До тих, хто зможе мене почути

Сталося… Київський Євромайдан упав. Україну знову відкинуто з її природнього еволюційного шляху. Вона знову входить у період політичної турбулентності, під час якого ціна мудрого рішення – як і ціна помилки – різко зростає.

Воістину, пророчі слова сказав Тарас Возняк: «Розвиднілося: попереду морок».

У вільній демократичній Україні Віктор Янукович ніколи вже не сяде поряд із Леонідом Кравчуком, Леонідом Кучмою та Віктором Ющенком у президентській ложі на футбольному матчі. Натомість рано чи пізно сяде за ґрати… Вибравши свою концепцію сили, він визначив і своє майбутнє.

Чомусь мені не виходить з голови думка: це ж треба батькові так занапастити життя своїх двох синів, гадаючи, що забезпечує їм славне і сите розкошування!

Проте значно більше тривожить мене думка, як не втратити те чудове молоде покоління, яке тільки-но народилося на Євромайдані.

Воно не знає тваринного страху й вигляду розверзнутого пекла, які паралізували уяву попередніх поколінь українців. Тому воно героїчно піде на барикади, бо саме в цьому і є його громадянський обовʼязок, нарешті ним усвідомлений.

І подолати нинішню владу цьому поколінню справді було би під силу, якби не одне «але». Путін запланував не лише уневажнити європейські надії України. Він уже засмакував визнану в усьому світі перемогу й піде на все, щоб цього разу Вкраїну зі своїх пазурів не випустити.

Адже сценарії «допомоги братньому українському народові» й «захисту російських громадян за кордоном» уже давно розроблені й навіть проведені через російський парламент. І викохано чимало молодих зомбі, яким руки сверблять «наказать хохлов».

Саме в тому й полягає одвічний ритуал російського 12-голового Змія, щоб оту найгарнішу українську молодь укотре взяти собі на обід.

Вчора я ще пропонував Євромайданові організовано відступити, оскільки це був би насправді не відступ, а маневр і передислокація сил. Сьогодні я не певен, що це вдасться: вступають у дію моральний обовʼязок захистити друзів і справедливі вимоги покарати винних.

Це логічне й законне завдання вимагає мудрого й консолідованого політичного проводу, пружної самоорганізації суспільства і духовної єдності народу. Всього цього в України досі не було, і наслідки цього розтлумачувати не треба. Але все це мусить сьогодні зʼявитись.

Окрему роль могли б відіграти також попередні Президенти України – Леонід Кравчук, Леонід Кучма та Віктор Ющенко. У президентській біографії кожного з них є окремі вчинки, які можуть бути записані золотими літерами в історії України, як-от мирне здобуття державної незалежності, незастосування сили в часи Помаранчевої революції, повернення народові історичної памʼяті.

Усіх трьох обʼєднує те, що вони не увʼязнювали своїх конкурентів і в мирний спосіб передали владу своїм наступникам. У цій традиції – політичний і моральний капітал усього народу. Прошу вас, Панове Президенти: зробіть усе можливе, щоб зупинити ескалацію насильства.

Проте в цій ситуації, що склалася, я не знаю кращого засобу порятунку, ніж загальнонаціональна молитва. Я в це вірю, хоч для більшості моїх читачів це звучатиме абсурдно. Але саме ставши до загальнонаціональної молитви Австрія в 1940-х роках уникнула радянської окупації.

Я усвідомлюю, що стати у Ланцюг молитви від Львова до Луганська багатьом людям буде значно важче, ніж стати у Ланцюг єдності з Європою від Києва до Шегині. Але благаю вас, первоєрархи і провідники християнських Церков, юдейські рабини, мусульманські мулли і кожен, хто в Бога вірує: бодай раз у століття відкиньте свої дрібничкові конфлікти й амбіції, визначте спільну дату й поставте народ до молитви!

Якщо цього не зробити зараз, то для чого тоді ми з вами будемо потім?