«Які можуть бути інші проблеми, якщо в тебе забрали дім?»

32-річна Ганна Кутепова – вихователька з Лисичанська – невеликого міста на Луганщині, де до війни проживало близько ста тисяч людей. Через повномасштабне вторгнення Росії Ганна разом із сім’єю евакуювалася до Львова й вже більш ніж півроку живе у модульному містечку на Сихові. Влітку вона почала працювати вихователькою в групі дитсадка «Пізнайко», яку відкрили спеціально для дітей ВПО.

У інтерв’ю ZAXID.NET Ганна розповіла, як жив Лисичанськ під постійними обстрілами та як її сім’я адаптувалась у Львові.

***

«Ми думали, що скоро настане мир»

До війни ми з сім’єю жили звичайне життя в Лисичанську: діти ходили в школу, бабуся наша працювала вчителькою фізики і математики, а працювала в садочку вихователькою. Жили як всі – ходили на роботу, виховували дітей, будували плани. Якогось передчуття війни чи напруги перед повномасштабним вторгненням не було, бо Лисичанськ пережив окупацію в 2014 році й тоді все швидко завершилось. Крім цього, лінія фронту була не так далеко й до нас долітали звуки вибухів. Тому коли почали ширитись чутки про велику війну, ми до останнього не вірили.

24 лютого ми прокинулися від потужних вибухів, але все ще не вірили, що це почалися бойові дії. Зранку почали телефонувати стурбовані батьки, запитували, чи везти дітей в садочок і до школи, але на той момент від керівництва навчальних закладів ще ніяких вказівок не було. Тому ми всі лишилися вдома.

Ближче до обіду ми зрозуміли, що почалася війна, але сподівалися, що це все швидко закінчиться. Але потім в місті почалася паніка – люди почали скуповувати все, що можна, вже не їздив громадський транспорт. Щоб добратися з одного кінця міста в інший, потрібно було або йти пішки 2,5 години, або брати таксі, яке коштувало космічні гроші. Розрахуватися можна було переважно готівкою, а до магазинів із терміналами стояли величезні черги.

У крамницях продуктів ставало все менше, а нових поставок через постійні обстріли міста вже не було. Гуманітарні конвої теж у перші кілька тижнів до міста не приїжджали, тож ми вирішили зробити запас їжі.

Більше за їжу нам були потрібні ліки. Мама хворіє, їй був потрібен медичний догляд, я хворію на діабет, тож раз на місяць ходила до лікарні за рецептом на ліки. В умовах бойових дій дістати ліки було дуже складно, їх можна було купити або за шалені гроші, або поїхати за ними в сусіднє місто, але такої можливості в мене не було можливості. Тоді мені допомогли наші військові, які дістали ліки, щоправда мені вони не підійшли.

Попри те, що ми сподівалися, що війна от-от завершиться, у Лисичанську ставало все гірше – перестали працювати банки, у людей закінчувалася готівка, а у місті ввели жорстку комендантську годину з 18:00 до 7 ранку. В чергах до магазинів часто доводилось стояти по 5-6 годин на морозі. Тоді ми вирішили евакуюватися – я, двоє дітей і двоє бабусь.

«Сподівалися повернутися за два-три тижні»

На початку квітня снаряд прилетів знищив газові комунікації, почалися перебої зі світлом і водою, але найгіршою була ситуація з продуктами, адже розплатитися карткою можна було лише в двох магазинах на все місто.

На той час у місці вже проводили безкоштовну евакуацію поїздами та автобусами. Страшно було дивитися, як люди виїжджають з однією сумкою, лишаючи на вокзалі домашніх улюбленців і валізи.

Тоді ми вже фактично жили у бомбосховищі, яке місцеві своїми силами облаштували неподалік нашого будинку. Бабусі з дітьми перебували там постійно, а я виходила за гуманітарною допомогою.

Після чергового обстрілу ми вирішили виїжджати, але з першого разу на евакуацію не потрапили через прильоти. Потім ми дізналися, що ті автобуси потрапили під обстріл. Пізніше подруга з Дніпра порадила евакуюватися разом із волонтерами благодійної християнської організації, які власними автомобілями вивозили людей із Лисичанська.

Буквально за три дні за нами вже виїхала машина. Бабусі побігли в бомбосховище за тривожними валізами, а ми з дітьми лишилися вдома збирати інші речі. Тоді у наше бомбосховище прилетіла двометрова ракета, але вона не розірвалася. Фактично під безперервними обстрілами ми сіли в машину й так евакуювалися.

Ми сподівалися, що повернемося за два-три тижні, тому з речей взяли з собою найнеобхідніше – змінний одяг, шкільні речі і три пакети з ліками.

«У Львів ми їхали в нікуди»

Спершу ми зупинилися в Дніпрі, але там був тимчасовий прихисток, тож ми вирішили їхати далі. У Львові в нас була знайома, яка розповіла, що переселенців поселяють у спортзали і школи, але нам було все одно, де жити, тож у Львів ми їхали фактично в нікуди.

У Львові мама одразу потрапила в лікарню, її стан був дуже важкий, а я займалася нашим поселенням. Так, через знайомих ми дізналися, що біженці безкоштовно можуть пожити у Молодіжному центрі мені Івана Боско. 7-річний Максим спершу до цієї ідеї поставився не дуже схвально, адже в його уяві отці виглядали інакше – в рясах і з бородами. Але за кілька тижнів він вже називав отців Центру друзями.

Власне, в центрі нам сказали, що на Сихові будується велике модульне містечко, куди ми в травні і переселились. Якщо у Центрі були певні правила, до яких діти довго звикали, то тут навпаки – ми почувалися вільніше. Аби чимось себе зайняти, я допомагала на кухні, але хотілося б працювати з дітьми. На роботу за спеціальністю я не могла піти через психологічний бар’єр. Коли йдеш на роботу, вдома лишаєш всі особисті проблеми і думаєш лише про роботу, але які можуть бути інші думки і проблеми, якщо в тебе забрали дім?

Пересилити себе допомогло відкриття групи для дітей, яка базувалася безпосередньо в модульному містечку, і нею потрібно було комусь займатися.

Місце, де займаються діти, що ходять до дитсадка в модульному містечку

Дітей у містечку ставало вже більше, тож Львівська міськрада створила додаткову групу в дитсадку «Пізнайко», куди ходили лише діти ВПО. Мене офіційно працевлаштували вихователькою цієї групи.

Може у нас трохи специфічні умови роботи, але в нас є дитячий куточок із іграшками та телевізором у приміщенні їдальні. Влітку проводили заняття на вулиці, ходили з дітьми у парк. Так ми працюємо вже чотири місяці. Зараз група різновікова – найменшому 2,3 місяці, найстаршому – 5. Загалом зараз у групі восьмеро дітей, але ця кількість постійно змінюється, бо хтось переїжджає, хтось іде в школу.

«Ми повернемось у Лисичанськ, коли там буде безпечно»

Ми вже адаптувались до життя в модульному містечку. Діти навчаються онлайн у своїх школах, а я працюю. Крім цього, ми їздимо на екскурсії по Львівщині, були у Карпатах.

Ми не знаємо, що зараз із нашим будинком у Лисичанську, адже з липня, коли місто окупували російські військові, не маємо ні з ним зв’язку. Більшість звідти виїхала, залишились хіба ті, хто зовсім немічний або не мав куди їхати. Але нас не це не зупинило, зрештою.

Якщо би була нагода, ми би повернулися назад. Але навіть якщо наші військові відіб’ють місто, перший час там буде небезпечно, адже там нема світла, газу, води, велика частина території замінована.

Якщо не буде куди вертатися, будемо облаштовуватися тут. Ми же півроку живемо у Львові, хоч виїжджали на тиждень-два.

Фото Катерини Москалюк

***

Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).