Що нам робити з Росією?
IQ

Що нам робити з Росією?

Рецепти Дмитра Донцова і не тільки

Олександр Зайцев, 7 липня 2014 3363 8

Події останніх кількох місяців підтвердили, що сьогодні, як і двадцять, і сто, і триста з гаком років тому, головною проблемою для України залишається Росія. І, як завжди, в українській політичній еліті немає єдності в питанні, як дати собі раду з цією проблемою. Одні не втрачають надії домовитися з Росією, інші пропонують відгородитися від неї стіною (і в переносному, і в прямому сенсі) та сподіваються на допомогу Заходу, а дехто навіть готовий ризикнути відкритим воєнним конфліктом.

Я ніколи не належав до шанувальників Дмитра Донцова, радше навпаки, проте деякі думки цього мислителя про Росію та її стосунки з Україною сьогодні виглядають не менш актуальними, ніж 1921 року, коли з’явилися друком його «Підстави нашої політики». За Донцовим, українсько-російський антагонізм був частиною одвічного протистояння двох культурних світів – західного (європейського) й азійського. Головні відмінності між Заходом і Росією він окреслив так:

«Велика роля одиниці і її свобідних угруповань, почуття особистої гідности, власних прав і обов’язків, активність у підтримуванні громадської організації – головні прикмети західної суспільности. Приголомшеність і пасивність одиниці, відсутність правової психіки, повний брак автономної моралі, заступленої тут наказами або палкою – головні риси суспільности російської. Звідси – selfgovernment в найширшім значенні на Заході, хаос або абсолютизм у Росії».

Усупереч надіям російських лібералів-західників на зближення Росії з Європою, Донцов вважав це абсолютно безнадійною справою. Ще вживаючи слово «демократія» у позитивному сенсі (до 1923 року), він твердив: європейські ідеали демократії та свободи особи ніколи не прищепляться в Росії, вони несумісні з її цивілізаційною сутністю. «Чому Росія засадничо ворожа Европі і чому вона її мусить поборювати?», – запитував Донцов і сам відповідав:

«Аморфна російська маса може бути ведена лише абсолютизмом, самодіяльна европейська суспільність – лише самоакцією. Для того Росія мусить, з одної сторони, боронитися перед европейською засадою і не допустити европейських бацил до себе, бо, защеплені в Росії, вони можуть привести лише до дебошу і до розкладу державного механізму. З другої сторони, вона мусить стреміти знищити цю Европу, знищити її ідеї скрізь, де сягають її впливи, бо ці ідеї є одинокою охороною проти всякого, а в тім числі і проти московського абсолютизму, що стремить до панування над континентом».

Ці думки збігаються з оцінками деяких сучасних російських інтелектуалів. Ось що пише московський письменник (що цікаво, уродженець Донецька) Вадим Кірпічов, автор книжки «Путін проти ліберального болота. Як зберегти Росію» (2014):

«У нинішніх етнічних межах і державному їх оформленні демократія в Росії неможлива. Ні зараз, ні в будь-якому майбутньому. (…) Або Росія, або демократія. Або Малюта, або смута. Або Цезар, або російський бунт. Третього не дано. Тому в кожному циклі Росія і змушена шукати порятунку в імперському проекті. (…)

Комусь здається, що рано чи пізно Росія стане Заходом. Цього не дочекатися ніколи. (…) Завдання Росії зовсім не в тому, щоб стати Заходом (це в принципі неможливо), а в тому, щоб, імітуючи Захід, протистояти йому своєю особливою євразійською цивілізацією. Шлях Росії – вдосконалювати імперську форму влади, жити особливою цивілізацією в гармонії зі своєю ні на кого не схожою і схожою на всіх відразу долею».

Хтось може сказати: ну й на здоров’я! Нехай собі Росія відгороджується від Заходу і плекає «особливу євразійську цивілізацію», а нам своє робити! Проблема, однак, у тому, що ідеологи «особливого шляху» Росії неодмінно хочуть потягнути за собою на цей шлях якщо не всю, то принаймні частину України. Адепти різних ґатунків євразійства і «Русского мира», від Дугіна до Кірпічова, переконані, що для цивілізаційної і геополітичної перемоги Росії над Заходом Україну потрібно зруйнувати. Той-таки Кірпічов закликає Кремль скористатися українською кризою, щоб відірвати «антифашистську Новоросію» від «бандерівсько-фашистської» України. Однак цей письменник-фантаст хоча б надає перевагу «мирному» розподілу через федералізацію, тоді як Олександр Дугін прямо закликає до негайної війни проти України, поки ще «стартові умови» сприятливі для Росії.

Однак повернімося до Донцова. Він твердив, що сутність Росії була, є і буде незмінною, незважаючи на зміну політичних режимів і соціально-економічних систем. Навіть у комунізмі він вбачав не так інтернаціональний рух задля повалення капіталізму, як суто російське явище, органічний продукт традиційної російської культури й останню (на той час) фазу споконвічної боротьби Росії проти Заходу. Більшовизм став лише новою формою давнього російського месіанства, вираженого в ідеї «третього Риму»: «Одні марили про “Москву – третій Рим”, другі – про Москву – столицю Третього Інтернаціоналу. В деталях своїх думок різнилися поміж собою ідеолоґи російського месіянства, але всі міцно та непохитно вірили, що російський народ (…) поведе за собою (…) всі інші народи назустріч, хоч і незнаній, але великій будучині (…)».

Цікаво, що думки Донцова про закоріненість більшовизму в традиційній російській духовності, зокрема в месіанстві, дивовижно збігаються з ідеями Миколи Бердяєва, включно з використанням паралелі «Третій Рим – Третій Інтернаціонал». Однак, попри збіжність діагнозів Донцова і Бердяєва, два мислителі доходили зовсім різних висновків: перший писав про вічну й неуникну боротьбу самодержавної, комуністичної чи будь-якої іншої Росії з Заходом, тоді як другий все-таки вірив у можливість позитивного синтезу російської духовності з європейською.

Посткомуністична Росія на деякий час втратила ідеологію всесвітнього месіанства. Згодом її почали відроджувати у звуженій формі, в ідеї «Русского мира». Але останнім часом російський месіанізм, цього разу вдягнений у «антифашистські» шати, знову набуває всесвітніх амбіцій. «Сьогодні риторика боротьби з фашизмом дедалі виразніше зливається з традиційною месіанською риторикою. Росія, здається, нарешті, знайшла, в чому саме полягає її месіанське призначення», – пише Борис Бахтєєв. «Боротьба з фашизмом відразу повертає нам сенс існування», – радіє Вадим Кірпічов. Росіяни лаштуються до хрестового погоду проти всесвітнього «фашизму», натхненником і спонсором якого їм ввижаються США, а авангардом – «бандерівська» Україна.

Як бачимо, деякі спостереження і прогнози Донцова щодо Росії справджуються й донині. Які ж рецепти для України виводив мислитель зі свого аналізу? З цивілізаційної несумісності Заходу і Росії, з невиліковного агресивного месіанства останньої та з геополітичного положення України на грані двох світів, на думку Донцова, випливає важливий висновок: «лучність з Европою, при всяких обставинах, за всяку ціну, – категоричний імператив нашої зовнішньої політики». Інший категоричний імператив – це боротьба з Росією. Донцов заходив так далеко, що проголошував цю боротьбу колективним ідеалом українського народу. Цей ідеал «диктується нам нашими історичними традиціями, нашим геоґрафічним положенням і спеціальною історичною роллю, котру судилося нам грати». Географічне розташування України «зробило з неї театр невгаваючої боротьби політичної та культурної двох світів: візантійсько-татарсько-московського і римсько-европейського». «Від цього останнього відпала вона політично (…), культурно – ніколи».

Чи мав рацію Донцов? Почасти мав. Сьогодні його ідеї «лучности з Европою», «окциденталізації» (вестернізації), не лише політичної, а й духовної сепарації від Росії співзвучні прагненням більшості українців, дарма що сам автор «Підстав нашої політики» згодом збочив на манівці орієнтації не на демократичну, а на фашистську Європу.

Головна хиба міркувань Донцова у тому, що він бачив історичну місію України в боротьбі винятково проти Росії. Він навіть не припускав думки про можливість європейської і української боротьби за Росію, за її демократичну перебудову, проти тих сил, які «особливим шляхом» ведуть її в цивілізаційну безвихідь.

Чого найбільше бояться ці сили? Знову процитую Кірпічова: «Грамотне знищення Росії треба проводити за допомогою лібералів. Саме проти ліберальної ідеології РФ найменше захищена. На тлі ліберального, демократичного Заходу авторитарна капіталістична Росія виглядає архаїчно, історично приречено».

Те, в чому завзятий борець з лібералізмом бачить знищення Росії, насправді було б порятунком і для неї, і для України. Нас не врятує від Росії ні стіна на кордоні, ні примарні санкції Заходу, ні, тим паче, війна. Всупереч одностайній думці Донцова і Кірпічова, ані Росія, ані жодна інша країна не приречені на абсолютизм і відсутність демократії. Лише демократична революція/еволюція Росії та її приєднання до західного, ліберального (в широкому сенсі) проекту модернізації розв’яже кількасотлітню проблему українсько-російського співіснування. Перефразовуючи Кірпічова, грамотне знищення абсолютизму й імперіалізму в Росії треба проводити за допомогою російських лібералів і демократів. І якщо путінська Росія однозначно є нашим ворогом, то опозиційна, демократична Росія має стати нашим союзником.

Повторю те, що писав колись у статті «Фашизоїдна Росія». Якщо державна стратегія України щодо Росії – це стратегія відмежування і захисту (зокрема й через «лучність з Європою», до якої закликав Донцов), то стратегія громадянського суспільства має бути дещо іншою. Тут потрібне не відмежування, а навпаки – активна співпраця з тією частиною російського суспільства, яка чинить опір фашизації й агресивній політиці. Наше право і обов’язок – підтримати нечисленні поки що демократичні сили Росії в їхніх зусиллях повернути свою країну з «особливого» на нормальний шлях розвитку.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук