«Допомогти Україні» чи «зрозуміти Росію»?
IQ

«Допомогти Україні» чи «зрозуміти Росію»?

Враження від американських дебатів про «українську кризу»

Олександр Зайцев, 25 грудня 2014 1569 3

У політичних і експертних колах США не вщухають дискусії про «українську кризу» і «нову холодну війну» з Росією. Дещо спрощуючи, можемо виокремити дві сторони дебатів: одна наполягає на твердій позиції щодо Росії й активній підтримці України, інша ж пропонує рахуватися з інтересами Москви і спільно з нею створити «новий європейський порядок безпеки, прийнятний для обох сторін». Ключові слова тут – «обох сторін». Йдеться про Захід і Росію.

А як же Україна? На жаль, за позірною турботою про загальне благо у багатьох американських аналітиків і політиків проглядається глибоко вкорінене переконання, що реально важать інтереси лише двох сторін – Заходу (насамперед США) і Росії; а всі країни, які перебувають між ними, є лише об’єктами геополітичної гри, чиїми інтересами можна пожертвувати заради міжнародної безпеки й стабільності.

Олександр Косвінцев на ZAXID.NET доволі влучно розкрив зміст сучасних дебатів про відносини у трикутнику Україна – Росія – Захід. Він доходить слушного висновку: дозволити Путіну «зберегти обличчя» після всього, що він накоїв, значить заохочувати його до дальших авантюр. Однак добра загалом стаття закінчується доволі утопічною ідеєю: автор підтримує Леоніда Кравчука, який «блиснув розумом» і запропонував повернутися до питання про виконання Будапештського меморандуму 1994 року. Повернутися, звісно, можна, от тільки покладати якісь надії на цей меморандум означало б дурити самих себе. Але про все по черзі.

«Новий курс» від експертів Брукінґса

Від політики сьогодні не втечеш, і перебуваючи від вересня на науковому стажуванні у Вашингтоні, я займаюся не так власним дослідницьким проектом, як відвідуванням різних семінарів, круглих столів і конференцій про «українську кризу». Двічі довелося виступати у панельних дискусіях в Інституті Брукінґс (Brookings Institution) – тому самому, експерти якого на шпальтах «Вашинґтон пост» нещодавно запропонували «розробити для Росії, України і Заходу план, від якого виграють усі сторони» ( його суть стисло викладено у статті Олександра Косвінцева). Вже «орієнтовний перелік питань для дискусії», яка відбулася 29 жовтня, викликав враження, що деякі американські колеги найбільше стурбовані не тим, як зупинити агресію Росії, а тим, як піти їй назустріч.

Ось деякі з цих запитань: «Чи має ЄС бути готовим обговорювати з Росією "новий європейський порядок"»? «Наскільки програма Східного партнерства мусить брати до уваги амбіції Путіна створити Євразійський митний союз?» І останнє запитання, яке «потішило» найбільше: «Чи слід надати Росії право фактичного вето щодо прийняття нових членів у ЄС?».

Звісно, моя позиція в дебатах зводилася до того, що лише тверда і солідарна позиція США, ЄС, НАТО й України може змусити путінську Росію рахуватися з міжнародним правом, а не «врахування легітимних інтересів Росії» на сході Європи. У тому ж дусі висловлювалися й інші учасники дебатів – економіст Андерс Аслунд, керівник Української служби «Голосу Америки» Адріан Кармазин, колишній посол США в Україні Стівен Пайфер та голова Групи Зелених у Європарламенті Ребека Гармс. Натомість Сем’юел Чарап, експерт Міжнародного інституту стратегічних досліджень, правив своєї: Захід має досягти нового порозуміння з Росією. «Новий курс», що його пропонує Чарап, передбачає «спільний компроміс»: Захід відмовляється від дальшого розширення ЄС і НАТО на схід, а Росія – від воєнного втручання у внутрішні справи своїх сусідів. Ці ж самі ідеї викладено у статті експертів Брукінґса у «Вашинґтон Пост», один з авторів якої, Джеремі Шапіро, є співавтором «Нового курсу» Чарапа. Фактично Україні, думка якої авторів «Нового курсу» власне й не цікавить, пропонується відмовитися від мрій про євроінтеграцію і покластися на обіцянку Росії поважати наш суверенітет і утримуватися від воєнної інтервенції. Дякуємо, якось ми вже покладалися на Будапештський меморандум.

Будапештський меморандум – «assurances without guarantees»

20-річчю неславної пам’яті Будапештського меморандуму було присвячено другу дискусію в Брукінґсі (8 грудня), в якій я брав участь. Цього разу мої візаві – посол Стівен Пайфер і колишній спеціальний радник держсекретаря США Роберт Айнгорн – зійшлися в оцінках: меморандум від самого початку не давав Україні реальних гарантій безпеки і сьогодні фактично не діє.

Нагадаю, що Будапештський меморандум, який в Україні, видаючи бажане за дійсність, називали «договором про гарантії безпеки», підписали президенти Росії, США, України та прем’єр-міністр Великої Британії 1994 року, після офіційного приєднання України як неядерної держави до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Ті, хто гадає, що ця угода надавала Україні якісь гарантії безпеки, просто ніколи її не читали. У кращому разі знали тільки назву цього документа, але навіть її розуміли неправильно через труднощі перекладу. В українській версії документ називається «Меморандум про гарантії безпеки», що можна перекласти англійською як «Memoradum on security guarantees», однак насправді англійська назва угоди – «Memoradum on security assurances». Як підтвердив у своєму виступі Стівен Пайфер, у дипломатичній практиці «guarantees» і «assurances» – це зовсім різні речі. В англійській мові єдиному українському слову «гарантія» відповідають аж чотири слова з близьким, але нетотожним змістом: «guarantee», «guaranty», «warranty» і «assurance». Останнє з цих слів означає радше «запевнення», аніж реальну «гарантію». Отже, наша помилка полягала в тому, що ми вірили, нібито нам дали «guarantees» (гарантії), тоді як насправді ми отримали лише «assurances» (запевнення). Мав рацію відомий український юрист Володимир Василенко, який ще 2009 року назвав Будапештський меморандум «запевненнями без гарантій» («assurances without guarantees»).

Справа не лише в назві. Кожен, хто уважно прочитає документ, переконається, що той не передбачає жодних реальних дій у разі, якщо одна зі сторін порушить обіцянку поважати суверенітет і територіальну цілісність України. Передбачено лише консультації, в яких Росія, як відомо, відмовилася брати участь, після чого США і Велика Британія висловили «глибоке обурення» і… вмили руки.

Отже, і колишній, і нинішній посли США в Україні мають повну рацію, коли стверджують: Будапештський меморандум не був угодою про надання гарантій безпеки; єдина країна, яка грубо його порушила, – це Росія, отже, всі претензії до неї. Як твердить посол Джефрі Пайєт, «усі сторони тоді чітко розуміли, що суть документа полягає у тому, що підписанти беруть на себе зобов’язання поважати суверенітет і територіальну цілісність України. Росія цілком очевидно порушила, розтоптала свої обіцянки за Будапештським меморандумом».

Вічні питання: хто винен і що робити?

Та чи справді всі сторони чітко розуміли суть угоди? Білл Клінтон і Джон Мейджор – напевно, а от Леонід Кучма, судячи з його недавніх заяв, просто не відав, що підписує. У вересні екс-президент поділився спогадами: «У 1994, коли я підписав Будапештську угоду, нам гарантували безпеку США, Великобританія, а потім ще й Китай. Мені здавалося, що ми вже будемо жити, як у Бога за пазухою. Нам і армія не потрібна». За словами Кучми, президент Франції Франсуа Міттеран попереджав його: «Не вірте їм. Вони вас обдурять». «І нас справді обдурили», – бідкався Кучма.

Ще різкіше висловлюються деякі оглядачі, не обтяжені статусом дипломата чи державного діяча. Політолог Ігор Майданюк пише:

«Наші "гаранти безпеки", зокрема США та Великобританія, зрадили свої союзницькі зобов’язання, поставивши весь світ на краю необхідності всезагального ядерного озброєння. Після анексії Криму абсолютно всі світові договори про безпеку, обіцяні США всім країнам, у тому числі Ізраїлю, Японії, Тайваню, та й зрештою усім членам НАТО, особливо державам Прибалтики, можна вважати паперовим сміттям. Сполучені Штати не будуть воювати за малі держави-союзниці проти сильного ворога. Бомбардувати слабку Югославію, Ірак, Лівію чи феодальний Афганістан, талібська армія якого їздить на ослах, – на такі спецоперації Вашингтон радо погодиться, особливо якщо в країні є нафтові ресурси. Однак ризикувати у серйозній війні з ядерним противником за примарного союзника далеко від американських берегів американські політико-бізнесові кола не вважають діловою пропозицією».

Цікаво ось що: коли я озвучив цю цитату у Брукінґсі, Роберт Айнґорн фактично погодився: так, якщо йдеться про нафтові ресурси, США готові застосовувати силу, навіть не маючи договору про гарантії безпеки, як це було, коли іракські війська вдерлися в Кувейт. Але Україна не має нафти…

Утім, на українські нарікання, що нас «обдурили» і «зрадили», є добра приказка: бачили очі, що купували. Підписуючи меморандум, українські достойники мали розуміти, що жодних реальних гарантій безпеки він не дає. Однак протягом наступних двадцяти років Україна так і не використала інших можливостей гарантувати свою безпеку: не здійснила необхідних економічних і військових реформ, не подбала про енергетичну безпеку, не доклала належних зусиль, щоб вступити в НАТО і Європейський Союз. Врешті-решт, адміністрація Януковича майже доконала оборонний потенціал України.

Сьогодні про Будапештський меморандум можна сказати: пацієнт радше мертвий, ніж живий, і «повернутися» до нього можна хіба що для того, щоб покласти квіти на його могилу. Авжеж, небіжчик мав добрі наміри (ті самі, якими вимощено дорогу до пекла). У 1994 році Будапештський меморандум видавався великою дипломатичною перемогою США: фактично без жодних реальних зобов’язань зі свого боку американці домоглися того, чого хотіли – ядерного роззброєння України. Однак через 20 років ця «перемога» обернулася для США і всього світу величезною проблемою: те, що Україна опинилася в «сірій зоні», не входячи не жодної системи колективної безпеки, перетворило її на зону конфлікту, від якого США не можуть залишатися осторонь. Для нас це теж урок: сподіватися на Захід треба, але покладатися можемо тільки на себе.

Утім, не все так зле. Незважаючи на заклики добродіїв Чарапа, Шапіро та їхніх однодумців «зрозуміти Росію», Сенат і Конгрес США ухвалили Акт підтримки свободи в Україні, підписав його і Президент. Днями Верховна Рада скасувала позаблоковий статус України. Заяви представників Росії про «недружній крок» України сприймають як поганий жарт: невже анексія Криму й інтервенція на Донбасі були «дружніми кроками»? У НАТО вже підтвердили, що Україна може бути членом організації, якщо вона цього попросить, виконає стандарти і буде дотримуватися необхідних принципів. Отже, все залежить від нашої рішучості йти обраним шляхом. Ситуація в Україні вкрай погана і небезпечна, але вона дає Україні шанс – можливо, останню нагоду для геополітичного й цивілізаційного вибору. Хочеться вірити, що цей вибір вже зроблено, і ні істеричні погрози російських «яструбів», ні заклинання шаманів «Русского мира», ні застереження західних «миротворців» на нього вже не вплинуть.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 3

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Гість 29 грудня 2014, 20:43

    Сам Зайцев у свій час переконував нас "зрозуміти Росію" і називати вулиці українських міст іменем Пушкіна. Тож навряд чи варто довіряти його оцінкам. Він сам був одним із тих, хто, в міру своїх сил, штовхав нас до сьогоднішньої ситуації

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Миколай Паращак 27 грудня 2014, 21:24

    "ЗАЯВИ ПРЕДСТАВНИКІВ РОСІЇ ПРО "НЕДРУЖНІЙ КРОК" УКРАЇНИ СПРИЙМАЮТЬ ЯК ПОГАНИЙ ЖАРТ" -- НАСПРАВДІ ДЛЯ РФ З ЇЇ ХУ.ЛОМ-ПРЕЗИДЕНТОМ ЦЕ ДУЖЕ Й ДУЖЕ ХУ.ОВИЙ ЖАРТ !!! ЧОГО ЦІ ЗАДОВБАНО-ЗОМБОВАНІ (НУ, ВОНИ Ж НЕ ВИННІ, ЩО ЗАЧАТІ В НЕТВЕРЕЗОМУ СТАНІ !) Й ЗАСЛУГОВУЮТЬ ...

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Lopik Kocur 26 грудня 2014, 17:57

    Так. Ганятися на F-16 за верблюдами по пустині це одно, а мати справу із озброєним противником це інше. США ніколи не піде на воєнний конфлікт з іншою стороною, якщо не буде впевнений в перемозі в повітрі. Активні дії в Європі в 43 почалися лише з повним завоюванням неба. До речі , по тій самій причині і Гітлєр відмовився від Британії в 1940му.
    На даний момент США є дуже слабким в воєнному плані - найслабкішим за своїх останніх 100 років , Європа - взагалі збіговище пацифістів без армії, путін якщо захоче ,захопить Європу за 2 тижні - і в Європі це розуміють. Нам треба розігрівати імперські амбіції Китаю - він єдиний хто не рахує людей на війні (крім росії), і який має повне моральне право на Далекий Схід (який в нього анексувала росія після чергової опіумної війни)

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук