Примари й реальність фашизму
IQ

Примари й реальність фашизму

У царині академічного фашизмознавства немає повної згоди, що вважати фашизмом, а що ні

Олександр Зайцев, 27 жовтня 2014 1205 4

За моєї пам’яті ще ніколи слово «фашизм» не лунало так часто, як впродовж останніх кількох місяців. А найчастіше доводиться його чути й читати у поєднанні з прикметником «український». Примарою фашизму почали лякати ще наприкінці минулого року, коли російські, провладні українські, а з російської подачі – й деякі світові ЗМІ намагалися представити події на Майдані як спробу фашистського путчу. Тоді це викликало реакцію провідних експертів з досліджень радикального націоналізму, які у колективному листі засвідчили безпідставність цих інсинуацій.

Ще більша й каламутніша хвиля «антифашизму» піднялася після падіння режиму Януковича, а особливо – з початком війни на Донбасі. Тепер заговорили про «київську фашистську хунту», про «звірства українських фашистів» тощо. Не залишалися в боргу й українські публіцисти, які твердили: фашизм справді піднімається, але не в Україні, а в Росії, і саме путінський режим є його новітнім втіленням. Якщо ж згадати, що найзавзятіші путінські пропагандисти «ничтоже сумняшеся» зараховують до табору фашистів і їхніх поплічників навіть США, стає зрозуміло, що поняття «фашизм» втрачає будь-який історичний і політологічний зміст, перетворюючись на універсальну лайку. Іншими словами, «фашизм» – це все, що дуже не подобається в політиці. А що неприязнь, як правило, буває взаємною, то дискусії часто зводяться до перегавкування: «Фашист!» – «Сам фашист!».

Нещодавно російський письменник Алєксандр Проханов у газеті «Известия» взявся пояснити, що таке фашизм – звісно ж, на українському прикладі:

«Фашизм – це релігія пітьми, чорне страшне божество, що затьмарює сонце. Фашизм – це театр мороку, вівтар з людських черепів, шибениця, оповита дзвіночками і різнокольоровими стрічками. (...) Чорна лімфа фашизму залила Україну. І ця лімфа може залити Європу, може залити весь світ. (...) У сорок п’ятому році ця страшна комаха, що повзла по світу, була розчавлена червоними витязями. Вона зникла, але її личинка причаїлася в туманних лабіринтах історії. Клоп відродився в смердючому диму майдану».

Що можна зрозуміти з цієї образної «дефініції» фашизму? Тільки те, що Проханов люто ненавидить сучасну Україну як головну перепону на шляху імперського відродження Росії. Цікаво, що самого Проханова вкупі з Алєксандром Дугіним деякі авторитетні західні дослідники вважають головними ідеологами сучасного російського фашизму. Єдине, що тішить, це коментарі в Інтернеті до статті. Наприклад, такий: «Проблема не в тому, що Проханов хворий, проблема в тому, що його публікують "Известия"».

Зводити фашизм лише до насильства й жорстокості на етнічному чи расовому ґрунті – значить невиправдано його примітивізувати й не розуміти справжньої загрози фашизму, яка полягає в його потенційній привабливості для мас, особливо в ситуаціях, що сприймаються як стан глибокої кризи, занепаду й деградації. «Фашизм» – це не лайка, а термін, яким позначають певний тип ідейно-політичних рухів. Щоправда, і в царині академічного фашизмознавства немає повної згоди, що вважати фашизмом, а що ні. Серед численних сучасних інтерпретацій фашизму все ж можна виділити чотири найавторитетніші.

1. Фашизм як різновид тоталітаризму. На думку ряду дослідників, фашизм являє собою правий варіант новочасного тоталітаризму, ідеологічного двійника комунізму (лівого тоталітаризму). Спільним для обох є прагнення встановити тотальний контроль однієї політичної сили над суспільством. Відмінності полягають у класовій базі й в ідеологічному дискурсі: лівий тоталітаризм виступає від імені робітничого класу, наголошує економічну й соціальну рівність та використовує фразеологію, успадковану від Просвітництва і Французької революції; правий тоталітаризм радикалізує середній клас і говорить мовою соціального дарвінізму й расизму, відкидаючи ідею рівності як неприродну і шкідливу. Фашизм – це тоталітаризм правих у відповідь на тоталітаризм лівих.

2. Фашизм як реакція проти модернізації. Згідно з цим підходом, фашизм – це консервативний або реакційний рух, «антимодерністська утопія», мета якої – зберегти та зміцнити, подеколи революційними засобами, традиційні вартості, що їх підважує модерне суспільство. Історик російського фашизму Стівен Шенфілд протиставляє фашизм як антимодерний рух комунізмові, який попри все своє варварство є, «принаймні у принципі й до певної міри, частиною модерного світу». На його думку, майбутнє в розумінні фашистів – «не більше ніж минуле, відроджене у новій формі». Виходячи з цих міркувань, історик пропонує таку дефініцію: «Фашизм – авторитарний популістський рух, який прагне зберегти й оновити домодерні патріархальні цінності в новому порядку, що базується на спільнотах нації, раси або віри».

3. Фашизм як альтернативний проект модернізації. На думку опонентів попереднього підходу, фашизм – це модернізаційний рух, який, особливо в Італії, сприяв прискоренню промислового розвитку, насадженню дисципліни, консолідації суспільства в обставинах класової нерівності та регіональних відмінностей. Американський дослідник Джеймс Ґреґор доводить, що фашизм як рух можна описати як «націоналізм розвитку», а як режим він був «розвоєвою» або «модернізаційною диктатурою», яка становила альтернативу комуністичній і ліберальній моделям. Ґреґор уважає, що фашистська Італія стала моделлю для економічного розвитку багатьох країн третього світу після 1945 р. і має більше спільного з комуністичними системами СРСР, Китаю та Куби, ніж із консервативними авторитарними режимами на зразок диктатури Франко в Іспанії чи уряду Віші у Франції. Сьогодні більшість дослідників схильна розглядати фашизм не як бунт проти модернізації, а як її альтернативний проект. Він відкидає лише деякі аспекти модерного суспільства – демократизацію, ідеї рівності, міжнародну інтеграцію – іншими словами, певну модель модерності, а саме раціоналістичну, прогресистську модель Просвітництва, й натомість розбудовує альтернативну, непросвітницьку модель.

4. «Новий консенсус». Наприкінці 1990-х рр. британський історик ідей Роджер Ґрифін оголосив, що у студіях з фашизму нарешті «виринає архіпелаг консенсусу», і незабаром сам став визнаним лідером школи «нового консенсусу». Він твердив, що в основу визначення фашизму (як і будь-якої ідеології) слід покласти його «міфічне ядро»; таким ядром у фашизмі є сплав ультранаціоналізму з прагненням оновлення та відродження (палінгенезу). Термін «палінгенез» Ґрифін визначає як «різновид міфу відродження, регенерації, у політичному контексті – втілення прагнення створити новий порядок, що заступив би період, який сприймають як добу деградації та занепаду». За Ґрифіном, фашизм – це «революційна форма ультранаціоналізму, що прагне мобілізувати всю «здорову» суспільну та політичну енергію для подолання стану, який сприймають як занепад, і для відродження національної або етнічної спільноти».

Схожу, але більш розгорнуту дефініцію запропонував американський історик Стенлі Пейн, що визначає фашизм як «форму спрямованого на національне відродження революційного ультранаціоналізму, який ґрунтується на віталістичній філософії, побудований на крайньому елітаризмі, мобілізації мас і Führerprinzip (принципі фюрерства, – О. З.), схвалює насильство як мету й засіб та схильний до культу війни та/або воєнних чеснот».

Я б додав до цього ще одну важливу деталь, яку часто ігнорують західні дослідники: «повноцінний» фашизм можливий лише у державних націях; національно-визвольні рухи можуть запозичувати фашистські ідеологеми й методи, проте мають істотно відмінну мету (здобуття власної держави, а не перебудову вже наявної держави на фашистських засадах). Узагальнюючи, фашизм можна визначити як форму революційного ультранаціоналізму, що розвивається в державних націях та проголошує своєю метою національне відродження шляхом мобілізації мас і реорганізації держави на засадах тоталітаризму, ієрархії, вождизму та мілітаризму.

Розходячись у питанні, чим є фашизм, дослідники згідні в тому, чим фашизм не є. Фашизм як рух несумісний із проголошенням та обстоюванням пріоритету особистих прав і свобод перед колективними (нації, раси, релігійної спільноти тощо). Фашизм як режим несумісний з ліберальною моделлю демократії, політичним плюралізмом, вільними виборами тощо. Тому, при всіх хибах нинішнього політичного режиму в Україні, немає жодних підстав приписувати йому фашистські риси.

Значно більше таких підстав дає сучасний російський політичний режим із притаманними йому гіпермаскулінним культом вождя, міфом відродження імперської величі, тотальним промиванням мізків, шельмуванням та переслідуванням опозиції, агресивною зовнішньою політикою. Однак, допоки в Росії ще зберігається легальна опозиція й формально демократичні процедури, говорити про справжній фашизм зарано. Радше маємо справу з фашизоїдними режимом і суспільством, які залежно від обставин можуть розвиватися в бік «повноцінного» фашизму, «звичайного» авторитаризму або демократизації. На шляху можливої фашизації путінський режим має сильного партнера-конкурента в особі неофашистських організацій Росії, які він мусить або поглинути, або знищити, щоб не бути поглинутим або знищеним самому.

В Україні немає повноцінного фашистського руху, не кажучи вже про фашистський режим. Це, однак, не означає, що фашизм загрожує нам тільки ззовні. Переконання в тому, що шлях до відродження нації лежить через її «очищення» від ворогів, не зупиняючись перед фізичним насильством – це вже симптом фашизоїдного мислення. Теперішня кампанія запихання політичних опонентів у смітники дуже нагадує методи італійських фашистів – ті, щоправда, використовували для «перевиховання» ще й проносні засоби. Можуть сказати: це, мовляв, дитячі забавки порівняно з тортурами і вбивствами, що їх скоюють терористи. Нагадаю, однак, що фашисти теж виправдовували свої насильства звірствами комуністів та інших опонентів, що починали вони з шельмування і побиття супротивників, а закінчили таборами смерті. Слушно написав про «народних люстраторів» Юрій Васильченко: «...Вони чомусь забули, що Майдан і отримав назву Революції Гідності, бо переміг негідників. Діяти методами негідників означає опускатися до їхнього рівня».

Поки що українським протофашистам не вдається подолати свою маргінальність. Проте війна, в яку втягнуто Україну, – не найкраще тло для розвитку демократії, радше вона створює додаткові шанси для фашизоїдних елементів. Якщо криза поглиблюватиметься, а наші (псевдо)ліберальні еліти й далі перейматимуться не втіленням демократичних ідеалів Майдану, а власними груповими інтересами, фашистські міфи національного відродження через «спасенне» насильство, видалення «прогнилих» і тоталітарне єднання «здорових» елементів нації можуть стати привабливими для частини суспільства. Отже, демократія має діяти на випередження.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 4

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Iv I 6 листопада 2014, 01:31

    Ще дуже важливо завжди в таких публікаціях нагадувати про італійський Фашизм та фашизм, як збірне поняття, термін, який використовується, хоча не зовсім виправдано до інших подібних режимів, які взорувалися та до певної межі брали приклад з італійського фашизму.

    Що цікаво, що італійський Фашизм навіть мав певний вплив на арабський баатизм - ідеологію диктатора Садама Хусейна.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Iv I 6 листопада 2014, 01:26

    Дана публікація вносить надію, що нарешті політологи зможуть певним чином систематизувати, класифікувати чи навіть взагалі , можна сказати, "навести порядок" у діагностиці різних тоталітарних чи авторитарних режимів, які за багатьма ознаками дуже подібні до режимів Мусоліні, Гітлера, Франко та інших режимів, які не зовсім виправдано прийнято називати фашистськими.

    Подібно, як в психіатрії значно простіше певні прояви психічного розладу у пацієнта описувати набором симптомів, чим конкретно класифікувати його розлад, так само простіше описувати певний фашистський ( чи, скажемо, гопо-бидло-фашистський ) режим сукупністю фашистських ознак цього режиму і одночасно порівнювати його з іншими авторитарними чи тоталітарними ідеологіями, практиками, державними режимами.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Гість 28 жовтня 2014, 12:47

    Триває війна між Московією та Україною
    Московія агресор
    Імперія реального
    фашизму в стані шовінізму
    що рядиться в тоги
    російського міра.
    Боротьба проти агресора
    Спротив Кремлю
    це не фашизм
    На політичному полі
    нема українських
    фашистських сил
    Для ремосковізації
    годяться
    будь-які засоби
    Сенсей

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук