Історія спротиву з окупованого Херсона

Херсон окупований з початку березня. Увесь цей час мешканці міста проводили мирні багаточисельні акції протесту проти окупантів. Я виходила на акції щонеділі. Зазвичай, вертаюсь з мітингів додому із національною символікою в руках: жовто-блакитними прапорцями та стрічками. Коли я проходила повз велику вуличну чергу за хлібом (звична картина в окупованому місті), незнайома жінка із черги сказала мені: «Я вас люблю!». Після цих слів я довго намагалася проковтнути комок у горлі. Маленька дівчинка, яка гуляла з батьками, усміхнулась мені і сказала: «Привіт!». Я їй сказала: «Привіт! Слава Україні!», а вони мені дружно відповіли: «Героям слава!». Ще одна дівчина, яка йшла назустріч, спитала, де зараз можна купити українську символіку – в окупації це вже стало проблемою.

З кожною новою акцією ставлення орків до протестувальників ставало жорсткішим. З кінця березня застосовувались шашки зі сльозогінним газом, були поранення від прямого влучання в людей, але херсонці і далі виходили тепер вже на нечисельні акції. Було помітно, що ворог дуже уважно за нами спостерігає. Почались викрадення людей: у мене на очах озброєні люди схопили хлопця, який просто стояв на узбіччі, і потягнули в машину. На мої крики і протести мені просто в обличчя тикнули ствол з вікна і машина поїхала.

Я постійно думала, що відбувається з людьми після викрадення і навіщо це роблять. Точніше, навіщо – було якраз зрозуміло: активних забирали, аби посіяти страх, тривогу і невідомість.

Що відбувається по той бік, я дізналася 10 квітня. У соцмережах анонсували проведення акції біля кінотеатру «Ювілейний». Дорогою я побачила вже знайому картину розбитих дверей управління Національного банку.. Скло і сліди цього акту вандалізму окупанти не прибрали. Натомість на підході до місця проведення акції на нас вже чекали цілих п'ять військових машин із символами Z на бортах. Над місцем проведення акції постійно скрекотав дрон – за нами вже стежили з повітря. Ті, хто зібрався, були люди переважно незнайомі одне з одним. Хтось почав говорити, що місце для акції невдале, немає близького укриття і шляхів відходу, але нові люди підходили і ставало трохи спокійніше. Ми розгорнули українську символіку і до нас підійшли три штуки Z. Один Z запропонував нам розійтися по-хорошому, інакше будуть застосовані «засоби впливу». На питання, які засоби, відповів: «Побачите».

Розуміючи, що повноцінний мітинг провести не вдасться, частина людей, які зібралися, вирішили піти в центральну частину парку і зробити знімок напам'ять. Після цього ми домовились зустрітися наступної неділі у більш зручному місці і розійшлись. Я затрималася, щоб переслати фото з акції знайомим, і тоді почула звук стрілянини зі сторони «Ювілейного» – мабуть, хтось із протестувальників там залишився і орки застосували до них силовий сценарій.

Після цього я пішла в сторону політехнічного коледжу, аби не зустріти Z, тримаючи український прапор. На виході з парку мене наздогнали четверо у цивільному темному одязі, схопили за руки і буквально заштовхали в машину, що стояла на узбіччі. Далі була команда: «Голову вниз! Вниз голову, тобі кажуть!». На голову натягнули мій же капюшон, так, аби повністю закрити очі. Сумку забрали, український прапор вирвали силою і наказали звести руки тильною стороною долонь разом, після цього стягнули кисті пластиковим хомутом. Скрючене тіло, зв'язані руки – все це дуже нагадувало нещодавно побачене у визволеній Бучі. Мої думки були про те, що ніхто не знає, куди я поділася після мітингу.

Машина тим часом кудись їхала у невідомому мені напрямку. Надійшла вимога розблокувати телефон. Я сказала, що не буду цього робити. Тоді мені трохи відкрили очі і показали фото доньки, що було в сумці, і спитали, хто це. Я відповіла, що моя донька. Тоді мені сказали: «Ти все скажеш! Ти нам все скажеш!».

Тим часом машина зупинилась і мене кудись потягнули. Пам'ятаю, що були дві сходинки вниз, поворот наліво і якесь холодне приміщення. Там посадили на стілець і поверх капюшону ще раз зав'язали очі.

Я до цього часу вже прийшла в себе і сказала цим невидимим Z, що вони загарбники на чужій землі, а я беззбройна людина у своїй, до цього вільній, країні, і вони можуть мене просто вбити без всякого зв'язування. На це мені відповіли без особливих церемоній, на «Ти» і з нецензурними словами, щоб я тут не розігрувала жертву і що бабусям треба сидіти вдома, а не ходити на мітинги, коли проводиться спеціальна операція і до цивільних можуть застосовуватися «заходи примусу». Я сказала, що в такому тоні розмови не буде.

Потім з'явився «добрий поліцейський» і почався допит уже в цивілізованій формі. Їх цікавило, хто організатори мітингів, від кого я отримую вказівки, кому я дзвонила після мітингу. Вимагали пароль до телефона: «Ми посмотрим ваши контакти і переписку». Я відповіла, що мною ніхто не керує і я абсолютно свідомо приходжу на всі акції протесту, тому що хочу разом з іншими захистити свою Україну від утворення нових «народних республік», пароль від телефону говорити не буду, всі мої близькі перебувають в безпеці і я відповідаю тільки за себе і готова до будь-чого.

Після цього була довга «душеспасительная» розмова (мабуть, у них є затверджена методика допитів) про те, що РФ дуже добре ставиться до народу України, просто потрібно прибрати її злочинне керівництво, що знущається над цим народом, і буде щастя для всіх, як в Криму, що «взяли без жодного пострілу», а тепер ще й Дніпровську воду туди пустили.

Я відповіла, що «злочинне керівництво» України вибране самим народом на вільних демократичних виборах, і якщо слідувати за цією логікою, а також за відомою статтею в «РИА Новости», більшу частину народу України також потрібно «прибрати».. Він відповів, що нічого такого «РИА Новости» не писали, російські військові найгуманніші, а найбільшим ідеалом Росії є Сергій Бодров у відомих фільмах. Говорив він це все серйозно і дуже щиро.

На моє зауваження, що я, представниця цього гаряче любленого народу України, перебуваю у застінках зі зав'язаними очима, опущеною головою і зі скованими зап'ястками, він відповів, що це для мого ж добра – вони не збираються мене вбивати і краще мені не бачити те, що я бачити не повинна. І взагалі, якщо я не скажу пароль від телефона, то мені доведеться ще довго перебувати у дуже некомфортних умовах – поки вони не зламають телефон і не подивляться все там. Я сказала пароль і після цього ще довго чекала, тремтячи від холоду, поки вивчалося досьє. Питання були щодо трьох моїх знайомих, з якими були останні контакти. Я сказала, що друзів у мене багато, але свідчити про когось без їх згоди я не буду.

Далі мені сказали, що якщо я пообіцяю не знімати пов'язку з очей, то руки мені звільнять. Я пообіцяла, хомут зрізали. Після цього мій невидимий співрозмовник вийшов покурити. А коли повернувся, я почула, що у мою сумку почали складати назад те, що там було. Він пішов. Невидимі конвоїри вивели мене назад – дві сходинки вгору, сонячне світло і тепло після підвалу. Посадили в машину на заднє сидіння між двома конвоїрами, до яких я всю дорогу намарно намагалась не доторкатися на ямах і поворотах. Потім машина зупинилась, мене вивели, поставили, за відчуттями, біля якоїсь стіни і наказали рахувати до п'ятдесяти. «Рахуй вголос! Я не чую!», – це були їхні останні слова.

Машина поїхала, коли я дорахувала до п'яти, але я продовжувала рахувати вголос у повній тиші, весь час очікуючи вистрілу у потилицю. Коли я зняла пов'язку з очей і опустила капюшон, то побачила, що мене привезли до тильної сторони кінотеатру «Ювілейний», де вже не було військових машин. Навколо мене ходили мирні люди і я почала усвідомлювати, що я жива.

(Записано 11 квітня 2022 року)

Оригінал