Гротескне хамство. Хроніки кризи

У парламентах світу, особливо на Сході, різне трапляється. Іноді доходить до рукоприкладства. Але ж у нас б’ються поміж собою посадові особи?! По суті, це ніби гротескна міні-модель громадянської війни.

Влітку минулого року Україна була за кілька дециметрів від громадянської війни. Це вже тепер стало добре зрозуміло, і про це історики майбутнього напишуть дисертації. Особисто з симпатією ставлюся до нинішнього міністра внутрішніх справ і не маю симпатій до діючого мера Києва. У людини можуть не витримати нерви, але треба вміти зупинятися, особливо, коли ти головний міліціонер країни. Ці ж самі претензії можна висунути до добродія мера, від якого за весь час мерства я не почув жодного українського слова. Як на мене, це відверте філологічне хамство київського міського голови. Але це не означає, що його треба бити по обличчю.

Цей випадок, на превеликий жаль, нагадує ситуацію в Російської імперії, яка була єдиною державою у світі XIX - поч. XX століть, де адміністратор дозволяв собі рукоприкладство щодо підлеглих. І не тільки. Десь у 1857 році професор Московського університету, ультраслов'янофіл Шевельов у присутності онука Катерини ІІ графа Бобринського висловився на кшталт: «Ви, графе, не патріот». Той відповів йому російською «говіркою», після чого маленький на зріст професор починає бити ось цього самого графа. Ну а той, будучи нащадком двох атлетів - Катерини і Григорія Орлова, починає бити цього самого професора з усіх сил. Вся Європа написала, регочучи про те, що робиться в Росії після Кримської війни. Ось тепер Європа, посміхаючись, буде говорити про те, що робиться на засіданнях українського РНБО. Треба, щоб обидва фігуранти скандалу за все це відповіли.

Було б дуже добре, якби в Україні існував інститут герців чи то дуелі. Але боюся, що тоді пів України зникне. З одного боку, це гротеск, з іншого - дуже серйозно, оскільки модельно нагадує про те, що ми без перестану знаходимось за кілька десятків сантиметрів від громадянської війни.

І справа не тільки в хамовитих мерах та міністрах. Нас уже котру п'ятирічку принижують ті чи інші хами, який-небудь шуфрич, який дозволяє собі говорити про своїх колег і про той електорат, який за нього не голосує, всякі паскудства, через які справді чешуться руки. Але проблема не тільки у добродієві Шуфричу. Ми постійно спостерігаємо в різних жанрах це саме хамство там, нагорі.

Для мене в цій ситуації є все ж один плюс - у нас дуже стриманий Президент. У нього в цьому плані тільки один недолік: він іноді може говорити «ти» тому самому добродію, якому міг би сказати «ви». Це стара, ще радянська горбачовська звичка. Всі інші чиновники своєю хамовитою поведінкою засвідчують, що розуміють свою кар'єру, демократію і загальну ситуацію як інструмент для свого самоздійснення. Немає культури, нагромадженої на Заході століттями. Хоча особливих ілюзій, пов'язаних із тим самим Заходом, у мене немає. Але там люди, внаслідок свого крайнього індивідуалізму, шанують чужий індивідуалізм. А в нас просто не поважають. І від цього стає справді моторошно.

Це хамство високих чинів виникло не сьогодні. Дивним чином історики радянського суспільства не зовсім розуміють, чому у нас в ту добу було так багато люмпен-пролетаріату (починаючи десь з 30-и років і закінчуючи одвертим бандитизмом початку 80-х, про який мовчали). Коли, здавалося, вже була поліційна система, яка могла зупинити цей самий люмпен-пролетаріат. А тому, що певна частина населення дивилася на те, що відбувається там, нагорі, і робила відповідні висновки: «Якщо їм можна, то нам - тим більше». Я пригадую, як один бандит наприкінці 80-х говорив в інтерв'ю журналісту: «Все эти барбосы - Ленин, Дзержинский, Сталин - пролили столько крови. А почему мне нельзя?»

Дивлячись на те, як міністр внутрішніх справ б'є по обличчю київського мера, будь-який «маленький» українець відповідним чином вирішує: «Якщо там, нагорі, можна, то мені також можна...»

До речі, радянське суспільство частинно деградувало саме від цієї самої обставини: закон порушували нагорі.

Щось схоже відбувається і тепер.