Галичина сьогодні

IQТарас Возняк, 13 квітня 2014550311
Галичина сьогодні

Коли заходить мова про Галичину, українцям, полякам та євреям, як правило, на пам'ять приходить старий австрійський міт Галичини – Марія Терезія, Франц-Йосиф, революція 1848 року, Belle Epoque Львова – побудова Університету, Політехніки, Опери, Вокзалу, костелу Єлизавети та ін. Щоправда, кожен з народів вносить у цей міт свою коректуру.

Поляки і справедливо, і дещо надмірно увиразнюють роль Кракова – Matecznika polskosci. Ну а Львів трактують як королівське місто – прив’язуючи до Казимира ІІІ.

Українці і справедливо, і в якості «відповіді» наголошують на «княжому місті Лева». Правда, досі плутаються в титулах галицьких правителів – одних і тих самих правителів титулують то князями, то королями. Поминаючи при цьому юних угорських королевичів, які сиділи на престолі ще в Галичі. Розібратися у всіх цих Королях Данилах, Левах, Коломанах, Казимирах посполитій людині важко.

Натомість євреї будують свою галицьку ідентичність радше на славних цадиках, цілому гроні блискучих різномовних письменниках – від ідиського Шолома Алейхема (םכילע־םולש, Шолом Рабинович,1859-1916 рр.) через німецькомовного Йозефа Рота (Moses Joseph Roth, 1894-1939 рр.) та польськомовного Бруно Шульца (Bruno Schulz, 1892-1942 рр.) до короля івриту Шмуеля Йосефа Аґнона ( שמואל יוסף עגנון‎‎, Шмуель Йосеф Галеві Чачкес, 1888-1970 рр.). Ну і, звісно, походження роду Зіґмунда Фройда (Sigmund Freud, 1856-1939 рр.) і навіть Карла Маркса (Karl Heinrich Marx, 1818-1883 рр.).

Тобто в якийсь момент старий «австрійський» міт Галичини розщеплюється на три окремі мітологічні наративи. Вони чітко укладаються у великі національні міти, настає століття націоналізмів.

Народи пробуджуються. І те пробудження часто плодоносить гекатомбами і національними трагедіями.

Ситуацію ускладнює ще й те, що на націоналізми накладаються великі соціальні утопії – соціалістична, комуністична, націонал-соціалістична.

Вихор цих утопій виносить у небуття цілі фрагменти галицького соціуму.

Нацизм практично вщент знищує специфічне галицьке єврейство. Залишаються буквально поодинокі люди – і з совєтського, і з польського боку кордону. Якщо до «совєтської Галичини» – чотирьох, а потім трьох совєтських областей (Львівської, Дрогобицької, Станіславівської, Тернопільської) і приїжджає якась кількість євреїв, то це цілком інші люди, з інших регіонів, а на загал це люди «совєтські».

Польсько-український етнічний конфлікт, а по-суті війна 1943-1945 рр. та «обмен населением» між СРСР та ПНР майже не залишають нічого від колись квітучого польського життя у східній частині «старої доброї» Галичини.

Габсбурзький міф розвіюється. Надовго – майже на весь «совєтський» період.

У совєтському обозі до Галичини приїжджає чимала кількість людей зовсім нових – росіян з центральної Росії, східних українців. На початку 1950-х років у Львові етнічну більшість становлять росіяни. І тільки на початку 1960-х у міста Галичини повертаються західні українці – люди повертаються зі сталінських таборів, заслання, виселення, переселення – форм депортацій було безліч. Міста виразно українізуються.

На кінець 1970-х років українська Галичина остаточно набирає свого сьогоднішнього вигляду. Навіть розпад СРСР не призвів до якоїсь масової зміни структури населення.

Однак все попередньо окреслене не відображає того, чим була українська частина Галичини і чим вона є досі. Очевидно, що йдеться про український наратив Галичини. Спеціально не пишу про території – вони не мають аж таких твердих кордонів, як наративи. Польський наратив покриває собою ті самі території. Єврейський – також. Отож у цьому тексті я говоритиму радше про український наратив.

Звісно, український наратив шукає своїх «основ» у віртуальній давнині – княжій, королівській, козацькій. Однак сучасний український галицький наратив починає формуватися з українським національним пробудженням – Маркіяном Шашкевичем, Іваном Франком.

З огляду на неможливість організувати українське культурне життя у підросійській Україні, в Російській імперії, Східна Галичина, яка була в межах Австро-Угорської імперії, витворила перший міт українського галицького П’ємонту, з якого розпочнеться українське національне відродження. І якоюсь мірою це стало правдою.

Однак кристалізується цей процес уже на початку ХХ сторіччя. В нього вплітаються міти українських визвольних змагань Західноукраїнської народної Республіки 1919-1923 рр., Українського січового стрілецтва, «Листопадового зриву» у Львові 1 листопада 1919 року. Потім в український галицький наратив – подобається комусь чи ні – міцно входить міт українського націоналізму і його боротьби за незалежність України. До синьо-жовтого національного прапора міцно додається революційний червоно-чорний. Звісно, мова йде про саме український галицький наратив, який творився у конфлікті з польським. Про польський наратив важко сказати, що він був галицьким чи мав виразну галицьку відмінність. Тоді як в Україні витворився саме галицький різновид українського наративу з дуже чіткими і жорсткими обрисами. Саме він і сформував сучасну Галичину, яка 23 роки вже є у незалежній Україні.

Зовнішні спостерігачі часто не бачать цієї галицької специфіки. Тоді як сучасна українська Галичина (ну, може, частково з близькими Волинню та Буковиною) в її зударі і з міжвоєнною Польщею та сталінським режимом в СРСР витворила своє чітке бачення України і Галичини як одного з наріжних каменів майбутньої незалежної України.

Почасти це чітке бачення межує з мітом. Однак значною мірою воно має під собою твердий, майже кам’яний ґрунт.

Свідомість і ментальність галицьких українців у ХХ сторіччі різко кристалізувалась. Відбулося не лише м’яке національне пробудження галицьких русинів, а саме кристалізація національної ідентичності. Напевно, цьому сприяла поразка українських визвольних змагань 1920-х років, яку спочатку галицькі українці сприйняли як національну трагедію, але потім трансформували у мобілізаційний ресурс. Якоюсь мірою український галицький наратив був дзеркальним відображенням такого ж польського міжвоєнного наративу. Галицькі українці значною мірою повторювали те, що робили поляки чи чехи – починаючи з інституцій, закінчуючи риторикою. Два міжвоєнні десятиріччя у Галичині тривало приховане і явне польсько-українське протистояння. Хоча було і співжиття, звісно – не можна всього так драматизувати.

Цей процес мобілізації галицьких українців і остаточного перетворення їх з галицьких русинів в українців завершився гіпермобілізацією під час націоналістичного і національно-визвольного рухів 1940-1950 рр. У цьому русі було багато помилок і навіть злочинів. Однак це не скасовує того факту, що саме він сформував крайнє жорстку, галицьку форму української ідентичності. Її не зломили навіть сталінські репресії – і це не метафора, а факт.

Так витворився другий міт українського галицького П’ємонту.

Так само сьогодні, вже у незалежній Україні саме галичани та волиняни були і є головним мобілізаційним ресурсом національної «реконкісти» і Помаранчевого майдану 2004 року, і Евромайдану 2013-2014 рр.

Без цього екскурсу в історію саме ХХ сторіччя у Галичині не можна зрозуміти того, чим є сучасна Галичина – і для України, і для самої себе. Хоча ще раз вважаю за потрібне наголосити: історія Галичини ХХ століття, як її бачать українці, може комусь подобатися чи ні – бо ж ми ведемо мову не про факти, а про наратив. Не про те йдеться. Так само, як не йдеться і про те, «хто був у всій цій історії правим, а хто ні». Мова йде про генезу українського галицького наративу, який на десятиліття запрограмував багато подій, що відбулися після того, як він постав. Без сумніву, сучасний галицький наратив детермінуватиме розвиток сучасної Галичини і навіть істотно впливатиме на розвиток України ще не одне десятиріччя. Знову ж – подобається це нам чи ні.

Здобуття незалежності застало дуже різноманітну Україну. У чомусь вона нагадувала міжвоєнну Польщу – можливо, тільки в Україні меншими є національні меншини. Натомість Польща майже не знала явища масового непольськомовного етнічно польського населення.

Галичина була одним із центрів, з якого йшли імпульси, які врешті розхитали і зруйнували СРСР. Звісно, не можна перебільшувати її значення. СРСР розвалився з огляду на більш істотні причини: економічну неспроможність, неконкурентоздатність тощо. Однак безпосередньо «розхитувало» СРСР всього лиш кілька регіонів – власне Москва (тепер це звучить дивно), країни Балтії (Литва, Латвія, Естонія), Галичина, Закавказзя. Більша частина України спала. В унісон з Галичиною і частково Волинню ситуацію розхитував Київ. Потім, звісно, епіцентр подій був у Києві – однак з помітною участю власне галичан.

Саме тоді постав становий хребет сучасної незалежної України, який полягав у союзі Києва та Галичини. При цьому, звісно не варто впадати у не надто виправдану галичиноманію. Інші регіони теж істотно долучалися до творення українськості незалежної України – бо ще довго вона була постсовєтським територіальним утворенням. Долучалися й інші регіони. Однак тандем Києва та Львова з року на рік міцнішав і ставав щораз очевиднішим.

Галичиною наприкінці 1980-х та на початку 1990-х рр. опанував масовий національно-демократичний ентузіазм. Тут варто наголосити саме на демократичній компоненті цих масових рухів. У Галичині ще до розпаду СРСР народ першим почав переобирати органи влади – обласні, міські, районні ради, виконавчі комітети різних рівнів. Потім демократично обрані обласні ради трьох галицьких областей – Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська – утворили щось на зразок регіонального парламенту Галицьку асамблею. Якоюсь мірою це повторювало створення Західноукраїнської народної республіки. До цього об’єднання були готові долучитися обласні ради інших, не галицьких західних областей. Це не на жарт перелякало і маріонетковий уряд у Києві, і центральну владу в СРСР.

Так уже напередодні здобуття незалежності Галичина створила третій міт українського галицького П’ємонту.

Однак після здобуття Україною незалежності центр політичного життя і прийняття рішень різко перемістився до Києва. Галичина почала перетворюватися на провінцію. В Україні за президентів Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми відбувався великий перерозподіл колишньої державної власності, творилися перші неймовірні статки. Галичина була дещо осторонь цього процесу. З огляду і на структуру її економіки, і на ментальні орієнтації. Так само не надто вона брала участь і у політичному житті країни – 6 млн населення у 48-мільйонній Україні все ж були меншістю. В результаті до 2000 року в Україні було збудовано олігархічну державу, якою правило кілька сімей на чолі з президентом Леонідом Кучмою.

Однак в Україні на той час почав утворюватися середній клас. І його головними базами були, знову ж, Галичина, Волинь, Буковина і Київ. Протистояння олігархів та середнього класу набуло вибухової форми у Помаранчевій революції 2004 року. Роль Галичини у цих подіях була дуже помітною. І не лише в Києві, але і «в тилу» – у Львові, Івано-Франківську та Тернополі – була база Помаранчевого майдану 2004 року.

Та Помаранчевий майдан закінчився, як закінчився – розчарування призвело до контрреволюції, яка на чотири роки відкинула Україну назад. Якоюсь мірою це нагадувало початок 1920-х рр., коли галичани відчули себе розбитими. На чотири роки наступила фрустрація, котра, як і в 1930-х, почала трансформуватися у жорсткий спротив режиму. Навесні-восени 2013 року у Львові чи не на кожному кроці організовувалися локальні напівтаємні товариства, точилися запеклі дискусії «що робити». У повітрі знову запахло спротивом. Очевидно, давався взнаки той самий галицький наратив.

Міфологічна природа цього наративу, окрім добрих плодів, породила й масу девіацій – як-от спроб відродити націоналістичні практики 1930-х років у сучасній Галичині. І місцями це дало відчутні електоральні здобутки демагогам, які стилізувалися під 1930-ті роки.

Однак плідним був сам дискурс спротиву.

І він вибухнув наприкінці листопада 2013 року, коли  президент Янукович відмовився підписувати Угоду про асоціацію України та ЄС.

Спочатку це був студентський протест, в якому брала участь значна кількість студентів з Галичини – хоча не домінуюча. Це був Євромайдан. Після того, як їх жорстко розігнали, піднялася значна частина країни – і почалося з Києва та Галичини з Волинню. Становий хребет незалежної України повстав проти режиму. Почався Майдан гідності, який переріс в Українську національну революцію 2014 року. І знову запліччям революції в її найважчі моменти стала Галичина.

Помаранчевий майдан 2004 року та Майдан 2014 року створили четвертий міт українського галицького П’ємонту – міцного запліччя української державності.

Чи всі ці міти є тільки мітами? Зовсім ні. Так, в них багато перебільшень, не все корелює з фактами, багато речей оцінкових і навіть емоційних. Інколи забагато галицького снобізму і ґлорифікації. Доходить навіть до демонізації галичан і галичанства – спритні політичні маніпулятори з Москви страхають ними мешканців південно-східної України. І часто це вдається – галичан представляють не лише «страшними», «проамериканськими», «проєвропейськими», але й неймовірно сильними, майже суперменами, «які прийдуть і щось неймовірне зроблять, а тому від них потрібно рятуватися». Саме такою була демагогічна риторика Путіна, коли він анексував Крим. Навіть у своїй тронній промові у Георгієвському залі в Кремлі з нагоди «включення» Криму в Російську Федерацію, він не міг не згадати галичан, звівши їх до «страшних бандерівців», яким він не віддасть Криму. Можливо, це і був апотеоз галицької величі – останньої миті «цар Всея Руси» врятував від них Крим.

Над цим історичним казусом чи гримасою можна іронізувати, однак, виявляється, попри всі свідомі маніпуляції Путіна, український галицький наратив виявився не кабінетною конструкцією, не домислами карликуватих галицьких снобів, а напрочуд ефективною зброєю, яка ефективно діє в живій історії.

Модерний український галицький наратив не зводиться до народництва ХІХ сторіччя, хоча з нього вийшов.

Модерний український галицький наратив не зводиться до націоналізму ХХ сторіччя, хоча він значною мірою долучився до його творення.

Модерний український галицький наратив сьогодні надзвичайно живий. Він знайшов нові демократичні і майже космополітичні форми. Так, досі є політичні спекулянти, які визискують старі і вже замшілі націоналістичні тренди. Однак найпривітнішою рисою сучасної Галичини є те, що в ній, як в горнилі, постає найновіша, якщо хочете – постмодерна українська галицька ідентичність.

Ми пишемо «українська галицька», бо вона справді є і українською, і галицькою. І у своєму «галичанстві» вона, звісно, відрізняється від інших регіонів. Там теж творяться свої цікаві ідентичності – як-от на Закарпатті чи Буковині.

Якоюсь мірою ці ідентичності конкурують одна з одною, якоюсь доповнюють. У цьому опусі ми звернули увагу на найзагальніші тренди. Їх можна розвивати, показувати не лише політичну чи суспільну складову – як у цьому тексті.

Дуже цікавою є культурна і духовна складова.

Галичина – конфесійно відрубний регіон України. Більшість вірян належить до Української греко-католицької церкви. Рівень релігійності галичан, і реальної, й обрядової, в рази вищий, ніж в інших регіонах України. Рівень духовної та релігійної відкритості до світу, зокрема релігійного, також значно вищий. Ця відкритість має і традиційну природу, й інституційні основи – як-от Український католицький університет у Львові.

Що стосується культурної складової, то безсумнівним стилістичним трендом останнього десятиріччя стало саме галичанство. У Львові, Івано-Франківську та Тернополі культивується все галицьке. Навіть Чернівці, які за казкових часів Габсбургів теж входили у Галичину, інколи мають галицькі сентименти – принаймні в стилістиці кнайп.

Однак, крім куртуазно-кав’ярняного галичанства з’явилася і більш серйозна тенденція. Полягає вона у реконструкції все тієї ж «казкової австрійської Галичини» (Галичину можна змінювати на Львів, Коломию, Дрогобич чи навіть Болехів).

Коли Галичину «випотрошили як рибу» вона не могла не задихатися. Спеціально вживаю цього брутального порівняння – те, що зробили з цим поліетнічним, полікультурним, полірелігійним краєм у жорсткому ХХ сторіччі, інакше назвати не можна. Галичину позбавили її сутності – всього її чару та оригінальності. Для краю, хай би що думали всілякі патріоти, це була жахлива травма. Через 70 років вона вже не так болить. Відійшли люди, які її пережили. Залишилися лише свідчення цього шоку у текстах Станіслава Лема (Stanisіaw Lem, 1921-2006 рр.) чи Збіґнєва Герберта (Zbigniew Herbert,  1924 -1998 рр.), Пауля Целана (Paul Celan, Paul Ancel, 1920-1970 рр.) чи Рози Аусляндер (Rose Auslаnder, Rosalie Beatrice Scherzer, 1901-1988 рр.). Але також Юрка Андруховича та Юрка Винничука.

І до теперішніх львів’ян, станіславівців та дрогобичан почало доходити, що в тих архітектонічних просторах, в яких вони вже народилися і прожили все своє життя, є певні пустоти, певні ніші, певні синкопи. Що когось поруч з ними немає. Контури цих «когось» поступово почали окреслюватися з огляду на замовчування, з огляду на просте незнання. У більш спокійні часи, коли вже давно минув біль від депортацій, репресій, гонінь, є більше часу і схильності взяти просто крейду та обвести на стіні чи підлозі контури цієї «замовчуваної фігури», яка завжди була біля нас.

Однак завершімо цей поетичний відступ – в українському галицькому суспільстві за часи незалежності народилася і розквітла проблема реконструкції всього без винятку культурного ландшафту Галичини – в її локальних іпостасях, звісно.

Так, повернути польську, німецьку, єврейську чи чеську людність неможливо. Але ж хтось має пильнувати за їхнім галицьким культурним спадком. Хто? Нікого, крім теперішніх львів’ян, тернополян і коломийців у теперішній Галичині немає. Тому й відповідь буде однозначною: передусім відповідальними за єврейський, польський, австрійський культурний спадок в Галичині є ми. Так, є малі національні спільноти і товариства. Але це їм не під силу. А з іншого боку – цей спадок потрібен саме теперішнім галичанам. Тому в Галичині останніми десятиріччями ми й спостерігаємо своєрідний процес усвідомлювання галицьким загалом своєї відповідальності не лише за українську Галичину, але й за єврейську та польську.

Звісно, так можуть поводитися тільки люди, які вже не бояться за своє, тобто люди вільні. І у цьому сенсі сучасна Галичина має величезний ресурс. Причому ресурс не лише ретроспективний – реконструйована Галичина рефлектує в новій галицькій культурі: знову варто згадати і Тараса Прохаська, і Юрка Андруховича, і Юрка Винничука, і Остапа Сливинського, але й гроно блискучих перекладачів, як-от Андрій Павлишин чи Юрко Прохасько, перелік може бути величезний. Всі вони творять новітню культуру Галичини в контексті її реконструкції. Тай ми у Незалежному культурологічному журналі «Ї» ось уже чверть століття цьому прислуговуємося.

По суті, після шульцівської «віхоли» вони відбудовують старий галицький дім.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 11

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук