Двері до іншого Івано-Франківська
Суспільство

Двері до іншого Івано-Франківська

Як мешканка міста об’єднала навколо себе реставраторів, архітекторів, археологів і мешканців

Софія Трощук, 18 вересня 912 0

Вулиця Шевченка в Івано-Франківську по-особливому красива восени: пішохідна, близька до центру, дуже тиха. Тут повільно прогулюються франківчани різного віку, навіть у будень ніхто не спішить. Гріх поспішати вулицею Шевченка! Бо як йти нею від початку й до кінця, то можна з будинків та дверей прочитати ледь чи не всю історію міста.

Мармулядова пожежа

151 рік тому Івано-Франківськ називався Станіславовом, а вулиця Шевченка – Липовою. 1868-го там спалахнула історична пожежа. Легенда та часописи кажуть, що вдова Ханна Двойра Вермут готувала сливове варення. Мармуляда, що її в казані помішували двоє наймитів – Юзеф і Петро, мала стати особливою начинкою для булочок з пекарні пані Вермут. А випічкою, певне, полюбляли ласувати всі мешканці Липової! Але доля та південний вітер вирішили інакше: через сильні пориви жаринки з-під казана з мармулядою полетіли просто на стайню Ханниного сусіда. Ніхто не встиг і оком змигнути, як вогонь запалав на Липовій. А згодом пожежа добралася усього середмістя. Згоріли майже триста будинків, вигоріла ратуша, полум’я охопило вірменський костел.

То був ледь чи не перший раз, коли Станіславову довелося повністю змінювати своє обличчя. Але була й перевага: замість халуп, що зверху були покриті нафтою, постали красиві будинки.

Станіслав став Івано-Франківськом, зазнав і майже успішно пережив дві світові війни. І зараз, у XXI столітті для цього міста знову прийшов час змінювати «обличчя» – але на цей раз не так радикально і без вогню.

Легенду про мармулядову пожежу зі захопленням розповідає Марічка Козакевич. Таких історій про місто франківчанка знає сотні.

Вона ж і заснувала проект «Франківськ, який треба берегти». Саме Марічка цього разу змінює обличчя міста – і почала вона з дверей.

Відреставровані близнюки

Ми з Марічкою зустрічаємося біля з’єднаних будинків №22 і №24. Будівлі дуже схожі між собою. Входи ж прикрашають красиві дерев’яні двері. Масивні близнюки живуть тут із 1900 року (про це сповіщає напис на плитці), але такими гарними стали нещодавно. За ініціативи Марічки їх відреставрували. Вона просто ходила попри них щодня, вони їй подобалися, але були в дуже занедбаному стані.

«Тут живе найстаріший почесний мешканець Івано-Франківська. Йому вже майже під сто років. Ми вперше коли сюди прийшли взимку – він має таку звичку: виходив і годував голубів, гуляв», - розповідає Марічка Козакевич.

І двері, що ведуть до помешкання найстарішого почесного громадянина та десятка інших людей, вирішили реставрувати.

«Ми для того, щоби зібрати кошти, придумали таку акцію: запросили акторів із нашого драмтеатру. Вони перевдяглися у старовинний одяг. Ми їх перед дверима поставили, вони позували, показували різні ретро-сценки, і з того зробили такі собі листівки», - згадує Марія Козакевич. І вирішили цю сувенірну продукцію продавати.

Перша спроба вийшла не зовсім успішною: достатньо коштів назбирати не вдалося. Тоді спробували податися на міську програму співфінансування «Бюджет участі». Але й там не вистачило одного голосу до перемоги. Але незабаром дерев’яним близнюкам таки пощастило: міська рада вирішила відреставрувати фасад будівлі, тож захопили й двері.

Відтворення епохи

«Бачите ці красиві під’їзди? А якщо їх ще почистити, помити вікна, забрати павутиння, так, щоби ту всю плиточку з візерунками було видно. Щоби вікна блистіли, щоби двері всі були доглянуті, зовсім же інакше сприйняття! І коли ти бачиш цю красу, і водночас занедбаність – це контрастно, і воно вражає, шокує», - Марічка минає відреставровані двері і веде нас до під’їзду. Він справді у занедбаному стані, але насправді красивий: автентична плитка, ковані перила, високі стіни. Якщо привести до ладу - можна фільми знімати. Усе це для Марічки – Франківськ, Який Треба Берегти.

Такий проект вона разом із чоловіком реалізує вже три роки. Навколо себе подружжя Козакевичів об’єднало реставраторів, архітекторів, ковалів, істориків і навіть археологів. В один момент просто вирішили: почнуть відновлювати те, що занепадає.

«Ти, напевне, до якогось такого рівня свого розвитку доходиш, що ти сприймаєш все місто своїм домом, а не тільки свою власну квартиру. Ти не можеш просто байдуже на це все дивитись», - пояснює Марічка.

Вид із під'їзду на дворик, вулиця Шевченка

За три роки вони вже відновили 25 пар дверей в історичній частині міста. Кожен об’єкт намагалися «підігнати» під епоху, в якому він був створений: якщо десь низ дверей зіпсувала пожежа, то зроблять вогняний слід. Якщо на дереві ледь чи не сто шарів фарби – докопаються до першого й відреставрують у початковому відтінку.

«Ми почали з дверей, тому що ними всі користуються. Це не вікна в приватних квартирах або, наприклад, ліпнина на фасаді, до якої важко дістатися. Дверей всі ми торкаємося щодня, а перед нами їх щодня, роками відчиняли й зачиняли десятки людей», - додає авторка проекту.

Люди, яким не байдуже

На початку було важко, але проект уже почався і лише набирав обертів. Згодом до нього почали долучатися франківчани, пізніше – люди з інших міст і навіть з-за кордону. І кожен внесок був для авторів проекту важливим.

Бувало, що знайома бабуся дасть 200 гривень. З пенсії середньостатистичної пенсіонерки – це багато. Але вона буде знати, що в якихось оновлених дверях є її частка. Її слід. Тож тепер відновлюють місто гуртом: автори пишуть ґранти - один маленький виграли від організації GIZ, яка реставрувала архітектуру у Львові, ще до проекту долучаються приватні підприємці, меценати, мешканці будинків.

«Звернулася молода дівчина й каже: я хочу долучитися, профінансувати реставрацію дверей. Навіть не у своєму будинку!» - розповідає Марія Козакевич.

Усе це на добровільних засадах: грошей Марічка з реставрації не отримує. Але зупинятися на досягнутому не планує.

Марія Козакевич

«Мені дійсно хочеться змінити простір навколо себе. Тому що коли ти їдеш за кордон, і бачиш, що там воно набагато все в кращому стані, повертаєшся додому і тобі просто соромно перед своїми дітьми, що тут облазять будинки, падає ліпнина, страшні двері. Тоді ти хочеш кращого для своїх дітей і для себе», - каже Марічка.

На черзі - ще одні двері на вулиці Шевченка, №44. Тут – приміщення колишньої гімназії. На фасаді його оздоблюють скульптури химер-атлантів, що трохи посмутніли від часу. У цьому приміщенні навчався український дисидент Олекса Гірник та композитор Анатолій Кос-Анатольський.

Незабаром двері повернуть на місце. І тоді їх знову щодня, роками торкатимуться різні люди. І хтось із них точно стане для міста цікавою легендою – як Ханна Двойра Вермут і її мармуляда. Сподіваємося, на цей раз обійдеться без вогню.

Усі фото Софії Трощук

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук