Львів належить нам

Дотеперішні дискусії про Львів, публіковані на ZAXID.NETі видані окремою книгою під назвою Leopolis multiplex (Київ: Грані-Т, 2008) є голосом нинішніх старших і середніх поколінь. Їхнє сприйняття міста і відчуття його атмосфери, а також їхні погляди на різні львівські проблеми на сьогодні доволі повно представлені.

Тож, укотре читаючи той чи той матеріал, мимоволі натрапляєш на (само)повтори та алюзії. І це добре. Це означає, що львівська тема устами моїх батьків і дідів проартикульована достатньо.

…Годі розводитися над тим, чого не зроблено, чого не збережено.

Живий живе гадає.

Іван Іванець, «Почин великого діла» (1936)

Цією статтею мені хотілося би почати розмову про Львів, яку би вели мої ровесники, тобто ті, хто почав усвідомлювати це місто вже у 2000-х роках. Мені важливо почути голос тих, хто пішов до школи уже за незалежної України і, переступивши шкільний поріг, став усвідомлювати себе не як жовтенятко чи піонер, а як маленький, а згодом молодий громадянин незалежної України. (Як не як, але буквар у нас був із Шевченком, а не з Леніним, і пам’ятника останньому у Львові перед Оперою ми уже не пам’ятаємо). Відтак могла би з’явитися книжка, яка містила би голос теперішньої львівської молоді та їхнє сприйняття свого міста, аби воно теж увійшло до львівського дискурсу (Щось на зразок Leopolis multiplex– 2, або ж Leopolis2000).

Львів провокує

Читаючи різні матеріали зі згаданого видання Leopolis multiplex, я спостерігав у собі суперечливі реакції. Коли читав статті, у яких автори зі симпатією пишуть про особливості львівськості, кохаються у цьому, пишуть про ментальні особливості саме львів’ян, свято оберігають якусь там автономію Львова, то мені у відповідь хотілося говорити про Львів негативний, відмежуватися від розмов про галицьку і львівську унікальність і дивитися на світ ширше – з позиції світу, космосу. А з іншого боку, читаючи статті негативного спрямування – без кохання до львівськості, без розмов про якусь її унікальність, – хотілося говорити про позитивні, унікальні пласти мого міста та захистити його від, на моє переконання, несправедливих звинувачень чи надто гострих висловлювань, сказаних зверхньо. Якось так стається, що сприйняття Львова є або апологетичним – із закоханістю до його історичної мультикультурності та бажанням про це говорити, або ж навпаки, із упередженням до цієї мультикультурності та постійних розмов про неї. Та врешті ти не можеш залишитися байдужим до Львова – він тебе захоплює або відштовхує, ти його любиш або ж ні, він тебе приймає, або ж ти не хочеш його. Попри цю дивну полярність Львів є все-таки неоднозначним, бо провокує.

Коли ми починаємо свідомо жити у своєму місті і сприймати його, то мовби стоїмо між шальками терезів. На одній шальці – досвід минулого, який не дає забути про себе, часом тисне, а часом стає у великій пригоді, на другій шальці – досвід майбутнього, який часом лякає нас незвіданістю, а часом повністю поглинає у себе, переважуючи шальку минулого. Досягнути гармонії (якщо, звісно, хотіти цього) можна тоді, коли стараємося зберегти рівновагу, синтезувати досвід попередників, аби створити власну пропозицію розвитку надалі. Ґрунтуватися на тому, звідки ми витікаємо, але й текти далі, не створюючи калабань.

Моє усвідомлення Львова як свого міста, сприйняття його як спадщини майбутнього пов’язане із вічно актуальною і повсякчас сущою проблемою поколінь, проблемою батьків і дітей. Батькове прізвище стає моїм, тож я насичую досвід моєї родини уже і своїм змістом. Прізвище сина етимологічно збігається із батьковим, але семантично уже є переможене тими нашаруваннями, які здійснив його теперішній носій. Коли будинок мого батька переходить у мою власність, я облаштовую його на свій лад, насичую його своєю атмосферою, при цьому живучи у закладеному моїми батьками або й дідами фундаменті і перебуваючи у створеному ними просторі енергетики. У такому ж руслі мені хочеться говорити про Львів, який сьогодні належить нам – як і своє прізвище та свій дім.

Львів – палімпсест

Львів як багатовікове нашарування архітектури, культури і різноманітних досвідів

видається мені схожим до палімпсесту – коли при збереженні ландшафту на зміну одним асоціаціям і прив’язанням приходять інші. Будівля Університету імені Івана Франка для мене і мого середовища асоціюється не із Галицьким Сеймом, а з моєю студентською молодістю (ще зовсім недалекою), із такими близькими серцю нашими подіями і досвідами, тим часом і тим простором, коли ми пізнавали світ і себе. Парк Кілінського звучить для нас як щось історично-джерелознавче (хоча дуже цікаве, звісно), але нашому серцю дорожчий Стрийський парк – місце першого побачення і дружніх компанійських прогулянок із елементами запальних дискусій. Храм святого Юра передусім збуджує в пам’яті візит Папи Римського Івана Павла ІІ, а також харизму Любомира Гузара, який ще донедавна служив і проповідував у цій церкві, аніж змушує говорити про славного Бернарда Меретина, який був архітектором Святоюрської катедри. Для людини, яка, зупинившись біля старовинного львівського будинку (наприклад, на вулиці Личаківській), пережила важливу у своєму приватному житті подію, як-от перший поцілунок коханої людини, навряд чи буде потрясінням, що у цьому будинку колись жив Збіґнєв Герберт. Вона може задуматися над цим, але особисте переважить. Кожного разу, коли вона приходитиме або проїжджатиме по Личаківській, то її серце наповнюватиметься ностальгічним спогадом про перший поцілунок тепер уже чоловіка/дружини, від якого не відволіче уваги уже встановлена табличка, що тут жив справді визначний польський письменник. Вона скаже: «Це моє місце, цемій будинок, це моя вулиця». У просторі міста так важливо мати такі-от свої місця.

Тож Львів ніби й залишається тим самим, але в серцях кожного львів’янина він є одним чи іншим, але завжди своїм. Сьогодні ж Львів належить нам – нашій пам’яті, нашим асоціаціям, нашим місцям, нашому життю.

Пам’ятати, але не зациклюватися

У моєму родинному досвіді Львів є лише радянський, натомість є спогади про український Перемишль та його околиці, які були потужними осередками української культури. Окрім того, у досвіді моєї родини є операція «Вісла» 1947 року і «добровільне» переселення українців Польщі на територію УРСР 1944-1946го. Українці залишили свої місця, втративши матеріальні надбання і отримавши психологічний удар, а відтак – пожиттєву ностальгію за рідними домівками. В УРСР же свої рідні домівки змушені були залишити поляки, які, ймовірно, теж були «вражені» таким перебігом подій. У моєму родинному надбанні є хата прадіда, у якій перед ним жила польська сім’я. Для мене ж це – хата мого прадіда,і все. Коли приходжу туди, то у моїй душі виринає пласт живих вражень, пов’язаних із тим, що я бачив і пережив. Що ж до попередньої польської історії цього будинку, то вона радше нежива, раціональна. Мої асоціації є мені ближчі, ніж старі не-мої. Маючи десятирічний свідомий досвід наповнення Львова своїми асоціаціями, своїм змістом, сприймаю це місто як своє і бачу, що Львів належить нам.

У розмовах про те, що колись Львів був офіційно польським, австрійським, знову польським і радянським, важливо пам’ятати про це, але не зациклюватися. (Мені не хочеться зараз розвивати цю тему, бо це може набути непотрібного політичного характеру, яким, на жаль, вона часто наповнена). Мультикультурний Львів габсбурзьського і міжвоєнного періодів нагадує мені малий (sic!) казан націй/народностей, у якому всі разом варяться, як велика сім’я живе у малому помешканні, коли всім тісно, часом добре, але частіше зле. Сьогодні, коли внаслідок історичних маніпуляцій Львів є українським (а Перемишль і Вроцлав, до речі, польськими), потрібна певна часово-просторова дистанція, щоб призабути оте близьке співіснування в одному просторі, оте варення в одному казані, та стати незалежним і повновартісним, заспокоїтися, втихомиритися і зміцнити свою ідентичність. Так само, як членам однієї великої родини потрібний свій, окремий простір, дистанція, аби любитися більше. Безперечно, за умови такого відокремлення наступає період ностальгії – як нам було добре разом, чи не краще повернутися до попереднього способу життя? Сьогодні львів’яни ще перебувають у стані ностальгії за міжвоєнним багатокультурним Львовом. Але є один важливий нюанс: зберігати дружні стосунки можна і після відокремлення одне від одного. Ми мовби розширюємо, розтягуємо свій простір, де кожен є автономним, але уже в іншому статусі може плідно спілкуватися, при цьому поважати нові території колишніх співмешканців.

Львів переходив із рук у руки. В цьому – його особливість. Є труїзмом те, що його обличчя є мовби кольоровою тканиною, яку ткали різні нації, різні держави, різні культури. Тож сьогодні мені видається недоцільним ставити питання про те, кому ж належить Львів і чий, врешті, він є – чи полякам, чи українцям, чи комусь іншому. Або ж ставити питання проте, чого є більше у Львові – польського, австрійського, єврейського чи українського. Для мого покоління це не важливо. Львів належить нам. Ми живемо у своєму місті. Тут ми почуваємося вдома. Тут ми господарі. Так, це місто ми отримали у спадок від попередників. Ми вдячні їм за те, що вони, живучи у Львові, піклувалися про нього, удосконалювали його, наповнювали своїм змістом. Ми горді за те, що мали таких попередників – творців міста і його мешканців. Сьогодні ж – наш час і наш шанс робити місто своїм. Хочемо, аби досвід попередників не тиснув на нас, а лише допомагав нам і надалі тримати Львів на високій планці.

Коли ми отримуємо у спадок якусь цінну річ, наприклад, старий автомобіль, і якщо ми раніше не були залучені до майже священної їзди на ньому, то починаємо реконструювати таємниці користування цим автом та догляду за ним. Образ нашого спадкоємця оживає, за посередництвом цієї речі ми вступаємо у діалог з попереднім власником. Ми наче чуємо його голос, який промовляє до нас кажучи, що і як робити. Власне, часто буває так, що лише після смерті власника ми можемо доступитися до того, до чого за його життя не сміли підійти. Ситуація зі Львовом виглядає подібною: ми наче вступаємо у діалог із попередніми львів’янами, які передали нам вогник міста, львівську ауру, яку тепер творимо ми. Ми маємо відповідальність за цей вогонь, і маємо обов’язок передати його нашим наступникам, нашим нащадкам. Але, з іншого боку, сьогодні нам не хочеться чути із книги Leopolismultiplexімперативів про те, яким має бути наше місто, які акценти мають ставити львів’яни-теперішні у зв’язку із вимогами львів’ян-колишніх. Річ у тім, що сьогодні Львів належить нам. І від нас залежить, яким воно є і яким воно буде. Ми не повинні відчувати страх перед історичним обличчям Львова, його авторитет не має на нас тиснути і нас лякати. Навпаки, Львів – це майданчик для нових, живих ідей і комфортних умов для їх втілення.

Живе місто

Львів має особливу ауру. Вона витає у повітрі. Це щось метафізичне. Ця аура працює на нас, стимулює нас до творчості і до неординарного погляду на життя. Сьогодні Львів є багатокультурним. У тому сенсі, що в ньому працюють молоді люди, які приїхали сюди із цілої України і навіть з інших країн. Це місто стає їхнім. Вони відчувають місто і вловлюють його ауру. Вони поважають теперішніх українських господарів Львова і не кажуть їм, яким має бути це місто. Як і ми, корінні львів’яни, не вказуємо їм на ті чи ті закони поведінки у Львові. Львів відкритий для тих, хто хоче зловити його хвилю. Як місто-індивідуальність він креативний до діалогу з кожною індивідуальністю, яка хоче з ним спілкуватися  – чи то людиною, чи то містом, чи то країною..

Мені хочеться, щоб Львів був живим. Мені хочеться, щоб Львів провокував і стимулював до метаморфоз, до непередбачуваності, до бажання більшої кількості людей наповнювати його своїм змістом, експериментувати із способами погляду на минуле свого міста. Мені хочеться, аби мультикультурність габсбурзького і міжвоєнного Львова не була єдиною схемою сприйняття міста, тим ключем, через який можна увійти у простір міста, і який уже став труїзмом. У цьому контексті відчуваю спорідненість із представниками нової хвилі французького кіно, які у 1950-1960-х роках зробили своєрідну мистецьку революцію, протестуючи проти передбачуваності і застиглості тодішнього кіно, проти мертвої природи паризьких павільйонів, бачених з екрану. Вони вивели камеру на вулицю, ставши знімати живе кіно про живих людей у живому місті. «Париж належить нам» – називався фільм Жака Ріветта 1960-го року. Львів – маленький Париж? У цьому я не впевнений. Але я впевнений у тому, що Львів належить нам.

Є категорія людей, які живуть у Львові, але не завдають собі труду дізнатися щось про минуле свого міста. Вони живуть тут і тепер. Думаю, їм байдуже, де жити – чи у Львові, чи в Києві, чи у Варшаві, чи у Москві, чи у Новому Йорку, чи в Старому Самборі, чи десь інде. Вони добре знають, де містяться супермаркети, і здебільшого працюють у типових сферах. Не виправдовуємо їх у певному невігластві, але часто саме такі люди впевнено сприймають те місто, в якому живуть, як своє. І саме для таких людей важливішими є їхні асоціації, ніж досвід попередників. І саме такі люди часто стають вагомими постатями у політиці міста, не дивлячись на його історичне минуле і специфічні чинники цього простору. І саме такі люди прийшли до Львова у радянський час і мали на меті зробити зі Львова щось стандартне. Це майже трагедія для міста, бо тут не можна не враховувати старовини. Це – з одного боку. Але, з другого боку, сьогодні Львів – це ще й великі «спальні» райони із багатьма багатоповерхівками. Та, з третього боку, коли ми «сидимо» тільки у старовині, то тяжіємо до тупцювання на місці. Метафізична аура міста виявляє себе навіть серед багатоповерхівок. Для мене львівська рок-музика 2000-х років асоціюється саме із такими багатоповерхівками, зокрема сихівськими. Саме у квартирах на якомусь 4-му чи 7-му поверсі живуть гітаристи, вокалісти, ударники, формуються групи, ростуть композитори. До речі, Сихів – особливе явище у просторі сучасного Львова: існують цілі сайти, блоґи про Сихів, про нього навіть співають пісні. Це яскравий приклад живої культури живого міста.

Міф Львова як міста-тла, здається, уже закорінився у свідомості багатьох. Львів використовують як історико-картинкове тло для зйомок фільмів, дія яких відбувається у старовинній Європі. Львів видавали за Париж. Та Львів – це не лише тло, але й живе місто. Чому би не знімати кіно у сучасному Львові, видаючи його за сучасний Львів?Дивно, що досі не знято хоча би одного такого фільму. Бо власне такого фільму, чи такого роману, чи такої повістини – про життя у Львові за наших часів, або ж, якщо означувати історично, за часів панування Садового, – дуже би хотілося. Унаші часи кожного дня по Львову проходять сотні людей, і так цікаво, про що вони думають, що вони переживають, що вони роблять, які пристрасті вирують між ними, які сцени вони розігрують у театрі під назвою Львів. Адже Львів – це їхній простір. Простір тих людей, які є теперішнім поколінням львів’ян, які є львів’янами живими, і які щодня щось чинять у цьому своєму місті – ходять, бігають, гуляють, сплять, їдять, їздять, співають, працюють, відпочивають, думають, переживають, кохають, пишуть вірші, ставлять п’єси, малюють картини, створюють ораторії і грають на саксофоні.