Зі Сполучених Штатів дедалі частіше надходять кадри, які ще недавно виглядали б фейком або провокацією. Але сьогодні це просто новини. Людей хапають на вулицях – біля судів, на паркінгах, на роботі. Хапають, мовчки, озброєні люди в балаклавах без розпізнавальних знаків. В одному з останніх відео громадянин уже лежить обличчям на асфальті – й отримує кулю в спину.
У такі моменти ловиш себе на дивній думці: якби не англійська мова за кадром, усе це легко можна було б прийняти за хроніку з іншої країни – з такої, як путінська Росія, клерикальний Іран... Але, на жаль, це Америка.
І це не новий американський фільм-трилер. Це робота ICE – Міграційної служби, чиї методи останнім часом стали предметом низки розслідувань американських медіа: від The New York Times до ProPublica. Їхні висновки співзвучні зі звітами Управління генерального інспектора DHS (Міністерство внутрішньої безпеки США) – з формулюваннями про систематичні зловживання, жорстоке поводження і відсутність реального контролю.
Чогось схожого можна було очікувати. Пригадується, ще років п'ять тому в США виник гучний скандал: центри утримання нелегальних іммігрантів за адміністрації Трампа (під час його першої каденції) на кордоні Мексики і США конгресвумен-демократка Александрія Окасіо-Кортес порівняла з «концентраційними таборами». Її слова викликали істерику в таборі республіканців. Політикиню звинувачували в демагогії, в образі пам'яті, у «радикалізмі». Але за галасом так і не з'явилося головного – переконливого спростування того, що саме там відбувається. Розлучення сімей. Люди, які місяцями сидять в ізоляції. Умови, які лікарі називали небезпечними і принизливими. Смерті. Депортації без нормального доступу до адвокатів. Усе це не зникло. Просто стало фоном.
І ось тут виникає запитання, яке більше не можна відкласти «на потім»: якщо держава так поводиться з тими, хто вразливий і незахищений, – що це говорить про саму державу? Про те, куди вона рухається? Слово «фашизація» ще недавно здавалося надмірним, майже непристойним. Сьогодні його дедалі частіше вимовляють пересічні американці – не активісти, не радикали. Просто люди, які дивляться новини і впізнають у них щось тривожно знайоме.
Сучасний фашизм взагалі рідко приходить у чорній формі і зі свастикою, які чекають. Він не оголошує себе. Не розмахує прапорами з першого дня. Він з'являється як зручне пояснення. Як навіювання, що «так більше не можна» і «потрібно щось робити». Він починається не з насильства, а з розмов про порядок і ризики. Насильство підтягується пізніше – коли пояснювати вже не потрібно.
Сьогодні Америка, схоже, перебуває саме в цій фазі. У фазі, коли багато чого ще можна пояснити раціонально – і саме це лякає найбільше. Держава тимчасового Дональда Трампа чимраз частіше говорить зі суспільством мовою погроз й управління. Політика перестає бути простором суперечки і стає чимось на кшталт зони огляду: ти або «з нами», або викликаєш підозру. Незгода дедалі частіше виглядає не як норма, а як збій. І в цей момент демократія починає тихо тріскати – без гучних заяв і переворотів.
Є ще одна характерна ознака. Держава поступово втрачає обличчя. Буквально. Маски, закриті лиця, відсутність імен, рейди без розпізнавальних знаків. Силові структури починають виглядати як щось автономне – не як представники суспільства, а як окрема сила, яка не зобов'язана нічого пояснювати. Це створює особливу атмосферу: ніби влада перестає вважати за потрібне бути видимою. А невидима влада майже завжди виявляється непідконтрольною.
Фашизм неможливий без дегуманізації. Це його базова умова. У двадцятих роках в Італії ворогів називали «розкладаючими елементами» (elementi decompositori). Сьогодні мова інша – більш стерильна. Не люди, а «потоки». Не біженці, а «нелегали». Не протест, а «загроза громадській безпеці». Мова стає одночасно медичною і військовою: виявити, локалізувати, нейтралізувати. У такій мові людина зникає. Залишається об'єкт. І тільки суспільство починає сприймати цю мову як нейтральну й ділову, межа вже перейдена – навіть якщо ніхто не помітив моменту переходу.
Особливість сучасного аналога фашизму в тому, що він не скасовує закону. Він діє обережніше. Закон залишається, але змінює функцію. Він перестає обмежувати владу і починає її обслуговувати. Тимчасові заходи затягуються. Повноваження розширюються. Відповідальність розчиняється. Усе формально легально. Юристи і правозахисні організації США роками повторюють одну й ту саму фразу: «Це законно, але це не правосуддя». Правила існують, але вони працюють не для захисту суспільства, а для захисту системи від суспільства.
Сумнозвісний Беніто Муссоліні стверджував, що фашизм – це злиття держави і корпорацій. Сьогодні це злиття відбувається без гасел і теорій, під вивіскою «ефективності». Корпорації вбудовуються в логіку фашизації без опору – радше навпаки. Приватні в'язниці заробляють на кожному дні утримання мігранта. Військові підрядники отримують контракти на охорону кордонів. Технологічні компанії постачають інструменти стеження. Це не змова і не збій. Це просто збіг інтересів.
Найтривожніше – відсутність драматизму. Немає єдиного символу зла. Немає моменту, коли можна сказати: «Ось тут все пішло не так». Є втомлене від брехні й обіцянок суспільство, якому пропонують просту угоду: менше свободи в обмін на почуття безпеки. І багато хто погоджується – не тому, що хоче жорстокості, а тому, що боїться хаосу. Байдужість багатьох американців, на яку колись нарікав експрезидент Барак Обама, сьогодні в США виглядає як підтримка «жорстких, але необхідних заходів».
Сучасний фашизм рідко перемагає через фанатизм. Частіше – через втому. Його ознаки майже завжди зауважують занадто пізно. Коли він уже оформлений, зафіксований у ЗМІ, сфотографований. Але в реальності він виглядає як «ще не». Ще не диктатура. Ще не тоталітаризм. Італія початку 1920-х теж вважала себе просто втомленою демократією. Газети писали про порядок. Промисловці говорили про стабільність. Обивателі – про те, що «гірше вже не буде». І саме тому опору не сталося.
Америка часів Трампа – держава, яка ще не до кінця оформлена як фашистська, а тільки в стадії фашизації. У цьому – і надія, і небезпека ситуації. Всі інструменти вже є. Усі виправдання вимовлені. Усі механізми випробувані. Не сказано тільки слово «фашизм». Але історія засвідчує: коли це слово нарешті вимовляють, воно вже мало що змінює.
Фашизм не нав'язують. Його допускають. Маленькими кроками. Із найкращих спонукань. До того моменту, коли стає ясно: справа була не в масках і не в законах, а в згоді вважати людину проблемою, а владу – рішенням.
Тоді й виникає наступне запитання: як це взагалі стало можливим у Сполучених Штатах, країні, яка так довго вважала себе винятком?
Спокусливо звести все до нарцисизму Трампа. Його риторика, його манера, його демонстративна зневага до інститутів. Але Трамп – не хвороба. Він – симптом. Продукт середовища, яке довго жило, як то кажуть, на автопілоті.
Американська система спиралася на накопичений моральний капітал, поки він не почав вичерпуватися. Інститути працювали за інерцією. Медіа перетворили політику на шоу, гроші – на універсальний аргумент. Скандал став вигіднішим за сенс. Поляризація – вигідніша за розмову. Як визнавали самі медіаменеджери, обурення виявилось чудовою бізнес-моделлю.
Додайте економічну нерівність, страх перед майбутнім, культурні війни і соціальні мережі, які заохочують найгучніший і найпростіший голос – і ви отримаєте ідеальне середовище для фігури, яка пропонує рішення, що ґрунтуються на відчутті простоти. Адже Трамп не пояснює – він дозволяє злитися, виплескувати роздратування.
Тому питання не в тому, що «сталося з американцями». Питання в тому, чому вони так довго були впевнені, що з ними цього не може статися. Що їхня система занадто міцна, щоб породити президента – потенційного агресора (згадаймо погрози Трампа щодо Гренландії) і демагога. Виявилось – може. І не просто породити, а виштовхнути нагору як найпомітніший продукт власного розкладання.
Деяку втіху американці можуть знайти в тому, що позбавлення від «трампізму» все ще можливе. Але для цього потрібно визнати: проблема не в одній людині, а в культурі, яка занадто довго плутала свободу із всевладдям великих грошей, а силу – з грубістю. Поки цього визнання немає, Трамп залишається не винятком, а дзеркалом. І відображення в ньому з кожним днем стає дедалі менш приємним і чимраз більш точним.
Історія свідчить: фашизація й авторитарний дрейф майже ніколи не виглядають як зрада власних ідеалів. Вони завжди подаються як їхній захист. Саме тому ключове питання – не в тому, «хороша» влада чи «погана», і навіть не в іменах. Питання в тому, чи зберігає суспільство здатність ставити незручні запитання, вимагати прозорості, називати речі своїми іменами – навіть тоді, коли це некомфортно і невчасно.
«Люди! Будьте пильними!» – застерігав свого часу людство письменник-антифашист Юліус Фучик. Бо навіть в Україні авторитаризм може настати так само непомітно, як повзуча фашизація в США – невідворотно, крок за кроком, повільно, але впевнено. Так, наша батьківщина – це країна Майданів, Революції гідності, масового громадянського спротиву. Країна, де сама ідея авторитаризму останніми роками сприймалася як щось принципово неможливе. Але якщо пропустити точку неповернення, жодні майданівські традиції та досягнення не зможуть врятувати від відкочування до того, від чого український народ багато років прагнув відійти.
Ми використовуємо