Геополітичні коди України
IQ

Геополітичні коди України

Зволікати не можна визначити

Юрій Мацієвський, 14 вересня 2014 4680 3

Хто є нашим стратегічним союзником, а хто ворогом? Відповіді на ці питання визначають геополітичні коди країни, а ті – засади зовнішньої та безпекової політики держави.

Наша проблема  у тому, що Росія, яка всі роки незалежності вважалася нашим стратегічним партнером, по суті була стратегічним конкурентом. Більше того, ні 2005-го, ні 2014 року «нова» українська влада не спромоглася чітко визначити, ким для нас є Росія.

Друга частина цієї проблеми вимагає з’ясувати, хто є нашим стратегічним партнером. Поширена думка, що це Захід (ЄС та США) не є задовільною. ЄС і США мають різні інтереси в Україні і не весь ЄС має однакове ставлення до України.

Учасники дискусії, яка днями відбулася в Острозькій академії з нагоди святкування 500-річчя перемоги під Оршею, зійшлися у тому, що геополітичний інтерес України лежить не на Заході (ЄС), а в дузі, що тягнеться від Балтійського до Чорного моря.

Повернення до ідеї балто-чорноморського альянсу або тіснішої співпраці Литви, Польщі, України, потенційно Білорусі й Туреччини порушує питання переформулювання, а по суті визначення геополітичних кодів України. 

Поняття геополітичних кодів запропонував американський історик Джон Льюіс Геддіс (John Lewis Gaddis) у праці «Стратегія стримування» (1982, 2005). Відтоді це поняття набуло чіткішого вигляду. Геополітичні коди сьогодні – це сукупність оперативних зведень, які дають відповіді на п’ять питань: хто є нашим дійсним і потенційним союзником, хто є нашим дійсним і потенційним ворогом, як можемо зберегти і розширити коло союзників, як можемо обмежити коло дійсних та потенційних ворогів і як вмотивуємо свої дії всередині країни та назовні.

Геополітичні коди фіксують у документах, що визначають засади зовнішньої і безпекової політики держави. У нас це – воєнна доктрина (1993, 2004), стратегія національної безпеки, концепція зовнішньої політики, окремі законодавчі акти.

З приходом до влади Віктора Януковича Україна відмовилася від вступу до НАТО. Головним безпековим пріоритетом було визначено інтеграцію в ЄС, «при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також з іншими державами світу». Таке розмите формулювання залишає без відповіді засадничі питання національної безпеки.

Головна вада чинних до сьогодні доктринальних документів у тому, що вони залишають Росію у статусі стратегічного партнера. З Росією у нас укладено «великий» договір про стратегічне партнерство (1997, 2007), а за Будапештським меморандумом Росія була одним із гарантів безпеки України. Таке партнерство передбачало, що Україна залишається у зоні впливу Росії. Як тільки Україна намагалася зменшити залежність від Кремля, Росія, з допомогою корупційних, економічних та політичних важелів повертала Україну «на місце». Гірше, що робила вона це не сама, а з допомогою своїх партнерів у Європі, передусім Німеччини.

Чия змова? 

Блокування Німеччиною плану дій щодо членства України в НАТО у Бухаресті, зволікання з підписанням угоди про асоціацію (УА), намагання схилити опозицію до збереження Януковича на посту президента під час кризи кінця 2013 р., підтримка  кандидатури Віктора Медведчука на переговорах з представниками України, врешті наполегливе вмовляння Порошенка діяти стримано і в Криму, і на Донбасі дали підстави окремим коментаторам в Україні та на Заході заявити про «змову» Путіна і Меркель проти України. Суть змови у їхньому розумінні полягає у змушуванні Порошенка погодитись на особливий статус Донецької та Луганської областей у складі України.

Те, що Захід і Росія не були готові до такої реакції українців на зрив Януковичем УА – правда. Те, що ні Захід, ні Росія, хоч і з різних причин, не хотіли революції в Україні – теж правда. Правда й те, що Меркель послідовно виступає за «політичне регулювання кризи» і за безальтернативність діалогу з Путіним. Мирний план Порошенка, який він погодив з Путіним і який підтримала Меркель, передбачає децентралізацію влади і особливий статус окремих районів Донецької та Луганської областей.

Власне цим Ілларіонов обґрунтовував наявність змови. Кожен має право на свою думку, але не на свої власні факти – казав колись один американський сенатор. Ні Ілларіонов, ні українські конспірологи на пояснюють, чому в такому разі Фюле і Кокс фактично не виїжджали з України, а Меркель до останнього намагалася вмовити Януковича підписати УА у Вільнюсі. Чому німецький бізнес погодився на впровадження третього рівня санкцій проти Росії, чому 65 % німців вже готові до ризику конфлікту з Росією заради підтримки України  і чому президент Німеччини, як і представники «зелених» та ХДС,  виступають за розрив контактів з Москвою. Якщо Путін має розв’язані руки і діє одноосібно, то Меркель – ні. Допустити, що вона могла піти на таку аферу з Путіним, означає грубе спрощення.

Контекст поведінки Меркель

Дії Меркель треба розглядати у контексті принаймні трьох аспектів німецької політики щодо Росії та України: пацифізму, прагматизму та сентиментів. Саме традиційний німецький пацифізм пояснює схильність Меркель до дипломатичного вирішення конфліктів. Це виявилося у схилянні Януковича та  лідерів опозиції до компромісного вирішення кризи і в закликах до стриманої реакції на дії Росії.

Тривале зволікання з впровадженням санкцій пояснюється небажанням німецької промисловості втрачати прибутки в Росії, а німецькі сентименти до Росії, які тягнуться ще з імперських часів, живі ще й нині.

Принаймні ці три чинники дають раціональне пояснення поведінки Меркель щодо України та Росії.

Згода Федерального об’єднання німецької промисловості на впровадження секторальних санкцій є свідченням того, що ціна втрати обличчя переважила ціну втрати прибутків.

Німці досі виступають проти членства України в НАТО (67%) та ЄС (63%), але не проти збільшити економічну допомогу, тобто готові за це платити (77%). Нам це може здаватися цинічним, але це не значить, що була «змова». Настрої німців змінюються поволі, а Меркель транслює ці настрої у своїх діях стосовно України і Росії. А теза про «змову» звучить ще з 2010 року. Вже тоді казали, що німці «злили» Україну, погодивши з Путіним те, що Янукович став президентом України.

Хто кого «зливає»: мотиви Порошенка

Погляньмо тепер на дії Порошенка. Відразу після вступу на посаду президент кинувся шукати миру. Останній план з 12 чи то 14 пунктів був погоджений з Путіним у серії телефонних розмов. Порошенко хоче зупинити війну, але ще більше хоче виглядати рятівником заручників, миротворцем  і євроінтегратором. Ціною зупинки війни має стати відмова від вступу в ЄС і НАТО. Путін цього публічно не вимагає, але наполягає на  особливому статусі Донецької і Луганської областей.  

Подаючи в парламент законопроект про особливий статус окремих районів Донецької та Луганської областей, Порошенко йде на визнання контролю Росії над Донбасом, замороження конфлікту, тобто фактично згоджується на придністровський варіант. Путін купив згоду Порошенка на цей план, повертаючи йому наших громадян. То до чого тут Меркель? Так, вона погодилася дати 500 млн євро на відбудову Донбасу, але ця сума – навіть не десята частина того, скільки коштуватиме відновлення усієї інфраструктури. Залишаючи Донбас у складі України, ми не зможемо вступити ні в НАТО, ні в ЄС у перспективі 10-20 років, і саме цього треба Путіну.

Наведені міркування підштовхують до очевидного висновку: доки керівництво України буде вагатися, де поставити кому, доти наші зусилля зі стримування агресії Путіна будуть наштовхуватися на розчарування найбільш активних громадян і нерозуміння наших союзників. У цих умовах годі сподіватися, що президент-негоціатор та й псевдо-новий парламент досидять на місцях до кінця своїх каденцій.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 3

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Гість 17 вересня 2014, 16:58

    таке враження , що автор не має уявлення що насправді відбувається в країні . Його уява малює нездоланну українську армію , озброєну найновішою зброєю . І може вже час перестати шукати союзників , а слід надіятися лише на Бога і себе самих.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • xyz 15 вересня 2014, 01:56

    Юрій Мацієвський: "Залишаючи Донбас у складі України, ми не зможемо вступити ні в НАТО, ні в ЄС у перспективі 10-20 років, і саме цього треба Путіну".

    Jeśli tak, to czy nie należałoby uznać wyniki "referendum" przeprowadzonego przez separatystów i zrezygnować z utrzymywania Doniecka i Ługanska w składzie Ukrainy?
    Wiem, że to by bolało, ale jeśli jakaś część ciała jest dotknieta gangreną, próby leczenia nie daja skutków i choroba postepuje, to trzeba ją amputować aby uratować cały organizm.

    Autor ciekawie zarysował temat, ale niestety zawęził jego omówienie do próby rozszyfrowania taktyki politycznej Niemiec, ze szczególnym uwzglednieniem p. Markel. Dla mnie jest to kolejnym potwierdzeniem, że Ukraińcy nie rozumieja, a nawet - co gorsza - nie próbują zrozumieć motywów polityki Zachodu wobec ich kraju.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Ириска Куня 14 вересня 2014, 21:55

    Хватит стоять в раскорячку!!! Надо срочно определяться!!!

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук