Донбас – колиска націоналізму

IQМаксим Віхров, 18 березня 2014548478
Донбас – колиска націоналізму

Активізація проросійських настроїв на Південному Сході країни спонукає писати про те, що саме там, у протистоянні з сепаратистами, гартується українська нація, шліфуються патріотичні почуття. Вочевидь, такі міркування не позбавлені сенсу. Але майже непоміченим залишається ще один аспект: народження російського націоналізму в Україні. І схоже, що його колискою стане Донбас.

«Контрреволюційні» настрої на Донбасі довго не переходили у практичну площину. Коли Київ вже палав, тут було тихо і нудно. Здавалося, що неприйняття Майдану місцевим населенням каналізується виключно у розмови на підвищених тонах і дрібні сутички з євроактивістами. Коли майданівці почали штурмувати облдержадміністрації, у деяких містах Донбасу з’явилися загони самооборони від заїжджих (за відсутністю місцевих) «екстремістів». Однак загострення силового протистояння у столиці і падіння режиму Януковича призвело до несподіваних наслідків. Ті, хто ще вчора охороняв ОДА, самі стали їх штурмувати, висуваючи політичні вимоги – цілком в дусі «екстремістів» з Майдану. Так антимайдан еволюціонував від «підтанцьовки» ПР і Януковича до сепаратистського руху.

Однак варто розуміти, що під сепаратизмом на Сході розуміють виключно приєднання до Російської Федерації, а не утворення самостійної держави. Про окремішність тут і не думають. Часто бажання приєднатися до РФ продиктоване ностальгією за СРСР і розчаруванням у незалежній Україні. Зрештою, хтось вірить у те, що входження до складу Росії принесе підвищення рівня життя. Однак певна частина бунтівників керується суто національними почуттями. Так, для одних східняків триколор над українською ОДА – це дуля новій владі або амулет, що приманює газпромівські гроші. Але для інших – це символ національного реваншу. Піднімаючи триколор над Донецькою ОДА, вони відчувають те саме, що відчував би Сашко Білий, піднімаючи жовто-блакитний стяг над захопленою Ростовською мерією.

Якщо подивитися на події в Донбасі під цим кутом, дещо стає на свої місця. Наприклад, стає зрозумілим, чому на чолі нібито антинаціоналістичного руху стали націоналісти. Приміром, лідер донецьких бунтівників Павло Губарєв свого часу був членом праворадикальної російської організації РНЕ (Русское национальное единство). Крім того, разом з керівником луганських сепаратистів Олександром Харітоновим він є членом ПСПУ. Хоч би що казала Наталія Вітренко, ПСПУ – типова націоналістична партія. Про це свідчить, наприклад, дослідження Марії Кармазіної, доктора політичних наук, співробітниці НАН України. Звісно, ані вітренківці, ані решта антимайданівців-сепаратистів націоналістами себе не називають (принаймні зараз). Слово «націоналіст» для них – лайка, так само, як і «фашист», «бандерівець» тощо. Однак самоназва – діло десяте.

Звичайно, більшість символів, що їх використовують російські націоналісти, не є питомо націоналістичними. Георгіївські стрічки, антифашистська фразеологія, чорно-жовто-білі прапори Російської імперії – все це легко наповнюється націоналістичним змістом. Приміром, пісня «Вставай, страна огромная…» для російського націоналіста може звучати, як для українського – «Лента за лентою». Георгіївська стрічка може бути таким самим маркером політичної позиції, як і червоно-чорний прапор. Зрештою, є у російських націоналістів і свій аналог Маршу УПА – так званий «Русский марш». Та й бандерівців можуть ненавидіти не лише ліберали чи комуністи, але й націоналісти (скажімо, польські). Зрештою, східноукраїнським російським націоналістам не треба нічого вигадувати, достатньо просто використовувати творчі здобутки «колег» з Росії. А там тобі – і патріотична історіософія Олександра Дугіна, і націонал-сталінізм Максима Калашнікова, і безліч інших концепцій на будь-який смак. По суті, російські націоналісти на Сході України почуваються так само, як почувалися б українські націоналісти десь на Кубані.

Про існування реального російського націоналістичного руху в Україні говорити наразі зарано. Але схоже, що його формування – лише питання часу. І, швидше за все, його колискою стане Донбас. По-перше, у цьому регіоні стабільно присутні сепаратистські настрої – приєднатися до Росії у Луганській та Донецькій областях хоче приблизно третина населення. По-друге, там мешкає значна кількість росіян (близько 40% населення цих областей). Звісно ж, йдеться не про кров, а про самоідентифікацію. По-третє, абсолютна більшість мешканців Донбасу вважають своєю рідною мовою російську (до 70-75%). Зрештою, не варто відкидати і конфесійний чинник: домінуюче тут московське православ’я є сприятливим середовищем для націоналістичних настроїв. Приміром, «Русские марши» у Луганську вже кілька років поспіль проходять за участі священників УПЦ МП і з їхнього благословення.

Крім того, на Донбасі практично відсутній націоналізм український. Майже десятирічне панування ПР перетворило політичний простір регіону на випалену пустелю. Ті, хто мав амбіції і ресурси, просто переходили до ПР, а решта поповнювала когорту політичних невдах. Винятком є хіба що КПУ, яка навіть має доступ до влади в Донбасі. Однак ця партія навряд чи колись стане «пресувати» російський націоналізм. Їх об’єднає (чи принаймні замирить) не лише спільний ворог в особі «бандерофашистів», але і певні ідеологічні точки дотику. Захист російської мови й «канонічного православ’я», протистояння українському націоналізму, спротив євроатлантичній інтеграції та інші пункти можуть призвести навіть до певних форм політичної співпраці. Звісно ж, коли російський націоналізм до реальної політики доросте. Враховуючи обставини, це не така вже й далека перспектива.

І отоді почнеться найцікавіше. Схоже, що невдовзі «Свобода» отримає собі достойного спаринг-партнера. Уявіть собі засідання Верховної Ради, на яких присутні аж дві Ірини Фаріон, двоє Юріїв Михальчишиних, двоє Олегів Тягнибоків, і ці комплекти – з протилежною ідеологічною полярністю. Таке сусідство піде на користь і першим, і другим – ніщо не мобілізує так, як видима присутність ворога. І зрозуміло, що для суспільства загалом ці «бої биків» стануть чинником дестабілізації й поляризації. Однак удіяти з цим ми нічого не зможемо. Виникнення російського націоналізму на Сході від перших днів незалежності було питанням часу. І весь цей час розвиток (та радикалізація!) українського націоналізму проходили на очах у тих, хто сьогодні становить базу для націоналізму російського. До того ж, Москва неодмінно скористається ситуацією і всіляко сприятиме розвитку російського націоналізму в Україні. Нічого особистого, just geopolitics.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук