Лівиця в Україні і криза (нео)ліберальної ідеології

Текст виступу на засіданні Галицького дискусійного клубу «Митуса».

Розмови про лівицю в Україні часто починаються з історичної та теоретичної амнезії, спричиненої травмою радянського режиму ХХ століття. Однак двадцять років – достатній термін для того, щоб почати аналізувати досвід минулого, відштовхуючись від проблем сучасності, а не через націоналістичні (байдуже, про-українські чи про-російські) окуляри.

Є кілька підставових фактів, котрі необхідно визнати уже сьогодні – визнати в Україні і на Галичині, в інтелектуальному дискурсі так само як і в політиці. Наприклад, те, що Маркс, поряд з Ніцше і Фройдом, став основою для розвитку гуманітарної, економічної та політичної думки ХХ століття, і його теоретичні передбачення не спростовані – а, навпаки, доведені – історією розвитку капіталізму, особливо останньою його кризою. Що більшість університетських кампусів Західної Європи та США, до яких ми їздимо на стажування – ліві. Що теоретики, яких ми любимо цитувати у власних текстах, до прикладу, Едвард Саїд чи Бенедикт Андерсон – марксисти.  Але, поки українських ліберальних інтелектуалів та інтелектуалок ще чекає багато цікавих відкриттів (так, Мішель Фуко був студентом Льюіса Альтюсера, і його теорія влади багато в чому є діалогом з неомарксистськими концепціями ідеології), українське суспільство потребує сильної лівиці у політиці.

Розмова про лівих в українському контексті неминуче впирається у кілька міфів: «комунізм – стороннє, нав’язане Україні явище», «радянський режим довів недієздатність комуністичної ідеології», а також звичку мовців бачити себе в якості не-ідеологічних суб’єктів, пов’язувати саме поняття «ідеології» з репресіями тоталітаризму. Тим часом будь-кому, мінімально знайомому з марксизмом, очевидно, чому Радянський Союз хибно називати комуністичним режимом, який, нагадаю класичне визначення, є безкласовим бездержавним нетоварним ладом прямої демократії (демократії участі), що переборов експлуатацію й відчуження, заснований на суспільній власності на засоби виробництва й породжений комуністичним способом виробництва. Що ж до історичної лівиці, зокрема, на Галичині, маємо справу з подвійним забуттям – як через сталінські репресії (які стерли такі історії, як діяльність родини лівих інтелігентів-освітян Крушельницьких, про яку пише в спогадах багаторічна директорка бібліотеки ім.Стефаника Лариса Крушельницька, чи дослідження Романа Роздольського), так і через націоналістичне переписування історії у часи незалежності, спрямоване на применшення соціалістичної складової у діяльності національних героїв – від Івана Франка до «лівого» крила УПА.

Усвідомлення репресивності та контрольованості ліберального капіталізму приходить надто повільно, хоча саме зараз час відчувати солідарність з трудящими Франції, Британії, Іспанії та Греції, які буквально живуть на вулиці, під червоними знаменами відстоюючи власні права (чого б це раптом?) у «демократичному раї» західного світу. У глобальну добу поняття приватної власності та вільного ринку, які видаються такими «споконвічними» і ледь не природними (хоча у конкретному історичному втіленні є породженнями модерності) доводять свою провальність. Виробництво, яке забруднює довкілля, фінансові маніпуляції заради прибутку мізерного відсотку населення планети, які однак впливають на добробут усього людства, більше не є «приватною» справою, у яку ніхто не може втручатись. Неоліберальна ідеологія лицемірно ставить знак рівності між дрібним підприємцем і транснаціональною корпорацією, котра має лобі в уряді, між базарником і крупною мережею супермаркетів, і покладає відповідальність за економічні негаразди, спричинені самою структурою виробництва та законодавства, на пригноблених, оголошуючи їх ледащими та безвідповідальними (класичну ілюстрацію цих процесів ми бачили під час недавньої податкової реформи, здійсненої в інтересах крупних власників в Україні).

Вважати подібні реформи девіацією політичного режиму «донецьких» – небезпечна ілюзія, адже українські процеси співзвучні світовим – проти комерціалізації освіти виступають студентські рухи України та Британії, проти пенсійних реформ протестують у Франції, аналогічні зміни до Трудового кодексу, які обмежують права найманих працівників, готуються у Румунії… Пострадянські парламентські ліві на кшталт КПУ, які уже давно виступають в альянсі з провладними партіями, не спроможні зупинити демонтування соціальної держави. Увагу до нагальних соціальних проблем, до повсюдного наступу на права громадян та громадянок привертають низові рухи, які принципово відмовляються від співпраці з політичними партіями – незалежні профспілки «Захист праці», «Автономна спілка трудящих», студентська «Пряма дія», група «Феміністична офензива», активізм яких доповнюється інтелектуальними ініціативами журналу соціальної критики «Спільне», Центру візуальної культури в НаУКМА та українського видання «Критики політичної». На Західній Україні лівицю представляє молодіжна активістська мережа «Соціальний опір».

Тамара Злобіна, кандидатка філософських наук, співредакторка журналу соціальної критики «Спільне», учасниця гендерної експертної платформи «Крона» та ініціативи «Феміністична офензива».