб Ділан, напевно, невипадково вискочив тут, як чортик зі скриньки. Бо вручення літературного Нобеля співакові спокушає бачити в цьому прояви дій арідника (біса, чорта, сатани, гаспида, врага, його й по-іншому ще можна назвати). Хоча це питання амбівалентне.

Коли зазирнути в найглибші глибини (от і одна з можливих ілюстрацій тієї «лугосадівської тавтології», про яку колись поясню окремо) історії людства (не зрікаючись дарвінізму, але таки залишаючись у фарватері християнської традиції), то й там одразу стикаємося з диявольською спокусою. Сатана спокусив (у вигляді змія) Адама і Єву, а їх через те вигнали з Едемського саду. Це було «яблуко спокуси», яке ми в молодості називали «яблуком розпусти». І потім вже понеслося-поїхало, спокуси рясно супроводжують цілу історію людства.

Спливають одразу із комірок пам’яті спокуси святого Антонія. І все тому, що кілька днів тому був Міжнародний день синів, тому мені це і пригадалося. Так от, якось недавно мій старший син Зенон, восьмикласник, десь посіяв у хаті ключі. А молодший син Лук’ян, третьокласник, знаючи ще з садочка чи вже зі школи, чи від когось із наших знайомих, радше, звернувся з а ля молитвою до святого Антонія й сливе одразу знайшов ті ключі у щілині-западині фотелю. Візуально виникають у калейдоскопі мистецької ерудиції-«єрундиції» картини «Спокуса святого Антонія» Ієроніма Босха та Сальвадора Далі. На вербальному, чи то пак поетичному рівні ж виникає збірка сонетів «Спокуси святого Антонія» Емми Андієвської, та й картина є в неї на цю тему (адже вона не лише поетка, а й малярка).

І в історії світової літератури є сила-силенна прикладів. Диявольська спокуса не проходить червоною ниткою крізь ціле полотно світової літератури, звичайно, проте вигулькує там подеколи й подекуди червоним пунктиром. Французький письменник Жан Казот (1719–1792) написав повість «Закоханий диявол» (Diable amoureux, 1772), у якій ця тема хитромудро закручена. Доволі лапідарно її можна сконденсувати таким чином.

Головним героєм «Закоханого диявола» є капітан гвардії неаполітанського короля Альвар. За сюжетом, точиться філософська суперечка про кабалу, але він у ній участі не бере, адже не дуже тямить у тому, тож воліє радше мовчати. Наукам він не вельми довіряє, вважаючи їх занадто куцими для людського пізнання, але вірить в існування вищої сфери, увійти до якої йому допомагає якийсь фламандець Соберано. Альвар скептик (бо ж і наукам не довіряє), тому спершу вважає за необхідне пересвідчитися, що Соберано має владу над духами. Переконавшись у здібностях і дієвості Соберано, Альвар бажає щонайшвидше залучитися до невидимого світу, тож вирушає до руїн Портічі. Зустрівшись із Вельзевулом, він долає свій страх, відкриваючи у собі якісь надзвичайні сили, аж до такої міри, що стає усвідомлювати свою владу над князем пітьми. Тоді відбуваються перетворення, миттєво виконуються різноманітні бажання. Альвар розпоряджається Вельзевулом, як йому тільки заманеться, не маючи страху перед ним. Диявол у повісті має дві іпостасі – чоловічу та жіночу (Бьондетто та Бьондетта). Нас наразі цікавить тільки його жіноча іпостась. І от проява! Бьондетта закохується в Альвара, хоча і зазнає від нього образ і грубощів, але не скаржиться на долю. Що більше Бьондетта прагне здобути кохання Альвара, то більше вона «людянішає». Її покірність пояснюється тим, що вона домагається від Альвара взаємності. Після певного часу та за певних обставин Бьондетта вичерпала свої чари, тож винесла присуд людині, та й усьому людському роду за те, що він втікає від істини. Але ж Бьондетта все ж таки диявол, дарма що закоханий, тож вимагає визнання за Вельзевулом (тобто за собою) перемоги. Вся та її смиренність мала б слугувати платнею за вчинені Альваром шаленства. За сюжетом, повернення у світ звичний і осяяний релігійним почуттям означав втечу від чарівника, втечу від великої спокуси назавжди залишитися під владою диявола. Диявол спокушав Альвара, але остаточно його не розбестив. Помилки та шаленства молодості – це диявольські гріхи та спокуси, яких не міг уникнути Альвар. Диявол прикинувся доброчесним, прекрасним, покірним, але все це було не справжнє, уявне. Герой повинен був пережити спокусу не по-справжньому, але з тією тільки метою, щоби розвінчати цю ілюзію. Тут і казочці кінець, саме цій, вставній. Йдемо далі.

З історії української літератури, яка безсумнівно є складовою літератури світової, пригадується одразу оповідання Олекси Стороженка «Закоханий чорт». Сюжет його відомий, багато хто його таки прочитав. Кмітливий запорожець Кирило зустрівся з чортом, виникає там відьма Одарка, чорт закохується тощо. Фантастична захоплива історія, написана соковитою мовою.

У цьому контексті варто згадати і трагедію «Фауст» Йоганна-Вольфґанґа Ґете. Доктор Фауст «повівся» на диявольські спокуси злого духа Мефістофеля. Це хрестоматійний сюжет. А от про «мельмотизм» чули хіба ну вже аж дуже зацікавлені.

Так от, ірландський письменник Чарльз Роберт Метьюрін (1782–1824) у 1820 році видав свій найславніший твір – роман «Мельмот Блукалець» (Melmoth the Wanderer). Це лебедина пісня, якщо можна так сказати, ґотичного (який став уже безумовно «романтичним») роману. Штудерно сплетений із цілої низки вставних новел, що уриваються на фатальних словах, роман розповідає про людину, котра продала душу дияволу за довголіття та багатство. Диявольська спокуса пролонґованим довголіттям (не безсмертям) і розкошами подіяла. Але реченець свого земного життя Мельмот може подовжити, лише віддавши пеклу замість себе душі якихось інших людей. Із плином часу Мельмот вже переситився життям, проте жахається усвідомлення своєї неминучої кончини. Світова скорбота («вельтшмерц», улюблене колись і часто культивоване мною слівце) Мельмота стала справедливою та неминучою карою за те, що він збився з істинного шляху, піддався диявольській спокусі.

Диявольської спокуси треба уникати, де б вона не вигулькувала. А хтось раціональніший може сказати – залежно яка та спокуса, чим вона вимірюється, а може, то і «варто гріха», за аж таке тощо. Тотальній більшості, глибоко надіюся, вдається уникнути тієї диявольської спокуси. Хоча спокушених, певно, є тьма-тьмуща.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук