Хто на шо сі вчив

На одному, припустимо, сихівському подвір’ї, затиснутому серед багатоповерхівок, збираються ввечері молоді хлопці і кожен із них має якісь таланти: хтось розумний, хтось діловий, хтось освічений, хтось має успіх у дівчат, хтось класний футболіст, хтось добре грає на гітарі… Серед них теж тусує один хуліган-бовдур, який жодних талантів з роду не мав і нічого не вміє, окрім одного – набити комусь пику. Але це теж талант, і його шанують усі члени цієї компанії…

Протягом останніх десятиліть Росія, яка є відсталим сировинним придатком розвинутого світу (має прибутки від експорту нафти і газу в купі зі зброєю менші, аніж Індія від експорту лише комп’ютерних технологій), не може похвалитися нічим, що відрізняє більш чи менш цивілізовану країну: ні успіхами в модернізації економіки, ні в новітніх технологіях, ні в життєвому рівні, ні в соціальній сфері, ані в духовній, ані в мистецькій сферах, буквально ні в чому. Зате Росія «впереди планеты всей» за такими показниками (наводжу дані з російських джерел, причому це лише самий початок довжелезного списку, для якого тут шкода місця):   

1 место в мире по абсолютной величине убыли населения;

1 место в мире по количеству самоубийств среди пожилых людей;

1 место в мире по числу разводов и детей рожденных вне брака;

1 место в мире по числу детей, брошенных родителями;

1 место в мире по количеству самоубийств среди детей и подростков;

1 место в мире по смертности от заболеваний сердечно-сосудистой системы;

1 место в мире по числу пациентов с заболеваниями психики;

1 место в мире по объемам торговли людьми;

1 место в мире по количеству абортов и материнской смертности;

1 место в мире по объёму потребления героина (21% мирового производства);

1 место в мире по объёму продаж крепкого алкоголя…

Чим же єдиним вагомим може похвалитися така країна? Правильно, Великою Перемогою, бо окрім цієї перемоги у цієї країни немає нічого за душею. Той, хто стежив цими днями за доведеною до істерії інформаційною помпою на честь Дня Перемоги на російських телеканалах, зрозуміє, про що йдеться. Такого щирого пафосу з підтекстом «ми перемогли!» здається не було й за радянських часів, хоча ще Солженіцін відзначав, що засилля військової тематики у контексті усієї радянської ідеології було зашкальним і означало єдине: яким би поганим не було життя в СРСР, все одно воно краще, аніж війна.        

Що ж до львівських подій, то гастролери з Криму і Одеси приїхали до нас святкувати не якусь там міфічну Перемогу, а найсправжнісіньку реальну. Чудовий український мовознавець Ярослав Радевич-Винницький пригадує епізод зі своєї біографії, коли він одразу по війні малим хлопцем ішов пішки взимку вночі з далекого карпатського села в районний центр, аби о п’ятій ранку стати в чергу за хлібом. Одного разу якийсь «визволитель» попхався у черзі наперед і на запитання «Чого ж ви зневажаєте людей і лізете без черги?» відповів: «Потому что я тебя победил и завоевал».

Ну що тут заперечити? – Такі да, победил, такі да, завоевал. І що ж, як не Велика Перемога Червоного прапора – тисячі невинно замордованих у тюрмах на Лонцького, Замарстинівській, Яховича, у Бригідках, понад півтора мільйона репресованих, вивезених на Сибір, померлих у залізничних вагонах для худоби, загнаних у підпілля вірних Церкви,            морально знівечених протягом усього періоду панування тоталітарного режиму? Чому сталося це все? Аби сповнити одвічну гірку істину – «Горе переможеним!»?

І ось вони приїхали сюди 9 травня не заради того, аби вшанувати перемогу у якомусь там далекому Берліні, а для того, аби розгорнути Червоний прапор Перемоги і нагадати «бандьорам», що їхні червоні батьки й діди тоді перемогли їх власне тут, на їхній рідній землі. Це такий огидний плювок в обличчя… Але перемога завжди є перемогою. Так і англійські оранжисти щороку своїм маршем нагадують у Белфасті ірландцям, що якийсь там Вільгельм Оранський колись переміг їхніх предків і від цього теж нікуди не подінешся.                 

Велика Перемога і Червоний прапор – єдині козирі Росії, але й цього достатньо, аби увесь цивілізований світ начувався. « Нам нужна одна победа, одна на всех, мы за ценой не постоим» . Наполеон колись після однієї зі своїх перемог сказав : «Ще одна така перемога, і в мене не залишиться армії», такої дурниці ніколи б не промовив ні Ленін, ні Сталін, хоча вони могли б і сказати: «Ще одна така перемога, і в мене не залишиться народу». Та вікопомна військова перемога вартувала загибелі шести-семи радянських вояків на одного німецького. Той, хто має певні здібності, мусить їх розвивати, можливо, що для Путіна і співвідношення двадцяти-тридцяти російських вояків на одного натівця не буде межею?

Існує легенда, що під час Карибської кризи 1961 року Кеннеді був серйозно налаштований воювати проти СРСР, бо вважав, що США – світова економічна потуга, яка базується на засадах демократії, вщент розіб’є економічно відсталу деспотію. Утім мудрі люди порадили йому цього не робити і нагадали, як колись відстала гола-боса Спарта легко перемогла могутні, розвинуті і демократичні Афіни. Отож пам’ятаймо про Велику Перемогу і застерігаймо тих класних, розумних, просунутих, здібних пацанів, що деградований хуліган-алкаш може у будь-який момент своїм ядерним п’ястуком так набити їм пику, що від їхніх талантів і від них самих може нічого не залишитися. Бо така його спеціалізація. Хто на шо сі вчив. У тому-то й суть гіпертрофованого пошанівку Великої Перемоги. І про це писав ще Пушкін:

                                   Так высылайте же, витии,

                                   Своих озлобленных сынов,

                                   Есть место им в полях России

                                   Среди привычных им гробов…