Епоха постдемократії
IQ

Епоха постдемократії

Хрестовий похід проти нетолератності обертається зростанням обмежень

Григорій Швець, 25 липня 2017 1081 2

Увійшовши в часи постправди, ми також входимо у часи постдемократії. Принаймні, суб’єктом прийняття рішень перестає бути народна більшість. І проблема не лише в тому, що активні меншини навчилися лобіювати власні інтереси й нерідко «прогинають» під себе цілі суспільства. Справа в тому, що ерозії піддається сама більшість, розпадаючись на окремі спільноти. Від фразочки «права людини» вже тхне нафталіном, на часі – права окремих груп: жінок, чоловіків, геїв, людей з обмеженими можливостями тощо.

І хоч ця фрагментація відбувається під прекрасними слоганами різноманіття та толерантності, всередині цих спільнот часто бракує і першого, і другого. А на практиці їхня борня, замість ширших свобод, дає фрагментовану диктатуру. Україна, щоправда, хронічно відстає від світових трендів, але немає сумніву – коли ми їх наздоженемо, сховатися можна буде лише у власному затишному гетто.

Колись провісником кінця демократії вважали багатопартійність – мовляв, рано чи пізно політичних гравців стане настільки багато, що вони не зможуть між собою домовитись і артикулювати спільне рішення. Що ж, тепер достатньою підставою для політичного об’єднання є не лише політичні інтереси, але й культурні і навіть фізичні особливості: стать, сексуальна орієнтація, етнічність, расова належність тощо. Все це запаморочливе різноманіття колись вміщувалося під спільним знаменником національно-громадянської ідентичності. Цю концепцію колись атакував марксизм, наголошуючи на приматі класової боротьби. Пізніше за справу взялися так звані «культурні марксисти», для яких суспільство – це поле битви різних ідентичностей: жінки виборсуються з-під гегемонії чоловіків, етнічні меншини кидають виклик «білому пануванню», ЛГБТ-активісти виводять усі 70 гендерів з гетеросексуального рабства і т.д.

Коротше кажучи, тепер, щоб стати в опозицію до суспільства, можна не аналізувати своє місце у класовій структурі – достатньо подивитись у дзеркало. Бачиш у дзеркалі жінку – окей, рушай до жіночого руху, лідери якого пояснять, чим саме тебе пригнічують чоловіки. Ти належиш до етнічної меншини? Значить, тобі до нас, котрі борються проти «білого панування». Кожна жива людина одночасно має чимало ідентичностей, нехтуванням котрих доводиться розплачуватись за свою боротьбу. Втискаючи людину до тієї чи іншої спільноти, політика ідентичностей звужує простір її свободи, позаяк воюючі меншини нерідко практикують справжній трайбалізм. Приміром, акторка-феміністка Емма Уотсон пережила цілу кампанію цькування від феміністок, яким не сподобалася одна з її фотосесій – через трохи відверте вбрання дівчину оголосили зрадницею. «Фемінізм – це не палка для биття, там же йдеться про свободу», – розгублено коментувала подію Емма.

По суті, має місце ретрайбалізація соціуму: замість народу, джерелами влади стають десятки, сотні, а можливо і тисячі окремих груп, котрі культивують свою інакшість та окремішність. Приміром, у США деякі групи повстають навіть проти «культурної апропріації», тобто запозичень з іншої культури, котрі розглядаються як акт зазіхання на чужу ідентичність. Сповідуючи цю концепцію, ми не повинні радіти, коли американці чи, приміром, німці вдягають вишиванки – навпаки, слід обурюватись, що вони експлуатують нашу культуру і порушують колективні інтелектуальні права українців. Це перестає бути смішним, коли активісти добиваються прийняття законів, що криміналізують «культурну апропріацію». Таким чином, саме існування національно-громадянських спільнот стає недоречним пережитком минулого, а звичні основи співжиття постають механізмами пригнічення та експлуатації.

Разом з фрагментацією більшості, до поки-що-демократичних країн повертається і несвобода слова. Гендерна та феміністична цензура у сфері відеоігр вже стала притчею во язицех – аби без зайвих проблем увійти на ринок, розробники мусять коригувати своїх персонажів, відповідно до вимог тих чи інших організацій. Політкоректність, надмірність якої часто ставала приводом для кепкування, відходить у минуле – на зміну їй іде загальна уніфікація культури, стандарти якої задають поборники «прав меншин». Все це до болю нагадує радянські часи, коли художні ради підганяли твори під вимоги соцреалізму та політичного моменту. Тільки тепер митців картають за «нестачу різноманітності» у їхніх творах. Так хрестовий похід проти нетолератності та пригнічення обертається не приростом свободи, а зростанням обмежень.

У США на визрівання подібних процесів суспільство відреагувало обранням Дональда Трампа – найбільш неполіткоректного кандидата з усіх наявних. Великою мірою це був афективний вибір, продиктований відчуттям абсурдності політики ідентичності, котрій потурала попередня адміністрація. Однак шукати виходу в агресивному контрпопулізмі – це не більше, ніж тролінг ненависного опонента. Реального виходу наразі не знаходять ні політики, ні дослідники: можливо, фрагментація громадянських спільнот насправді є природнім історичним процесом, а не хибами окремих суспільств. Але в такому разі з масовою демократією буде покінчено, і правила співжиття будуть встановлюватись ситуативними консенсусами окремих спільнот. І знаходити спокій ми будемо виключно за стінами власних гетто, де діють зрозумілі та прийнятні правила і, можливо, функціонує якась подоба народовладдя.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук