Капелани. Намолені шеврони

Ще з 2017 році в штат введено таку військову одиницю як військовий капелан. До того часу священники їздили на фронт як волонтери. Зазвичай, це була робота гуманітарного характеру, розмови з місцевим населенням та військовими. Військовий священик Володимир Мицько 8 років в капеланстві, відколи почалась війна.

Коли в 14 бригаді в одному з підрозділів вибув капелан, то отець Володимир одразу пішов туди. Зрештою, ішов на місяць, який затягнувся на три… І вже так звик до цієї бригади, до хлопців, що залишиться з ними до перемоги.

Вірую, Господи...

Віра. Це основа основ. На війні вона є фундаментальною, дає таке потрібне – духовне споживання. Хоча серед нас є люди різних конфесій, зокрема, старовіри, які вірять у камінь чи дерево. Але ця війна з невіруючих зробила віруючих. Тому всі жителі, до яких приїздимо, ідуть зустріч з Богом, вони потребують його, ‒ каже отець Володимир. У них навіть у підрозділі є мусульмани, з якими потоваришували. Капелан усміхається й каже, що тримає їм дарунок – ящик фініків.

Моя зброя – хрест та слово

Згідно із синодальним рішенням, священник може носити з собою зброю. Це задля його власної безпеки та того, про кого він піклується, наприклад, про пораненого, якого капелан рятує. Але в 99% зброя капелана – хрест та слово.

Не знаю, як би я вчинив, якби був вибір: себе захистити, то, мабуть, тут не треба зброї, а от ближнього – пораненого побратима, з якого будуть москалі знущатися, думаю, тоді б вона знадобилася, ̶ каже капелан.

Так каже Святе Письмо

Війна страшна, попередні війни з нею не рівняються. Що роблять сьогодні наші військові? Давайте пригадаємо рядки з Євангеліє: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх». На цій страшній війні ми бачимо ворога, як диявола в людській подобі. Я бачив їхні звірства, все те, що вони коять в Куп’янську, Ірпені, Бучі. Маріуполі.

Якщо ми створені на подобу Бога, а подоба Божа – це любов, це милосердя, це високі моральні цінності. Все інше, що протилежне добрим цінностям, – це прояви диявола. Тому знищуючи ворога, знищуючи диявола, ми творимо те, що зробив Ісус Христос. Він смертю смерть подолав! І навіть тоді, коли доведеться вмерти – ти тією смертю долаєш смерть – тобто диявола, ‒ пояснює капелан Володимир Мицько.

Якщо нам життя дав Всевишній, а вороги цю найбільшу цінність забирають, то це вороги Бога. І ми мусимо їх знищувати, захищати Бога і любов. До речі, Архангел Михаїл має зброю – меч. А духовна зброя – це молитва проти нечисті, яка на нас напала.

Ми робимо Божу справу, ми – захищаємо!

На цій війні ми знищуємо, а не вбиваємо. Нам є що боронити. І сьогодні військовослужбовці, які виборюють наш спокій і територію України і всі, хто захищають нас, знищуючи ворогів – вони не дають кривдникам порушити заповідь Божу: «Не вбий!».

Тому що ворог сюди прийшов нас знищувати: вбивати нас, наших дітей, наших жінок, батьків, забрати в нас віру, забрати в нас культуру, все забрати те, що дав нам Бог. А ми, як українці, якщо Бог нам дав таку державу, благословив, повинні її захищати. Значить ми робимо Божу справу – захищаємо себе і свій край.

Що в головах та серцях місцевого населення

Все потрібно ділити по регіонах, ‒ каже отець Володимир. Є моменти, коли люди, які довгий час були під окупацією, зраділи нашим військовим.

А є такі, які кажуть, що от за тих (окупантів) було світло, газ. І ці люди розуміють, на жаль, лише мову сили. Але є хороший момент – це говорить покоління 50+. А от молодше покоління гордиться, що вони українці. Вони нас зустрічали з прапорами, схованими, але збереженими для нас ‒ і це до щему приємно, вигукували : «Слава Україні!». Це розуміння, що в нас є вільні люди. Ті, що поїхали в Росію, хай там залишаються, ті, що поїхали на захід чи в Європу, теж побачать, що є інше життя ‒ і візьмуть точно щось краще для себе.

Як московські попи повтікали

Ізюмський та Куп’янський митрополит Єлисей (Іванов) втік до Росії, як тільки наші ЗСУ почали контрнаступ на Харківщині. Дуже багато «священників» московського патріархату позакривали храми і повтікали.

Був такий момент, що священник повернувся в село, бо зрозумів, що його там ніхто не чекає. Але його можуть повернути спецслужби, а з іншої сторони – власний заробіток. Ці псевдоотці здавали позиції, брали участь у викраденні людей, і самі місцеві вже бояться їх.

Був один випадок, коли я зайшов у храм московського патріархату, а там безлад, і знайшов пляшки від спиртного. А ще протилежна історія: один священник молився за Україну в окупації, уявіть ‒ у Куп’янському районі, там була єдина церква ПЦУ. Він першим написав про звільнення, що не буде співпрацювати з окупантами. Тоді до нього навідались у храм і сказали зняти з воріт тризуб. Він зняв, але продовжував правити українською мовою, розуміючи, що в будь-який момент може сидіти в підвалі. От це позиція і віра, справді служіння Богу та громаді, ‒ каже капелан.

В окупації люди гинули. Через втечу попів-колаборантів їх навіть не було кому відспівати. По звільненню наших сіл українські капелани виконували обряд відспівування.

Спочатку було Слово. І воно було українською мовою

Ми повинні пишатися, що ми – українці. Я впевнений, що, створюючи світ, Господь створив його нашою солов’їною мовою, тому що він розуміє всі мови. Ми ‒ нація, яка має ген Бога. Ми пройшли напади печенігів, радянського союзу ‒ і в цій війні ми переможемо, бо це безсмертна нація.

Я думаю, що Україна у фіналі. Навіть наш прапор має мову: синє це небо, жовтий – це хліб, це кольори мирного українця. Коли в нас хочуть це відібрати, то ми стаємо як дві стихії: жовте – вогонь, а синє – вода. У церковній іконографії жовтий колір – Божа природа, а синій ‒ людська природа. У кожного українця є людська і Божа природа, ‒ ділиться капелан.

Ми вже перемогли!

На цій війні важливо говорити, бо інколи в стислий час ти змінюєш долі, схиляєш людину мислити про вагомі речі, проте, що ми незламні і непереможні. У натівських підручниках так і пише: звернутися до командира, до капелана, до психолога. Капелан Володимир пригадує одну історію. Каже, що запам’ятає її на все життя.

Не пам’ятаю, де було, але один військовослужбовець, такий високий, підходить до мене. Красивий, але втомлений. Він стояв там, де була така виїзна лазня і пральня. Я підійшов до нього і почали говорити про все. Він розповів, що в нього там проблеми з дружиною, як сумує за дітьми. Говорили десь півгодини, посміялись, пожурились і розійшлись. Згодом через 7 місяців ми перетнулись, він підходить і дякує, що ми поспілкувались. Насправді каже хлопець та розмова змінила все його життя, бо тоді він хотів з ним попрощатися, бо не бачив цілі йти далі. Я не пам’ятаю, що конкретно тоді сказав, але щасливий, що ті слова врятував життя, ‒ каже капелан.

А загалом війна – це складно, це обстріли. І коли на тебе дивляться, як на людину, яка б мала бути духовно спокійна, то це емоційно складно.

14 бригада для військового капелана наче сім’я. Настрій у військових бойовий. Навіть попри втрати, вони йдуть вперед. Мало відпочивають, але борються за успіх. Ми вже перемогли, російська імперія зла впаде ‒ і це відбувається на наших очах. Це покоління живе в період визвольних змагань та буде свідками перемоги. Господь недаремно нас зробив сильними – плід боротьби дозріває. І ми його зірвемо та скуштуємо!!!

Після перемоги капелан відправить подячний молебень та нарешті збереться на відпочинок в Карпати, до рідного Дрогобича, де народився та знає кожну стежину.

Світлини Олексія Карповича